Микола Тупчієнко: «Історія не примирює. Історія повинна вчити»

Тиждень тому в Україні відзначали День археолога. Він став практично непомітним серед інших. Археологів не запрошують до перших осіб, не вітають, не вручають грамот. Хоча ця професія, як на мене, має викликати не меншу повагу, ніж вчитель, медик чи політолог. Тому що вона досліджує реальну історію та культуру народів, націй, держав.

Про це бесіда з кандидатом історичних наук, досвідченим археологом Миколою Тупчієнком.

– Який потенціал археологічних пам’яток має наша область?

– На сьогодні в Кіровоградській області відомо понад 2400 пам’яток і об’єктів. Пам’ятка відрізняється від об’єкту тим, що її взято на облік, складено усю документацію, присвоєно певний номер і вона перебуває під охороною держави. Об’єкт – це місцезнаходження пам’ятки, яке може бути відомим і невідомим археології, та яке може виявлятися під час тих чи інших робіт. Процес прийняття пам’яток до реєстру доволі складний, тривалий і коштовний. Сьогодні не можна скласти паспорт на пам’ятку археології без участі фахівців-землевпорядників, а їх не так багато. В умовах війни це ще більш ускладнюється. Правда, цьогоріч ми проводили подібні дослідження на території Голованівського району. На щастя, деякі ОТГ усвідомлюють важливість і необхідність цієї роботи.

– Які цікаві відкриття були зроблені останнім часом на теренах області і на які ще можна чекати в майбутньому?

– Про майбутнє нічого конкретного сказати не можу. Але теоретично ми знаємо, що оці 2400 складають одну четверту усіх пам’яток, що розташовані на території області. Точніше, не всіх пам’яток, а в переважній більшості курганів. У нас є цілі частини районів, які можна назвати «терра інкогніта». Наприклад, Побужжя. При цьому у нас працюють усього один-два досвідчені археологи. І головне: цю роботу практично ніхто не фінансує. Тому говорити наперед про якісь феноменальні явища ми не можемо. Хоча на нашій території є дуже цікаві кургани висотою понад 10 метрів.

Наприклад, при в’їзді у селище Захарівка Новоукраїнського району є курганне поле. В центрі курган висотою до восьми метрів. Але він розкопаний ще під час німецької окупації. Він вибраний траншеєю до центру. Але по периферії залишились не розкопані місця. Подібний ми копали біля Головківки і виявили кілька впускних поховань на периферії. Серед них було незвичне. То був вождь-катакомбник. Катакомбники – це населення, яке тут проживало між ХХV і ХХІІ століттям до нової ери. Отже, це була знатна людина. У нього була велика поховальна камера. Його супроводжував металевий ніж, а це на той час, як у нас «Майбах». Було при ньому шило або елемент стрекала. А найголовніше, його обіймала жінка з бронзовою діадемою. Її вбили за ритуалом, як це описано в «Ріґведі», і поклали так, що вона наче обіймає його. Права її рука у нього під головою, а ліву вона поклала йому на груди.

Повторю, ми знайшли їх у давно розкопану кургані. Отже, що може бути в Захарівці, ми не знаємо. Можливо, будуть виявлені якісь нюанси.

– В якому стані перебуває нині українська археологія?

– Практично увесь період незалежності археологія в Україні існує лише як охоронна діяльність. Тобто проводяться розкопки в межах АЕС та ГЕС, на берегах морів та водосховищ, які підмивають ці береги, під час нового будівництва, розробки чи розширення кар’єрів. В рамках таких робіт відбуваються дослідницькі проєкти. Але якщо раніше ці статті були нормою у нашому законодавстві, в законах «Про землю», «Про охорону культурної спадщини», «Про пам’ятки археології», то за часів Януковича їх вилучили.

Є також інший шлях досліджень. Це гранти. У переважній більшості з грантами до нас приходять зарубіжні інститутці – музеї, університети, наукові інститути Польщі, Німеччини, Великобританії. Ось у таких межах існує українська археологія.

Йде війна. І це війна за свідомість. Війна, де саме історія взята путіним як політичний інструмент. На жаль, у нас поки що немає цього усвідомлення.

– Наскільки дослідження нашої археології можуть впливати на свідомість громадян, щоб сформувати єдину політичну націю? Адже не всі громадяни України належать до українського етносу.

– Питання не просте. Чому? Тому що завдання науки не забезпечувати політичні замовлення. Наше завдання – розібратися у тому, що було в минулому. При цьому вивчення минулого подібне до футуристичних досліджень. Вони так само не дають повну картину. І чим далі у минуле, тим більше ця картина стає розмитою, умовною. Це відбувається тому, що кількість джерел та їхня розмаїтість зменшується. Тому навіть нині ми не можемо в повній мірі вивчити радянське минуле. Знаємо, було дуже багато приписок. І коли людина вивчає економічні спроможності тієї країни, на паперах вона бачить одне, а при аналізі реального соціального стану і матеріального забезпечення населення зовсім інше. Тому в цьому контексті нам дуже важливо намагатись бути науковцями, шукати об’єктивні шляхи пізнання минулого. А минуле передбачає, що не було українського етносу від палеоліту до нинішнього часу. Тобто ми можемо говорити про генетичну складову, вона простерігається, і про культурну складову. Але генетика і культура – це абсолютно різні речі. Людина генетично може бути іллірійцем, при цьому за мовою і ментальністю – українцем.

На території України відбувалися великі зміни етносів. Так, вона в основному була заселена слов’янськими племенами. Але і ця основа видозмінювалась. Ми навіть не можемо чітко сказати, де вона є. Найперші її ознаки, які асоціюються з Україною, – це Середнє Подніпров’я. У той же час значну масу пам’яток так званої Київської культури знайдено на території Брянської, Орловської і Курської областей. У цьому контексті ми повинні дивитись на історію територій, де з плином часу змінювались цивілізації, які взаємодіяли між собою, тому й відбувались процеси асиміляції.

Українець як етнонім з’явився завдяки діяльності Миколи Аркаса і Михайла Грушевського. Хоча слово «Оукраіна» як територія фігурувало і набагато раніше в кількох джерелах. Але вони поставили цілковито політичне завдання: відділити нас від росіян, які привласнили етнонім «рускій». Слово «малоросіянин» мало принизливий характер. Тому «українці» були і на сьогодні залишаються як найбільш адекватний етнонім пізнього походження.

Інтерв’ю вів Роман Любарський.