Кращого шолома віддав побратимові

30 березня у селі Панчевому Новоукраїнського району попрощалися з розвідником Артуром Батієм. 23-річний воїн загинув у найгарячішій точці фронту – у селі Богданівці, що під Бахмутом.

У Панчевому Артура пам’ятають як хлопця вихованого, різнобічно розвиненого і активного. Грав у духовому оркестрі, співав пісні на шкільних концертах. До шістнадцяти років його виховували мати Наталія і вітчим Леонід. Сім років тому Артурове життя несподівано змінилося. Ним почав опікуватися батько, Вадим Батій – нинішній голова правління АТ «Донецькоблгаз», уродженець Панчевого.

– Так склалося, що про сина я дізнався, коли йому було 16 років, – каже Вадим Батій. – У мене на той час вже була сім’я: дружина і  донька. Я одразу повідомив про це їм. Спочатку з ними були непрості розмови. Я оформив батьківство, проте знайти спільну мову із сином було нелегко. Артур не міг звикнути до нового життя. Але, як би там не було, Артур – мій син. І я розумів, що маю зробити все, аби він отримав гідну освіту і знайшов своє місце в цьому світі, що маю всіляко допомагати йому. З часом ми поріднилися, і дружина з дочкою також сприйняли його як члена нашої родини.

Артур перед повномасштабним російським вторгненням мешкав у Харкові. Там вчився у ХарРІ НАДУ (Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України). Виш вибрав за порадою батька, який і сам закінчив цю академію.

– Для мене було важливо, щоб син оволодів необхідними в житті науками. В ХарРІ НАДУ викладають філософію, історію, психологію, соціологію, політологію, економіку та інші дисципліни. Якісна освіта – це базова необхідність для свідомої особистості, тим паче для такого патріота, як Артур.

Студентом юнак долучився до партії «Свобода» (її осередок у Новоукраїнському районі на Кіровоградщині очолює нині батько). Артурові були близькі ідеї «Свободи», разом з татом брав активну участь у партійних заходах у Харкові. Батьковими стопами хлопець пішов і в спорті – займався боксом під керівництвом тренера Романа, який і Вадима тренував. Артурові це вдавалося добре, бо наполегливий, дисциплінований. Зміцнів статурою завдяки регулярним заняттям бодібілдінгом.

– Я бачив його старання. Бачив, як він змінювався, переїхавши із села до великого міста. Розгубленість в очах змінилася на впевнений погляд. Артур навіть виявив бажання перебратися з квартири до гуртожитку, до своїх однолітків. Там він майже одразу став душею компанії, тож студентські роки провів яскраво. Артур розвивався. І в кожному його кроці я бачив, як він хоче бути схожим на мене. У Харкові я тоді працював директором філії АТ «Украгролізинг». Своїм досвідом ділився з ним. Ми багато говорили на різні теми: про націоналізм, Україну, історію становлення держави – цим Артур цікавився завзято. Говорили й просто про життя. Ми стали настільки близькими, що свої найпотаємніші думки я міг розповісти йому, а він – мені.

Здобувши освіту у Харкові, Артур почав працювати, користуючись настановами батька. І там, мабуть, жив би й далі, якби не велика війна. Коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся додому – у Панчеве. Сидіти в тилу не зміг, прагнув захищати свою країну. Вступив до тероборони, згодом попросився у військо. Призвали. Спершу служив у підрозділі охорони військкомату, де їх готували до бойових дій. У квітні 2022 року Вадимові Батію написав Олег Сліпчук, наставник Артура: «Привіт, Вадиме, давно хотів написати, все відкладав на потім. Артур – чудовий хлопець. Із задоволенням за ним спостерігаємо. Спочатку я думав, він – бувалий солдат. Нагадує мені американського морпіха, я бачив їх, виконуючи миротворчу місію за кордоном. А він навіть не служив раніше. Ввічливий, освічений, охайний. Впевнений у своїх силах. Самовдосконалюється. Коли всі сплять, читає військову літературу та дивиться відоси про тактичну підготовку. Вадиме, ти виховав хорошого хлопця, справжнього козака і патріота. Такі хлопці – майбутнє нашої країни. Спостерігаєш, як щодня гинуть хоробрі воїни “Азову”, і  розумієш: такі, як Артур, відродять цей полк».

– Досі перечитую це повідомлення, – каже Вадим. – Вчитуюся у кожне слово, уявляючи перед собою сина. Дізнавшись, що Артур збирається на фронт, я запитав: «Сину, може, ще потренуєшся?» На що він сказав: «Батьку, я вже готовий. Хочу захищати Батьківщину не словом, а ділом». І подав рапорт. День за днем я тримав зв’язок із сином. Коли він не відповідав, все інше для мене ставало другорядним, в тому числі напружена, під обстрілами, робота на Донеччині.

