Бути дружиною військового

Це складний чесний матеріал. Який я довго писала, звіряючись з тим, що відбувається і в інших родинах. Писала, щоб нормалізувати почуття «посестер» і зробити їх більш зрозумілими для тих, у кого немає такого досвіду. І щоб ми могли допомагати тим, хто поруч.

Коли чоловік пішов в ЗСУ добровольцем, я переживала свої етапи «адаптації». Зрозуміла, що сама припускалась багатьох помилок, коли намагалась раніше підтримати знайомих.

Звичайно, всі різні. І у всіх можуть бути різні реакції та переживання. Я дозволила собі узагальнити те, що змогла усвідомити і вивірити з іншими, але точно є ті, у кого всі переживання й висновки інакші. (І те, через що проходять мами воїнів – окрема тема нашої уважності)

1. Вдячна всім, хто не писав, не телефонував, не смикав з цікавості. І вдячна тим, хто зараз пише, телефонує, пропонує допомогу із турботи. З людьми, що питали: «А навіщо це йому? А де саме він, а чому там? А сам пішов? А чого ти його відпустила? А що він там буде в його віці робити? А як же він міг вас самих залишити?» – я просто перестала спілкуватись, бо це про ціннісний розрив.

Для жінок/мам, чиї чоловіки на нулі, питання «з цікавості» можуть забирати сили, яких і так обмаль.

Цікавість – коли ти узнаєш щось для себе. Для свого відчуття контролю. Відповідь нічого не змінить в твоїх намірах та діях. Турбота – коли ти піклуєшся про того, з ким розмовляєш і готовий щось робити з цією інформацією. Хоча б вислухати те, що будуть розповідати (якщо будуть) про почуття, страхи, потреби.

2. Перші дні після від’їзду чоловіка в ЗСУ можуть переживатись, як «спектр втрати» (це в жодному разі не може порівнятись з болем і жахом втрати. Це найнижчий регістр «спектру») – відчуття тотальної невизначеності, страху, неможливості прийняття реальності, оніміння … А потім починається перерозподіл та освоєння нових ролей. І потім вже стабілізується – налагодженням контакту з чоловіком, адаптацією до змін. Створенням і підтримуванням «рутин». В тому числі волонтерських. Створюється нова реальність. Але можуть залишатися змішані почуття – гордості, тривоги, суму, злості.

В перші дні так сталося, що ми з донькою залишились в селі самі. За кілька днів приїхав син, потім з нами жили батьки – вони зараз дуже допомагають. Але перші дні в селі, тоді ще були часті обстріли були дуже важкими. Тривожними і виснажливими. Я мала підтримувати малу, була зосереджена на ній. І самій було складно.

Ми всі по-різному переносимо різні події. Комусь важливе усамітнення, щоб зібратися. Мені саме в цей момент були потрібні поруч люди. Бо було відчуття, що раптом навколо порожнеча.

Коли ти стаєш «емоційним тилом» для когось (я мала і маю бути в тому стані, щоб чоловік за нас не хвилювався), хотілось би, щоб хтось саме в цей момент був тилом для тебе. Напевно, це ключові слова цього допису.

Будь ласка, питайте у друзів, близьких, як саме для них важливо відчувати підтримку. Бути поруч, давати спокій. Навіть самі ці питання будуть опорою.

Мені так хочеться, щоб всі дружини та мами військових відчували, що вони не самі.

3. Коли мене питали «як ти?», я спочатку чесно відповідала. Про страх, тривогу, невпевненість, чи зможу в селі потягти і господарство, і свій звичний обсяг роботи, і навантаження небезпекою. Найголовніша незручність – що я поки не кермую. Тепер у мене є лише дві близькі людини, яким я можу довірити повністю почуття.

Коли починають давати поради: так сідай за кермо, повертайся в Київ – ти відчуваєш, що насправді людина, може, і хоче допомогти, але вона не здатна тебе відчути та зрозуміти. Це додає відчуття самотності.

Коли ми хочемо дати пораду, чи готові ми допомогти в її реалізації?

(Конкретно про мене – напевно, якщо люди бачать перед собою не тупу, здатну до аналізу та відповідальності людину – можна допустити, що я не кермую не з лінощів. Що можуть бути серйозні обставини. Я це зроблю. Але, щоб сісти за кермо, зараз потрібні час та можливість – як мінімум, дістатися до автошколи.

Повернутись зараз до Києва – це забрати у дитини можливість бути з друзями. Навчатись офлайн в школі. Залишитись без батька і без сталих контактів, звичок та впевненості, проходити через адаптацію до нового – це вибити опору у дитини.)

Будь ласка, краще не давайте порад. Якщо є можливість – пропонуйте конкретну допомогу.

