Наказав розвіяти прах над норвезьким фіордом

Про загибель пілота винищувача Владислава Савельєва його рідні дізналися тієї ж п’ятниці, 2 червня. За словами матері, Яни, поганих передчуттів не було:

– День минув добре. Напередодні погуляли в парку – я, невістка Люба й онучка Кіра. Кірочка в фонтані покупалася. Море емоцій. Збиралися влаштувати в суботу пікнік зі сватами. Чекали Владика, він мав приїхати в Кропивницький після бойового чергування. А пізно увечері дізналися, що літак Владика збито. Я як почула – кричала сильно. Сподівалася, що Владик катапультувався і вижив – лежить десь поранений або в полон потрапив. Але хлопці з його частини повідомили, що надії немає: літак вибухнув у небі.

Звісно, рідня намагалася дізнатися, в чому полягало останнє бойове завдання Владислава.

– Командир частини пообіцяв розповісти про це після перемоги. Сказав, що Владислав перед останнім вильотом був у доброму настрої. Командир запевнив, що загинув наш син не марно, що здійснив великий вчинок, який призвів до позитивних результатів для ЗСУ. Владик уже повертався з бойового завдання, як у кабіну влучила ракета. Кажуть, він не встиг нічого й відчути – все сталося миттєво. Наручний годинник залишився цілим, його Люба взяла на пам’ять. Після війни хочемо поїхати туди, де Владика збито, встановити невеликий обеліск, – розповідає пані Яна.

Вона з усіх сил тримається, щоб не заплакати. Каже, синові не сподобалися б ні тужіння за ним, ні якби всі його рідні вдяглися в чорне. Виявляється, Владислав не виключав, що загине молодим і навіть заповів розвіяти його прах над фіордом у Норвегії, яка його дуже вабила. Хоча до песимістів явно не належав, а мав багато планів і поспішав їх реалізувати.

– Владик змалку самостійний був, – згадує мати. – «Я сам», – казав з трьох років. У п’ять уже ходив сам у магазин, скуплявся. Холерик, енергійний, привертав до себе увагу. Його весь Критий ринок знав. Там моя мама торгувала, а Владик до неї заходив після уроків.

– Так і було, – підтверджує пані Раїса, бабуся. – Владик навчався в дев’ятій гімназії, після уроків ішов або до мене додому (недалеко від старого автовокзалу, на Вокзальній, мешкаю), або на ринок, де я реалізатором працювала. Я його й нагодую, і на цукерки дам. З семи років Владик уже сам, без дорослих, їздив автобусом у селище Нове, там дочка із зятем квартиру отримали як військові. Яна й Михайло тоді в Канатовому служили.

Жінки розповідають, що Владислав без надмірних зусиль засвоював шкільні науки. Якось його відправили на олімпіаду з хімії, і він переміг у ній завиграшки, не готуючись спеціально. Іноземні мови – англійська, німецька, французька – теж легко давалися. Займався бейсболом, футболом, у старших класах захопився боксом, навіть у змаганнях брав участь. Змалку бував на військовому аеродромі, де служили батьки. У погані компанії його не тягнуло. Хоча Михайло і Яна й не ставили його в суворі рамки. Коли, наприклад, Владиславу захотілося бути «металістом», дозволили і нігті пофарбувати в чорне, і сережку носити. Вухо проколов собі сам – болю не боявся. (Ставши дорослим, сміявся зі своїх підліткових дивацтв: «Дурним був».) Синові успіхи з хімії давали батькам надію на те, що він вивчиться на фармацевта. Той був не проти, поки батько не приніс додому компактдиск з відеозаписом військового авіашоу.

– Тоді Владика й «накрило», – пам’ятає Яна. – Переглядає й переглядає те відео. «Мамо, хочу бути військовим льотчиком». Це він сказав дев’ятикласником. Я його попередила: «Подумай, це дуже важка служба». До того ж, професія військового льотчика втрачала престиж. Літали льотчики мало, авіаційні частини зазнавали скорочень. Чоловік переконав його, що краще вивчитися на вертолітника – вони більш затребувані були. Отже, Владик почав готуватися до вступу в Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба. Оскільки в гімназії навчався за гуманітарним профілем, довелося налягти на математику, ми йому й репетитора найняли. Але за результатами ЗНО син недобрав три бали, необхідних для вступу. Щоб не гаяти час, він вступив у військовий коледж сержантського складу – підрозділ університету імені Кожедуба. Мешкав разом з батьком, який перевівся в Харків і отримав там кімнату в гуртожитку. А я залишилася тут, з молодшим сином Сашком, він на шість років молодший від Владика. Наступного, 2014-го, року Владислав вступив в університет. Спеціальність – пілот винищувача МіГ-29. Владик щасливий був, коли почалися перші польоти, на легкомоторному літаку. Був на доброму рахунку, його цінували викладачі. Одразу проявив лідерські риси, тож його призначили командиром відділення, потім командиром групи, старшиною курсу. Закінчив університет з відзнакою.