11 березня нинішнього року Артура привітали з днем народження. (Як потім виявилося, востаннє.) Згодом він перестав відповідати на дзвінки, читати повідомлення. Батько зателефонував військовому керівництву області й дізнався, що син поруч – під Бахмутом, з ним все добре.

– На свій день народження, 23 березня, я востаннє почув голос Артура, який заглушали звуки вибухів. Це було найкоротше з усіх привітань, але воно пройняло до сліз. 27 числа я знову звернувся до керівництва області, бо Артур знову не виходив на зв’язок, і тоді отримав фатальне сповіщення – син загинув, – не може втримати сліз батько.

Вадим того ж дня вирушив у Дніпро забирати тіло. Перевіз у Малу Виску, потім у Панчеве. Про обставини загибелі сина дізнався вже на похороні від синових побратимів.

– Хлопці розповіли, як з Артуром виходили «на нуль». Першого разу він виніс пораненого медика, наклав йому турнікет. Другого разу Артур прикривав з кулемета своїх хлопців. Прилетів ворожий осколок. Влучив Артурові в голову.  Під шолом залетів. Той шолом я йому дав. Навіть два шоломи. Артур залишив собі гірший шолом, кращий віддав товаришеві. Артур такий був – останнім поділиться. Добряк. Якось Артур попросив у мене в борг грошей. Сказав, дівчині треба допомогти. Я дав. А згодом почув від своєї сестри Тетяни, що Артур ті гроші переказав їй, бо її чоловік Олексій загинув на війні. Брат Олексія, Андрій, загинув на війні раніше. Артур вдався до хитрощів, щоб дізнатися номер Тетяниної карти…

Поховали Артура в рідному селі. Сотні людей прощалися з героєм. Крім рідних, побратимів та односельців, були голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок, міський голова Ігор Забажан, друзі та колеги Батія-старшого. Панахиду звершив єпископ Кропивницький і Голованівський Марк. Олег Тягнибок звернувся до загиблого воїна, якого знав особисто:

– Твій життєвий шлях став конкретним прикладом для багатьох українців. Ти загинув на тій священній війні з нашим одвічним московським ворогом, що триває більше чотирьох віків. За українську незалежність та свободу ти віддав своє життя. Був у перших лавах захисників нашого майбутнього. Спи спокійно, друже. Пам’ять про твій подвиг ми передаватимемо від покоління до покоління!

Розповів Вадим Батій і про евакуацію частини персоналу «Донецьк­облгазу» на Кіровоградщину, про героїчну роботу тих, хто залишився.

– Головою правління «Донецьк­облгазу» я – з жовтня 2021 року. На той час головний офіс підприємства розташовувався в Краматорську. Коли торік росіяни пішли повномасштабним наступом, наші працівники заходилися будувати блокпости, робити укріплення з піску у мішках, виготовляти протитанкові «їжаки». Згодом ми перевезли майно підприємства з Краматорська, Покровська, Костянтинівки та Слов’янська на Кіровоградщину, в Малу Виску. Евакуювали й людей, переважно сім’ї своїх працівників. Народ наляканий був, бо поряд же бахкає. Але евакуюватися не всі були готові. Якось приїхав я забирати працівників із сім’ями, які ховалися від обстрілів у нашому адмінприміщенні в Бахмуті, а вони не хочуть. Я казав нашим чоловікам: «Себе не жаль, подумайте про дружин». І кричав, і матюкався. А вони залишилися. Вирішили чекати перемогу вдома. Але близько ста евакуювалося на Кіровоградщину. Оселилися в Канежі та Новомиргороді. Ігор Забажан, новомиргородський міський голова, виділив приміщення в Канежі. Наше підприємство спільно з місцевою владою й досі забезпечує їх харчуванням. На початку війни  люди сподівалися, що незабаром повернуться додому. А вже минуло більше року.

Евакуювався, звісно, не весь персонал «Донецькоблгазу». Компанія не припиняла роботу ні на день. Працівники відновлювали газопостачання навіть під обстрілами. Дев’ятеро загинуло.

– Ми їх називаємо героями газового фронту. Впевнений, подвиг мого сина та всіх наших героїв Україна ніколи не забуде – їхніми іменами назвуть вулиці, школи, про них знімуть фільми, напишуть книжки. Слава Україні і героям нашим слава!