– Приношу на могилу чоловіка каву. Він її дуже любив, знав, як правильно заварити, навіть на фронті заварював, – розповіла Світлана, дружина загиблого стрільця-гранатометника на псевдо Бариста Андрія Карпачова.
Андрій – кропивничанин. Народився 14 січня 1987 року. Закінчив дев’ять класів 20-ї школи, згодом – професійний ліцей, де здобув професію газоелектрозварювальника. Працював на будівництві.
Світлана сказала, що з його родини живі лише племінники – діти брата. Мати, яка була розлучена, померла, брат також, бабуся теж. Коли одружився, став багатодітним батьком. У Світлани було двоє дітей – Маринка і Стасік. Згодом народився Богданчик. Андрій дуже хотів ще дівчинку. Бажання здійснилося – народилася Полінка, якій зараз вісім років. Любив і виховував однаково всіх чотирьох.
– Ми познайомилися 16 років тому, – згадує Світлана. – В мене є сусід Артем, до якого в гості приходив Андрій. Вони були найкращими друзями, а пізніше стали ще й кумами. Я побачила хлопця, познайомилися. Спочатку спілкувалися «привіт – бувай». Через деякий час почали разом жити. Згодом розписалися.
За словами Світлани, Андрій був романтиком. Незважаючи на те, що вже жили разом, вважав за потрібне освідчитися. Були необхідні атрибути: квіти, обручка. Став на коліно і зробив пропозицію.
Любив рибалити. Намагався навчити цій справі дружину – не вийшло. А сини їздили з батьком на риболовлю із задоволенням. Андрій любив традиційні українські страви: борщ, сало, вареники з вишнями.
Андрій Карпачов був добрим і справедливим. Якщо бачив найменші прояви несправедливості, не мовчав, говорив, що так не можна. Дружині і дітям наказував: «Якщо не знаєш, як вчинити, вчини по-людські, по справедливості».
З відчуття справедливості пішов воювати. Дружина згадала, що 24 лютого 22-го прокинувся рано і сказав: «Мені наснилося, що росіяни в нашому місті». Подивилися новини – велика війна. Пішов до військкомату записуватися в тероборону. Наступного дня вже збирав речі. Спочатку був в Канатово, потім був на луганському напрямку, поновлювався після поранення, на Кіровоградщині «ловив шахеди», і згодом опинився на Херсонщині.
За більш ніж чотири роки війни траплялися відпустки. Рідні, які жили в Польщі, приїжджали додому, щоб провести час із чоловіком та батьком. Про війну родині нічого не розповідав. В нього завжди все було добре. Дружина з новин знала, що на Луганщині кадировці наступають на населений пункт, де воював чоловік, а він пише повідомлення, що все гаразд. Коли з ним не було зв’язку, по рації просив побратимів повідомити дружині, що з ним все добре. Не хотів засмучувати рідних, давати привід для тривоги.
– Я вірю в прикмети, в знаки, – каже Світлана. – Раптом мені стала снитися покійна мама, яка давно не снилася. Вона стояла на дорозі, по якій йшли поранені бійці. Я подумала, що цей сон стосується Полінки, у якої проблемі зі здоров’ям. І ще мені дня три дуже хотілося плакати. Наче все більш-менш, ротний пише, що з чоловіком все гаразд, а сльози душать. Посуд почав битися, тарілки з рук просто вилітали. І ще одне: ми в Польщі жили в хостелі, там водилися миші. Вони стали вмирати, валялися дохлі посеред кімнати.
Стривожилася, пишу ротному, щоб дізнатися про Андрія, а той не відповідає, хоча такого ніколи не було. Потім мені зателефонували з ТЦК і повідомили про загибель Андрія. Я взяла квитки, і ми приїхали у Кропивницький.
Андрій Карпачов загинув 25 березня 2026 року під час виконання бойового завдання біля села Милове Бериславського району Херсонської області. У лікарському свідоцтві про смерть зазначено, що Андрій Карпачов отруївся невідомою речовиною. Дружина припускає, що хлопців труїли якимось газом. На похованні були побратими, від яких Світлана дізналася обставини загибелі чоловіка. Він був на своїй позиції, потім вийшов на тижневий відпочинок. Треба було терміново замінити пораненого хлопця на іншій позиції. Пішов. Там було двоє бійців з осколковими пораненнями. Андрій протягом ночі надавав їм допомогу. Зранку поранених забрали, замість них привезли двох інших. Через два дні двоє, в тому числі Андрій, загинули.
– Двоє старших дітей все зрозуміли, переживають, плачуть. Богдан не вірив, що тата більше немає. Казав, що це помилка. А Полінці я досі не сказала про те, що сталося, через проблеми зі здоров’ям. Їй вісім років, вона бачить, що щось не так, але причини ми не пояснюємо. Повернемося до Польщі, повідомлю їй правду разом з психологом, – поділилася Світлана.
Андрій мріяв купити в селі будинок, де жила б велика родина. Не встиг. Світлана каже, що він завжди її підтримував. Був не лише чоловіком, а й кращим другом. Коли телефоном розповідала йому про якісь проблеми, говорив: «Не хвилюйся. Ти не сама. Я завжди поряд, навіть на відстані».
Нелюдський фактор