Дев’ять місяців в окупації

00:55
820
views

Вони побралися 17 років тому. Для обох це був другий шлюб. Хтось радів їхньому союзу, хтось не розумів, хтось реагував з побоюваннями, адже обоє мають інвалідність, пересуваються на візках. Вони ж стали такою чудовою та щасливою парою, що дехто навіть заздрив їхнім щирим стосункам та взаємній підтримці. Двері їхнього будинку майже не зачинялися – численні родичі, сусіди почувалися там затишно, і всім там були раді. Життя було наповнене і прекрасне. Та настало 24 лютого 2022 року.

 

Олександр Фесюк та Олена Зайцева, які жили в селі Одрадокам’янка Херсонської області біля Каховської ГЕС, прокинулися від телефонного дзвінка. Батько Олександра стривожено повідомив, що почалася війна. Не зрозуміли, не повірили, вийшли надвір і побачили, що за залізничною колією, десь за пів кілометра, стоять російські танки, БТРи, «Гради».

Важка техніка зайшла в село, по вулицях пішли російські військові. Заходили в кожен двір, перевіряли будинки, сараї. Було страшно, але ці перші, з літерою Z, поки ще не безчинствували. У магазинах товари навіть купували. Хоча дуже скоро купити вже нічого не можна було – місцеві намагалися запастися борошном, крупами, консервами. Випадків мародерства на той момент в Одрадокам’янці не було.

– Ці військові були з грошима, – розповідає Олександр. – Місцевим дітям купували солодощі, задобрювали таким чином. І дорослому населенню гроші пропонували. Дехто навіть брав.

До Олександра та Олени перебралися родичі – здавалося, гуртом буде не так страшно. Усього в будинку мешкали восьмеро. Вікна заклеїли скотчем та закрили ковдрами й матрацами, щоб свтіло не проникало назовні. Спали хто де притулиться. Під час обстрілів дехто ховався в погребі, а наші герої на візках фізично не могли туди спуститися, тому залишалися в будинку.

Виїхати з села не було можливості. Коридор не влаштовували, всюди блокпости. Людей, які йшли в магазин чи аптеку, зупиняли, роздягали, перевіряли телефони, вели бесіди. Це могло зайняти три-чотири години. Жили окупанти у вільних будинках, в конторі, у приміщеннях на ГЕС. А потім у село зайшли носії літери V – «елденеерівці».

– Жінок та дітей не чіпали, а чоловікам від них дісталося, – згадує Олена. – Особливо тим, хто був в АТО. Заходили в будинки, усе перевертали, трощили, господарю мішок на голову, руки скотчем і – в машину. Дні через три відпускали. Хлопці були побиті. Казали, що над ними знущалися.

Третьою хвилею зайшли буряти. Вони, за словами подружжя, дійсно дивні. Раділи цукеркам та печиву, наче ніколи цього не бачили. Забрали у когось мопед, автомат ззаду прив’язали, він волочиться по землі, а вони по вулицях гарцюють на задньому колесі. Розважаються, радіють.

Окупація тривала дев’ять місяців. Без колаборантів не обійшлося. Окупанти заохочували батьків, щоб ті водили дітей до школи, пропонували по 10 тисяч рублів. Вчителі в основному працювати відмовлялися, але все-таки були ті, що погодилися. Староста села в перші дні зняла з себе повноваження, заявила, що не буде співпрацювати з окупаційною владою. Але знайшовся охочий самопроголосити себе старостою. Усі ці люди після визволення села поїхали в бік Росії.

За перші два місяці після початку війни люди отримали українську пенсію, тоді ще пустили в село машину з грошима. Наступна машина не доїхала. Люди казали, що її по дорозі окупанти спустошили. Дещо було в магазинах, зі спеціальним пропуском, отриманим за певну суму, власники могли їздити за товаром. Ціни були дуже високі. Рятувала риба – Дніпро ж поруч. Племінник ходив на риболовлю та забезпечував уловом родичів. Ліки, яких потребувало подружжя, знайомі та рідні передавали якимось неймовірними шляхами. В аптеки завозили російські ліки, але це, напевно, був фальсифікат, бо не діяли.

Окупанти всім роздали телевізійні приставки Т2. Відтоді канали транслювалися лише російські. Оскільки в подружжя була супутникова антена, уся вулиця приходила подивитися українські новини.

Олександр та Олена мали електроскутери, на яких їздили в сусіднє село по питну воду та щоб спіймати мобільний зв’язок. Зупиняли, перевіряли телефони. А потім не стало світла. Коли окупанти відступали, навмисне танками зруйнували всі стовпи лінії електропередач. Усе, елктроскутер вже не зарядиш. Немає світла – немає води.

– Ні помитися, ні попрати, – каже Олена. – Чиста постільна білизна закінчилася, брудний одяг вже не було куди складати. Хтось принесе з річки відро води, можна щось попрати, але сушити нема де. Надворі дощ, у хаті котел не працює. Було нестерпно важко. Але в село зайшли визволителі – ЗСУ.

– Як ми їм раділи!, – згадує подружжя. – Вони привезли буржуйки. Одну ми поставили в дворі, готували хлопцям їсти. Усе село варило, смажило, ліпило, запікало, щоб порадувати своїх. Хлопці встановили генератор, і деякий час можна було води накачати та скутери зарядити. Волонтери стали допомагати, привозили все необхідне.

Світла, газу, води дотепер немає, сенсу відновлювати, коли ворог продовжує бомбити, ніхто не вбачає. Одного дня, три місяці тому, у село приїхав родич з Кіровоградщини й сказав: «Година на збори». Олександр, Олена, її мама зібралися швидко. З собою взяли два візки, один скутер. А ще сліпого кота – одного з вісьмох, яких мали. З ними все гаразд, племінник доглядає, годує свіжою рибою. Риби в Дніпрі дуже багато. Наловить – сусідам, які залишилися в селі, роздає, ще й тваринам залишається.

До війни в Одрадокам’янці проживало більше трьох тисяч чоловік. Залишилося близько трьохсот. Колись сюди, на прекрасний берег Дніпра, усі повернуться. Майже всі, крім колаборантів. Обов’язково.