– Владик як з Харкова приїжджав додому, то одразу до мене, – каже пані Раїса. – Поїзд же вночі прибував. «Владику, що тобі приготувати?» – питаю. – «Смажену картоплю, чай з лимоном». Я йому в дві години ночі смажила картоплю з гомілками. Поїсть, і до п’ятої ранку балакаємо. Потім лягає спати. Виспиться – і в селище Нове.

На запитання, коли ж Владислав устиг одружитися, мати відповідає:

– На другому курсі університету. Приїхав додому, в Кропивницький, і познайомився з Любою. Виявилося, Любина мама – улюблена Владикова шкільна вчителька, Наталія Анатоліївна Леоновець. Він спершу тещу вибрав, потім дружину, – крізь сльози посміхається Яна. – А про Любу мені казав: «Так її люблю!» Та це й без слів було видно. Побралися вони в Івано-Франківську, коли Владик ще стажувався там. 30 квітня 2021 року народилася в них донечка, назвали Кірою, точна копія тата. Ще й з характером.

За словами матері, військова служба Владислава в авіаційній бригаді в Івано-Франківську складалася вдало, але легкою не була: бойові чергування, відрядження. Обожнював свій МіГ-29, хоча фізичних навантажень зазнавав чималих.

– Після бойових чергувань був дуже виснажений. Але завжди із захопленням розповідав про польоти, особливо нічні. Владик обрав правильну стезю і знав про це. І дуже зрадів, коли дізнався, що молодший брат теж хоче вчитися на військового льотчика. Сашко вступив у той же університет імені Кожедуба в Харкові. У червні 2021-го Владислава відрядили на навчання в США. Коли росіяни розпочали повномасштабний наступ на Україну, Владик попросився додому – рвався воювати. Не дозволили, оскільки навчальна програма розрахована на два роки. Тоді попросив американців, щоб дали можливість дружині з дитиною приїхати до нього. Американці погодилися. Я відвезла Любу й Кірочку до польського кордону, звідти вони літаком полетіли в Америку. Американці їм створили гарні умови для проживання. Владик насолоджувався тим, що кожного дня – з дружиною і донечкою. У них було багато планів. Владик хотів побудувати будинок в Україні. До речі, був майстровитим – на техніці розумівся, а ще вмів смачно готувати їжу, сам себе підстригав, любив співати й грати на гітарі. Але це був план на післявоєнне життя. Передусім Владик хотів захищати Україну. Спілкуючись з товаришами зі своєї бригади в Івано-Франківську, просив їх, щоб не знищили усіх орків до його повернення. 6 квітня цього року повернувся в Україну.

– Я його просила: «Владику, залишайся в Америці». А він: «Бабусю, не хочу тут, скучив за своїм маленьким стареньким літачком». Ми були впевнені, з Владиком нічого не станеться, – додає бабуся Раїса.

– Прибувши в Україну, Владислав через тиждень став у стрій, – продовжує мати. – Одразу ж попросився на бойові завдання. Здійснив сім бойових вильотів, всі – успішні. За п’ять днів до загибелі знищив «Орлан», безпілотник, його з літака збити складно. Восьмий бойовий виліт сина став останнім. На похороні були люди з різних міст України. Усі казали тільки добре про Владика. Як тепер нам жити? Намагаємось думати, ніби він у далеке відрядження полетів. Колись і ми з чоловіком приєднаємося до нього. А поки що треба виконати синів наказ – розвіяти його прах над фіордом у Норвегії.

Пані Яна каже, що це розпорядження – теж прояв неординарності Владислава. Він уявляв себе вікінгом, був задоволений своєю схожістю з ними (особливо з борідкою, яку завів офіцером). Товариші по службі називали його Nomad (англійською – кочівник). Мріяв побачити норвезькі фіорди – довгі вузькі затоки із скелястими берегами.

– Про те, що Владислав розпорядився після його смерті кремувати тіло і розвіяти прах над норвезьким фіордом, ми з чоловіком дізналися від Люби. Одразу погодилися: накази мертвих не обговорюються. Після кремації частину його праху поховали на Далекосхідному кладовищі, щоб приходити до могили. З рештою вчинимо так, як велів Владик. Нині Люба вирішує це питання. Норвегія не проти.

– Якби ж Владика можна було підняти, – каже бабуся. – Ми тісно зв’язані були. Згадалося ось, як узимку їхали із селища Нового в ЛАЗику, вмостилися біля колеса, де тепло. Граємо собі «в міста», та й заснули, проїхали свою зупинку… У будинку на Вокзальній, де проживаю, Владика всі любили. А на дев’ять днів мої сусіди поминки влаштували. Вийшла на подвір’я, бачу: наші люди з пакетами, розкладають харчі на столі. «Що це буде?» – питаю. – «Будемо дев’ять днів Владику робить». Весь час думаю про Владика. Прошу його, щоб приснився.