Врятувати пораненого сержанта Руденка

00:20
2257
views

Богові і чуйним людям дякує 49-літній тракторист з Кропивницького району Іван Руденко, який вижив після поранення в бою й повернувся з окупованої території, де підпільно лікувався майже чотири місяці.

До війни Іван працював механізатором у фермерському господарстві Григорія Демченка.

– Наприкінці лютого з чотирьох моїх механізаторів трьох мобілізували. Івана Петровича – теж. Здоровий мужик, гарний. І працівник добросовісний. Трактор беріг як власний, – каже Демченко.

– Направили нас на Донбас, – розповідає Іван. – Там наш підрозділ потрапив в оточення. Виходили з кільця й натрапили на засідку. Тоді мене й поранило в таз. Помацав рукою – кров. Спираючись на автомат, намагався йти. Хотів застрелитися, та передумав: нехай краще орки вб’ють. Вони нас п’ятнадцятьох взяли в полон. Кинули в КамАЗ і возили дві доби. Я кілька разів непритомнів. Мене привезли в лікарню на окупованій території й там залишили. Один росіянин сказав: «Считай, тебе повезло. Больше нам не попадайся».

За словами Руденка, у медзакладі його під особисту опіку взяв лікар Віктор – авторитетний спеціаліст, з ним там усі рахувалися. Забрав у пораненого сержанта «піксель» і спалив, взамін дав цивільний одяг. Сказав, лікуватиме його як цивільного. Подбав, щоб про Івана знало якомога менше людей. Задля цього розмістив в окремій палаті. Стан Руденка був тяжкий: уламок кістки пошкодив сечовий міхур і пряму кишку. Лікар Віктор усе робив, щоб врятувати пораненого бійця. Кілька операцій провів. В животі Івана пробили два отвори, для приймачів сечі й калу. Завдяки лікарю Віктору і соцмережам про Івана дізналися земляки. Зокрема, колишня дружина Алла, жителька Кропивницького.

– Алла про все розповіла мені, – каже Григорій Демченко. – Треба було рятувати Івана. Я давав Аллі гроші, вона переказувала медсестрі лікарні, де перебував Іван, – на ліки. До ста тисяч гривень дав. Та медсестричка – дуже добра. З медикаментами було сутужно, і вона вистоювала по кілька годин в чергах до аптек. Їжу Іванові теж готувала. Перетирала харчі блендером. Іван каже, що після перемоги треба поїхати до неї, віддячити. Їй треба пам’ятник поставити, і лікарю теж.

Як не старалися Віктор з медсестрою, через убоге медичне обладнання провінційної лікарні в Івана було мало щансів на одужання. Якось до пораненого в палату зайшов керівник закладу й запропонував: «Може, вас у Сімферополь направити?» Іван аж здригнувся: «Який ще Сімферополь? Не хочу». Розумів: там його викриє ФСБ. А лікар Віктор тим часом почав готуватися до евакуації – ним уже зацікавилися окупанти. Перед тим, як вибратися, Віктор допоміг виїхати Руденкові. Дав йому паспорт іншої людини. Неголений Іван трішки нагадував чоловіка на фото. Також лікар дав Іванові торби з якимись пожитками, це мало переконати орків на блок-постах, нібито він – цивільний, випадково поранений. Історію Іванової хвороби сховали в пакеті з памперсами і запаяли.

Перевізника, який мав вивезти Івана з окупації, знайшла все та ж медсестра. У той час про Іванове становище знали й у Катеринівській сільській раді, її очільниця Тетяна Пучка теж долучилася до порятунку земляка. Саме Катеринівська сільрада відправила в прифронтову зону, контрольовану Україною, реанімобіль.

– Дві доби перевізник віз мене окупованою територією. Я нічого не їв, бо з калоприймачем. І перед тим дві доби голодував. Проїхали декілька блокпостів. На кожному перевіряли наші документи, усе придивлялися до фото в паспорті. Слава Богу, все обійшлося. Нарешті ми виїхали з окупації, мене зустріли свої люди на реанімобілі. Привезли мене до мами, у Володимирівку, – згадує Іван.

– Наступного дня ми колективом пішли до нього, – продовжує Григорій Демченко. – Ваня – худющий. На 20 кілограмів схуднув. Не міг ходити. Змучений. Рипнулися ми в госпіталь, щоб влаштувати Івана. А в нього немає документів. Спасибі Пучці, звернулася в обласну лікарню, щоб там його прийняли. Потім його чотири чи п’ять разів возили в київський госпіталь. Мій син, Олексій, возив, а я заправляв машину. У Києві виявили, що в Івана – ще й гепатит. Вилікували від гепатиту. Ваня набрав вагу. Він уже без сечоприймача, тільки з калоприймачем. Жити хоче, працювати. Я купив трактор новий. Він як дізнався: «Можна, сяду, проїдуся?» – «Ваня, катайся хоч цілий день. Головне – здоров’я, наберешся сил до весни – сядеш на трактор».

Руденко вже з паспортом. У відновленні документа допомагав син Григорія. Залишається встановити статус Івана як учасника бойовий дій, пораненого на війні. Виявляється, він значиться в документації своєї частини як такий, що самовільно залишив її. До вирішення питання підключили й волонтера Павла Кучеренка, який не раз передавав гумінітарну допомогу на фронт від Катеринівської громади, у тому числі від Григорія Демченка. Павло допоміг з деякими довідками, але проблема залишається.

Занепокоєний долею Руденка й лікар Віктор, який евакуювався в Центральну Європу. Телефонує Іванові, цікавиться його здоров’ям, справами.

– Треба висвітлити в ЗМІ Іванову проблему. Можливо, це пришвидшить її розв’язання, – сподівається Григорій Демченко.

– Слава Богу, вижив. Спасибі і Григорію Демченку, і Тетяні Пучці, і лікарю Віктору, і медсестрі, і всім добрим людям, – каже Іван Руденко.