У Кропивницький приїздив Гусейнов. Григорію Джамаловичу ми завжди раді. Вважаємо його своїм. І він нас так само, бо в дитинстві Кіровоград йому був як Мекка: їздив сюди зі своєї Помічної, щоб купити тут книжку, тут познайомився з Базилевським. А ще в Кропивницькому мешкають його друзі. Один з них, доктор філології Григорій Клочек, під час недавньої зустрічі в бібліотеці Чижевського, назвав його найкращим українським письменником (очевидно, із сучасних) і людиною з ознакою геніальності. Але навіть ті з присутніх, хто не тримав в руках жодної книжки Гусейнова, здається, зрозуміли: це – великий трудівник, не тільки розумний, а й совісний. Гусейнов розповів нам кілька історій зі свого життя. Як водиться в душевних розмовах, обходився без точних дат, коли сталося те-то й те-то.
Зустріч припала на 37-річчя з дня смерті Арсенія Тарковського, хоча Григорій Гусейнов на цьому не наголошував.
– Як воно народилося? – очевидно, мав на увазі третій том своїх «Незайманих снігів», де йдеться про Тарковського. – Займався Арсенієм Тарковським. Знав тексти, біографію. У Кривому Розі давали путівки в санаторій у Підмосков’ї, підпорядкований міністерству металургії. Це поруч з місцями, які пов’язані з Тарковськими. Поїхати туди дуже захотілося. І я на два тижні вибрався в Москву з тоді ще крихітною дочкою, вечорами ходили в театри. В Літературному інституті я спитав, як знайти вдову Арсенія Тарковського, він рік тому помер. Дали мені телефон. Зателефонував…
Прийом Тетяною Озерською, вдовою Арсенія Тарковського, Григорію Гусейнову запам’ятався так:
– Будинок для ветеранів кіно, сім поверхів. Крихітні клітки, в них класики мешкали. Піднявся, постукав, зайшов. На стіні – фотографії незнайомих людей. Розговорилися, вона пояснила: знімки – синові, його вже не було в живих. Розмова не в’яжеться. Розповідає не те, що хочу почути. Бачу, втомилася. Запитав, а хто ще живий, здоровий, з ким можу побачитися. Вона дала мені телефон Семена Ліпкіна. Знаменитий поет з Одеси, це мені ближче. Зателефонував. Той: «Нема питань, ми з дружиною в Передєлкіно, приїздіть».
У Передєлкіному, за словами Гусейнова, він з дочкою походив вулицями, де ходили Тарковський і Довженко. А потім Ліпкін повів їх у будинок відпочинку міністерства культури, показав кімнату Тарковського.
– Теж шпаківня з ліжечком худеньким. Я подумав: хіба можна так ставитися до митців такого рівня! Пішли на кладовище. Там могили Пастернака, інших. Підійшли до паркану, закінчується цвинтар. «А де ж могила Тарковського?» – «Ось». На могилі горіла свічечка. «Хто поставив?» – «Не знаю, хтось із перехожих». Тоді саме рік виповнився, як Тарковський помер. Сумний день для літератури нашої. Отака історія. Ніби відкриваєш заслінку в інший світ, куди не повинен був потрапити. Побачив бідність Тарковського, недоглянутість. Взяв жменю землі, повіз у Кривий Ріг, поклав на могилу свого батька.
Модератор заходу доктор філології Сергій Михида запитав у Григорія Гусейнова про найважливішого письменника для нього особисто.
– Володимир Базилевський, – відповів той. – Я з п’ятого класу передплачував «Молодий комунар», він там і в «Кіровоградській правді» вів літературні сторінки. Я послав йому етюд про письменника, не пам’ятаю кого саме. Виходить газета, надрукували. Наступного дня я був у Кіровограді. Зайшов у редакцію, наштовхнувся на Володимира Олександровича. Отакий подарунок долі. Далі складалося дякуючи йому. Він міг і накричати на мене, налаяти, поправити текст. Або навпаки. Я розгортав газету, бачив надруковане.
Потім ми жили в Києві недалеко від Базилевського. Він телефонував: «Ти в Києві?» – «В Києві». – «Йтиму по хліб, зустрінемося, погуляємо». Був збуджений, говорив. Потім: «Все. Потерпли руки, до побачення». Місяць чи два не бачилися, потім він знову з’являвся. Він мені по-новому відкрив Тарковського, цей світ київський.
