– Андрюша добросовісний був. Коли повістку отримав, йому знайомі всяке радили. А він вчинив як слід. Треба – значить треба. Війна ж. Ми люди прості, совісні, не бідні й не багаті, – каже Яна Ловарік, сестра Андрія Ускова, недавно загиблого на війні.
Андрій – перша дитина у великій сім’ї. Народився 1987 року на Луганщині. Там же появилися на світ сестри Яна й Інесса. 1999 року сім’я перебралася на Кіровоградщину, в Приютівку Олександрійського району. Тут народилося ще двоє дітей – Ангеліна й Олег.
– Жили ми всі дружно, але не в тісняві, у кожного – особистий куточок, – розповідає Яна. – А з Андрієм я найбільше провела часу в дитинстві. Ми майже одного віку, він тільки на два роки старший. І гралися разом, і в річці купалися, і билися іноді. Як діти…
За словами сестри, Андрій ще школярем захопився комп’ютерами, програмуванням. Коли закінчив школу, мати отримала від дирекції похвального листа за гарне виховання сина. Андрій вступив до профтехучилища в Олександрії. Здобув професії електромонтера й зварника, працював на різних роботах, в тому числі в «АТБ», а останнім часом – на цукрозаводі. Проживав у Приютівці, з родиною. Мав дві пристрасті – комп’ютери й мотоцикли.
– Звичайний хлопець, – продовжує Яна. – Ходив на роботу, допомагав мамі по господарству. Відпочивав за комп’ютером або гасаючи на мотоциклі. З мамою в Андрія дуже тісні стосунки. Ми його підбивали, щоб женився. Він не поспішав. Залюбки панькався з моїми дітьми. Я, вийшовши заміж, вибралася з Приютівки в Олександрію до чоловіка, тепер у Кременчуці проживаємо. Часто бачилася з Андрієм. То він заскочить до нас, то ми приїдемо в Приютівку.
Яна каже, що на строкову військову службу старшого брата не взяли – здоров’я не дозволило. Але у воєнний час визнали придатним, і він відреагував на це як справжній чоловік, як совісна і порядна людина: значить, треба. Хоча, за словами сестри, військова справа не була його покликанням.
– Повістку Андрій отримав у лютому цього року. Пройшов медкомісію. Усе так швидко сталося… П’ятого березня ми всією сім’єю проводжали його біля військкомату в Олександрії. Мама плакала, ми заспокоювали. Спочатку Андрія направили на півторамісячне навчання в іншу область. Потім – ще на півтора місяці в Європу, на базу НАТО. Там його вивчили на снайпера. Андрюша до війни все мріяв побачити світу, побувати за кордоном. А он як сталося. Після навчання на базі НАТО його відправили на фронт. Воював на Донеччині. Ми, рідні, спілкувалися з ним по телефону. Про жахіття війни Андрій не розказував. Казав, що стосунки в їхній роті – хороші. Та по очах було видно – війна сильно змінила нашого Андрюху. Він раніше й зброї не тримав у руках. Зате добросовісний. Що треба – завжди робив, виконував. Ніколи не відкараскувався від роботи. Воюючи, просився на пару днів додому. Йому обіцяли, але не відпустили. Після 5 березня ми його не побачили.
18 липня Андрій загинув на Донеччині внаслідок мінометного обстрілу. Поховали його з почестями в Приютівці. Багато народу прибуло попрощатися – родичі, друзі, колишні співробітники, військові.
– На поминках я дізналася, що в «АТБ» Андрюшу називали Кузнєчиком, – каже Яна. – Бо добряк був. Хвалили його всі. Одна вчителька написала в Інтернеті: за всіма загиблими воїнами душа болить, але смерть Андрія вразила найсильніше. Наша мама й досі не відійде, на таблетках. Таке горе – дитину поховати… В Андрюхиних побратимів залишилися його речі. Частину амуніції придбано мамою – хотіла, щоб у сина було все найкраще, найнадійніше. Тепер мама каже, нехай це майно дістанеться синовим товаришам по зброї. А нам, рідним, потрібні такі речі, щоб дивитися на них і згадувати свого Андрюху. Може, блокнот залишився чи щось таке…
Це розпорядження переадресовуємо колезі Геннадію Рибченкову. Він взимку полишив журналістську роботу в «УЦ», пішов захищати Україну. Нині воює на Донеччині, командує взводом. Андрій Усков служив у його підрозділі. Геннадій відгукується про нього тепло, з повагою.
Андрій на цій війні загинув сьомим з Приютівки. Інші села, підпорядковані Приютівській селищній раді, загалом втратили вісьмох людей. За тиждень до прощання з Андрієм Усковим приютівці провели в останню дорогу Іллю Сичова. Він, як і більшість теперішніх героїв, до війни працював у мирній сфері – інженером. Мобілізований на початку повномасштабної російської агресії. 4 липня нинішнього року Іллю тяжко поранило. Наступного дня помер у госпіталі в Дніпрі.
– Скільки тієї Приютівки, а на кладовищі – стільки могил з прапорами! – Яна має на увазі сектор почесних поховань, де знайшли останній притулок учасники теперішньої війни.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...