І все наказувала берегти синочка

– Юля мені з «Азовсталі» писала, що ні про що не шкодує. Що не тільки в неї син, що в інших – теж діти. Що рада бути там, де потрібна. Їх бомбили тоді, я по телевізору бачила. А Юля: «Менше дивися телевізор». Пишу їй: «Доця, так хочу тебе обійняти». – «Мамулю, буде така можливість», – згадує жителька Світловодська Людмила Кравченко, мати Юлії Зубченко, яка служила в медичному підрозділі полку «Азов» і загинула 8 травня торік внаслідок ворожого бомбардування «Азовсталі». Їй було лише двадцять сім.

Юлія – старша дитина Володимира й Людмили Кравченків. Людмилі довелося через багато що пройти, щоб появилося потомство. Через три роки після народження Юлі Бог дав Кравченкам сина, назвали Владиславом.

– Діти любили одне одного. Коли братик малим був, Юля його за ручку водила, – каже пані Людмила.За її словами, дочка була доброю, чуйною та водночас самостійною, наполегливою.

– Школяркою вона вирішила вивчитися на медика. Коли закінчила дев’ятий клас, ми удвох поїхали в Кременчук, здавати документи в медколедж. Ішли повз педагогічний, і я запропонувала: «Зайдемо. Якщо не сподобається, підемо в медичний». Юля й слухати не хотіла: «Або в медичний, або розвертаємося та їдемо додому». Цілеспрямована була, пробивна: «Мамочко, чого захочу, того обов’язково доб’юся».

Здобувши фельдшерський диплом, Юлія поїхала за направленням в Миргородський район Полтавської області. Там, у Бакумівці, її чекала посада завідуючої фельдшерським пунктом. Лікувати дівчині сподобалося. Але була не з тих, хто працює на одному місці з юності до пенсії. Тому, прийнявши фельд­шерський пункт, невдовзі вступила в Харківський національний фармацевтичний університет. Навчалася заочно. Вийшла заміж, народила дитину. Сімейне життя не склалося – розлучилася з чоловіком.

– 2019 року Юля закінчила університет, – продовжує мати. – Але їй хотілося чогось більшого, ніж працювати провізором. 2021 року вступила на контрактну службу в Національну гвардію, у полк «Азов». Не знаю, хто їй порадив. У Юлі багато друзів було. Можливо, Максим Кагал порадив. Вони ще в Кременчуці подружилися. І в «Азові» разом служили.

Людмила Кравченко має на увазі знаменитого кременчуцького кікбоксера Максима Кагала, який, маючи великі перспективи в професійному спорті, пішов захищати Україну. В «Азові» ходили легенди, що його не беруть кулі, що він знищить найнебезпечнішого бійця з противників. 25 березня минулого року Максим загинув на околиці Маріуполя, відбиваючи з побратимами ворожі атаки. Максимові було тридцять років. Посмертно удостоєний звання Героя України.

До великої війни Юлія мешкала на базі полку «Азов» в Урзуфі. Приїздила додому. Звісно, з гостинцями, з подарунками для сина Артема, якого залишила в своїх батьків.

– Як приїде Юля, з порога гукає: «Синок, мама вдома!» Тьомочка біжить до неї… Юля дуже турбувалася про нього. І по лікарнях з ним попоїздила, коли малий був. Усе для сина. Щоб у нього все було. Казала про себе: «Я – і мама, і тато». Планувала винайняти в Маріуполі квартиру й забрати до себе Тьомочку. Хотіла, щоб він там і в школу пішов, – згадує Людмила Кравченко.

Про повномасштабне російське вторг­ення Кравченки дізналися від дочки. Юлія спочатку батькові зателефонувала, який у відрядженні був у Крюкові, потім – матері.