Я не дуже любив ходити в Спілку письменників. Був там членом правління, не ходив на засідання, мені здавалося, без цього можеш обійтися. Не знаю, що там відбувається, сто років не був.
Пам’ятаю, як востаннє бачив Олеся Терентійовича Гончара. Він уже давно не працював, у зношеному піджаку стояв біля дверей Cпілки, і всі проходили повз класика української літератури, людини, яка винесла на собі колосальну махину. Це світ літературний – страшний. Я не думаю, що це найкращий світ. Був на зібраннях, які переходили в підвал, де розливали горілку. Ще одна сумна сторінка мого ніби літературного життя. Суєта страшна.
Далі – про дитячу мрію мати багато книжок, про дружбу з майбутнім політиком Валерієм Мішурою, про невдалу спробу вступити в інститут мистецтв, про те, як наблизився до культури, навчаючись на залізничника.
– Малим приїжджав сюди, в Кіровоград, у книжковий магазин, в Помічній ще не було книжкового магазину. Просив у матері: «Дай карбованець», і вона давала, і їхав сюди. Купував, деякі досі є. Спасибі велике за це все.
Якось дев’ятикласником був у Піщаному Броді, попросили перенести книжки у нову бібліотеку. Брав книжки, якась – потерта, якась – нова. Щастя неймовірне. Думалося, буду дорослим, матиму бібліотеку, переставлятиму книжки.
Валера Мішура, який тоді у Помічній керував оркестром, мене підібрав, я писав тексти для заходів. Він добре до мене ставився і пізніше.
Закінчую десятий клас, питає мене: «Куди підеш вчитися?» – «В Кіровоград». Кіровоград для мене Меккою був. Він порадив інститут мистецтв у Харкові. Послухався його. На одному з екзаменів треба було заспівати, а я ніколи не співав і уявлення не маю. Думалося: «Якщо не вдасться – нічого страшного, зате побував у такому закладі». Запропонували мені заспівати «Взяв би я бандуру», але я не став ганьбитися. Повернувся в Помічну. Це така історія, коли хочеш через щось переступити.
Влаштувався на бетонному заводі, рік працював. Культура, мистецтво – дуже далеке від тебе. Наступного року вступив у залізничний технікум у Києві. Довкола мене – такі самі. Але там я наблизився до високої літератури. Дивовижні часи. Технікум – на вулиці Чапаєва, центр Києва. Поруч – будинки, де жили письменники. Повз мене проходили класики, яких раніше бачив на фотографіях. На сусідній вулиці Леніна був чудовий букіністичний магазин. Бачив там чоловіка, який постійно туди ходив. Я вираховував, що це за письменник. Можете уявити собі провінційного хлопця, переляканого. Там побачив уперше Миколу Бажана, Антоненка-Давидовича.
За те, що вступив в Одеський університет, Гусейнов завдячує щасливому випадку – знайомству з письменником і літературознавцем Григорієм Зленком:
– Після технікуму працював у своїй Помічній. А книжки – як паралельний світ. У книжковому магазині на станції купив крихітку книжечку, в мене грошей на неї тільки й вистачило. На другій чи третій сторінці наштовхнувся на знайомі назви. Це була історія про Марка Лукича Кропивницького. Написав листа авторові книжки. Він виявився одеситом, за тиждень я отримав відповідь. Він написав: «Може, щось пишеш, хочу з тобою познайомитися. Недалеко ж, сядь на поїзд й приїдь». Я приїхав.
Дуже симпатичний чоловік, і мені від серця відлягло, страху вже немає. І ми сиділи в кімнаті, там купа книжок, з ранку до сьомої вечора. Для мене це була мить. Ковтав, що він говорив, і ковтав чай, який приносила його дружина, і я зрозумів, що я збожеволів. Повернувся, написав йому листа, почали листуватися. Він мені: «Спробуй напиши про це, сходи в бібліотеку, візьми те- то й те-то».
І тоді в мене щось вийшло, і те, що вийшло, я привіз у Кіровоград, і віддав Базилевському. І вже було два знайомих письменники – Григорій Дем’янович Зленко й Володимир Олександрович Базилевський. І вони на собі мене й витягли. Постало питання: «Навіщо тобі залізниця, кинь». Сьомого листопада в Зленка – день народження. Кому він в Одесі потрібен? Його й тепер не знають і не знатимуть. Царство йому небесне. Їду до нього. Прийшли друзі, Шляхові. Нонна Михайлівна, професор Одеського університету, і її чоловік, редактор газети обласної. «Ось хлопець з Помічної, вирішив вступати до тебе в університет». Чую це. І божеволію. Але Бог поміг, і я вступив в університет. Отака проста історія.