– Наказала мені бути спокійною, – пам’ятає мати. – Сказала, щоб я склала в рюкзак документи, ліки, їжу, води набрала й сховалася з Владом і Тьомою в підвалі. Потім дзвонила, писала. Заспокоювала нас. Мовляв, за неї не треба переживати. Просила берегти Влада й Тьомочку. Востаннє ми поговорили 5 березня. Юля ні на що не скаржилася, наказувала берегти Тьому. 7 березня написала кілька рядків. Потім зв’язок обірвався. До 19 березня я не знала, де моя дитина, що з нею. Я ніби й не жила ті дні. Так зраділа, коли Юля обізвалася, вже з «Азовсталі». Наприкінці березня вона написала мені, що в середині місяця зазнала контузії, але все минулося. Як це сталося? Вони поїхали за пораненими й опинилися під обстрілом. «Летить скло, каміння, а я біжу в бронежилеті. Швидко біжу. Ну, контузило. Хлопці мене в госпіталь відвезли». Отямившись від контузії, Юля продовжила виконувати свої обов’язки медика. Писала мені, що багато поранених пройшло через її руки й усі вижили.

Це було душевне й щире листування – дочки й матері. Дочки, яка опинилася в пеклі, і матері, яка доглядає онука. Юлія як могла заспокоювала матір, принаймні ніколи не панікувала: «Мамочко, не хвилюйся, я в тебе везуча. Усе добре. Вірю в долю. Якщо нам судилося вижити, виберемося звідси. Якщо ні, загинемо. Від долі не втечеш». Якось Людмила написала дочці: «Я щаслива, що 27 років тому народила таку золоту дівчинку. Хочу, щоб у тебе все добре було». У відповідь: «Мамочко, не переживайте, чекайте й вірте. Головне, вірте, і я повернуся». Дізнавшись про загибель Максима Кагала, Людмила дуже засмутилася, плакала. Юлія їй написала: «Мамочко, це ж війна, жертви будуть. Мамочко, я вже багатьох друзів втратила». Коли в квітні Вакарчук пісню присвятив «Азову», Юля повідомила рідним: «Це про нас». Мати відреагувала так: «Якби ж ти жива та здорова була». «Я тебе розумію як мама маму. Але я рада, що я тут, а не сиджу біля тебе. Я тут потрібніша», – відповіла дочка.

– 7 травня Юля написала, що сильно нас любить, просила обійняти Тьомочку. І попередила, що днями в них не буде доступу до інтернету. Я потім зрозуміла: вона прощалася. 8 травня в одинадцять сорок дня написала, що наступного дня буде страшний бій – орки з глузду сходитимуть. Вони ж парад у Маріуполі збиралися проводити. Восьмого числа вони і вбили мою дитину. Про це я дізналася 11 травня. Зателефонували з Києва, з патронатної служби Нацгвардії. Я не повірила. Сподівалася, помилка. Ні, сказали, не помилка. Артему я сказала про це того ж дня. Він дві години проплакав: «Бабусю, верни мені мамочку».

Людмила вдячна бійцям «Азову», які під обстрілами розкопували руїни бункеру, сподіваючись знайти там живими однополчан, у тому числі її дочку.

– Їх обстрілювали, а вони копали. Скільки житиму, пам’ятатиму їх і любитиму. І загиблих «азовців» теж. Декого з них я знала, бо бувала в Юлі в Маріуполі. Красиві, достойні сини України.

Останки Юлії вивезено на підконтрольну Україні територію у липні, в рамках обміну тілами загиблих військових. Потім була довга й клопітна для батьків процедура ідентифікації. Незабаром останки передадуть батькам, буде похорон. Нещодавно в Світловодськ приїздила представниця Нацгвардії, вручила Кравченкам орден «За мужність», яким їхню дочку нагороджено посмертно. Артем теж був на тій церемонії.

– Він знає, що мама загинула, рятуючи бійців, – каже бабуся. – Скучає за мамою. Свої малюнки кладе так, щоб мама з портрета бачила. Дивиться на портрет і каже: «Моя красуня». Хоче стати військовим медиком або пожежником. Я сказала про це Юлі, коли вона вже в пеклі була. Я думала, Юля скаже, що не треба мріяти про таке. А вона: «Молодець синок, гарний вибір».