Про Марка Кропивницького:
– Марко Кропивницький – це диво. Як для мене перше диво – Кіровоград, який пов’язаний з Кропивницьким. Ми коли з Галиною Василівною (дружина, теж була присутня на зустрічі в бібліотеці – В.К.) познайомилися, поїхали електричкою в містечко біля Одеси, де Кропивницький востаннє виступив. (Ідеться про Аккерман, теперішній Білгород-Дністровський – В.К.) Ходили містом, відчувалося, що тут ходив Кропивницький, фінішна його поїздка. Він, мабуть знав, що сьогодні-завтра його не стане, сів на поїзд до Харків, і десь в районі Підгородньої контролер, перевіряючи квитки, побачив мертвого чоловіка. Його знесли і поклали на вокзалі. Я постарався, щоб помічнянські начальники поставили в Підгородній пам’ятник біля школи. З дружиною часто згадуємо ту нашу поїздку. Я ходив пішки селами поруч з Помічною, де жили мати, баба Кропивницького, де стара церква. Берешся за ручку дверей і відчуваєш, що за неї брався Марко Кропивницький. Такі речі наповнюють письменника.
До речі, другий том «Незайманих снігів» Гусейнова – і про Кропивницького. А ще Григорій Джамалович – завзятий дослідник Української революції 1917 – 1921 років, у його документальній повісті «Піщаний Брід і його околиці» йдеться про Юрія Тютюнника, Миколу Григор’єва і Нестора Махна, окрема книжка – «Принцеси революції», про анархістку Марусю Никифорову та Галину Кузьменко, яка була дружиною Махнові. Про те, що Галина Кузьменко – землячка, з Піщаного Броду, Гусейнов уперше почув школярем. А в ті роки не було заведено хвалитися земляцтвом з такими постатями.
І ще одна неймовірна історія – про знайомство з Абдурасулом Мадіяровим, племінником останнього хівинського хана Саїда Абдулли, яке надихнуло на створення книжки «Вітер зі сходу». З нащадком хана доля звела Гусейнова на початку вісімдесятих в Кривому Розі, де й мешкає тепер.
– Моя дружина, викладачка в педінституті, чула, як її приятельку називали хівинською принцесою. Вона пояснила, що її предки – хівинські хани. Мені це було дивним. Я запитав у принцеси, чи є тут її родичі тут. «Так, є. Племінник хана, вже дідусь старенький». Я поїхав до нього. Крихітна хатка, ніби іграшкова. Постукав. «Заходите». Дві третини помешкання – ліжко, в кутку – пічка, на ліжку сидить дідусь і помахує ніжками. Запитав, хто мій батько. «Азербайджанець», – кажу. «Мы родственники», – сказав він. І я дізнався страшну історію. Радянська влада прийшла в Хорезм і вивезла звідти п’ятнадцятеро чоловіків з ханської родини. Серед ночі завантажили в судно і Амурдар’єю повезли на північ, в Москву, в монастир. Примушували розбивати гробниці, шукати золото. Рік, два. Вони: «Хочемо додому, нам здесь холодно, умрем». Сердобольні чекісти відправили їх в Україну, де голод, в Дніпропетровськ. Поселили їх в таборі. І там – тяжка праця. Вони просилися додому, а їх – у Кривий Ріг, добувати руду. Серед них був хан Хіви. Старий уже. У Кривому Розі його записали охоронцем. З колотушкою охороняв. У тридцятому році, коли був голод, тяжко захворів і помер. Тут і поховали. Вижило кілька, серед них – малий хлопець, Абдурасул.
Познайомившись з ним, я почав приїздити й записувати. Місяць, два. Він показав, де їх тримали в підвалі. Показав приблизно, де поховано хана. Внучка й дочки повезли його в Хорезм. Літаком до Москви, звіди в Хіву. Походив тими місцями. Повернувся і прожив недовго. Я йому показував написане, він читав і казав: «Харош, очень харош». Ніколи не казав, що погано…
Чому так важко?