Не всі можуть впоратись із сильними почуттями: коли дружина військового говорить про свої емоції та почуття, вона може почути у відповідь те, що я чула: «Не хвилюйся так, знайди в цьому щось хороше, ти маєш бути сильною, все може бути дуже страшно, ти розумієш, що його можуть вбити – ти маєш бути до цього готовою, все ж добре, не сумуй, все на краще» – я знаю, що це самозаспокоєння чи прояв турботи для самої тієї людини, що так каже. Це кажуть не для мене, це захист для самих себе.

Раціоналізація не дуже і не для всіх працює в гострому стані.

І коли людина каже про свої емоції – їй важливо, щоб її вислухали, не давали порад, не лякали, не заганяли те, що вона відчуває, в тінь. Бо від цього ще самотніше і тривожніше.

Будь ласка, якщо ви хочете допомогти тим, кому складно – слухайте, просто вмістіть в себе емоції та почуття. Просто скажіть, що на вас можна розраховувати. Тільки після цього будуть працювати поради.

З першої миті, як чоловік сказав про своє рішення, з’являється фон тривоги. Цей фон постійно присутній. Це маячок, який постійно відволікає і не дає повністю зосередитись на тому, чим зараз займаєшся. Це нормально, коли дружина/мама військового стає менш зібраною, розфокусованою.

Будь ласка, не дратуйтесь, коли вона повторює щось по кілька разів чи щось забуває.

4. Втома від відповідальності та прийняття рішень. Вся відповідальність і всі рішення по всіх питаннях – на тобі. А ми створені так, що великі і маленькі рішення сприймаємо, як «одиницю рішень». Іноді я кажу близьким – а давайте ви оберете «це» (щось не суттєве) без мене.

За втомою йде роздратованість. Яка може проявлятися в надмірно емоційних реакціях.

Якщо є можливість делегувати комусь рішення і відповідальність – круто!

Якщо у вас є можливість – привезти продукти, винести сміття, заїхати до НП (і для дружини, і особливо для літніх мам), взяти дітей, щоб мама могла відпочити – піти в перукарню, до психолога чи поспати, просто побути наодинці. Якщо є можливість розважити всіх – запропонувати піти кудись і організувати цей похід, – прекрасно.

Я людина, що живе в режимі «я зможу і сама точно впораюсь!». І налаштована вчитись та засвоювати нове. Я знаю, що стотисячжильна (тільки б виспатись). І у мене є надійне коло підтримки. У мене є рідні. Але так вдячна всім, хто пропонував і пропонує допомогу та турботу і робив для нас маленькі та великі сюрпризи. Хто після обстрілів одразу питає – як ви, чи в безпеці.

Це так щемно, коли знайомі пропонують приїхати допомогти поколоти дрова, впоратись з котлом чи помпою, привезти продукти чи смаколики і ліки.

Якщо дружина військового не кермує, а дітей потрібно везти до школи чи в садочок, в лікарню – в дощ, в холод, в сніг, – якщо є можливість, в місті та селі – будь ласка, запропонуйте її підвезти. (Я не завжди наважуюсь просити про допомогу з цим сусідів. І часто це робити ніяково. Але дуже вдячна, коли хтось сам розуміє, як це важливо.)

Я чесно злилася на чоловіка кілька разів – коли це стосувалось дитини. Коли донька запитала вранці: чому ти мене так тепло одягаєш, інші дівчата в школі в сукнях, а я як капустина. Подумала, не сказала вголос: тому, блін, що їх тата поруч і відвозять на машинах. А ми з тобою йдемо пішки по роздовбаних сільських дорогах та калюжах до школи і зі школи в будь-яку погоду.

І другий раз – коли діти почали сильно хворіти. А я сама в селі без можливості швидко дістатись до аптеки чи лікарні, яких немає близько.

Злість на той вибір, який не ти обирав, але ти маєш поратись з його наслідками – нормальна. Мені допомагає те, що я підтримала вибір чоловіка. Я вважаю його вірним. І я не дозволяю собі почуватися жертвою обставин.

5. Діти – окрема тема. Напевно, про це важливо писати окремий матеріал. Я в перший місяць почала балувати доньку, щоб компенсувати їй те, чого їй не вистачає. Але матеріальні речі не компенсують емоційні потреби. І це стає проблемою, бо коли ти закидаєш дитину подарунками – це вже не відчувається цінністю. І ти сам відчуваєш знецінення, а у дитини з’являється вторинна вигода. Наче світ їй щось винен.
6. Дитині часто властиво ідеалізувати того близького, якого немає поруч, і знецінювати того, з ким вона зараз. Мама попадає під удар, особливо якщо дитина – підліток. А мама і так вразлива.
7. У кожного з нас є своя можливість витримати невизначеність. Інколи, щоб впоратись з нею, обирають стратегію уникання чи намагаються заморозити відчуття, «відрізати» те, що болить. І виходять з контакту з чоловіком – це може бути травматично для всіх.

Я вже писала, що ми домовились з чоловіком, що підтримуємо контакт при будь-якій можливості.

Для жінки ще важливі будь-які дії, в яких хоч щось визначено, хоч щось можна проконтролювати.

8. Звичайно, мені не вистачає сексу, доторків, уваги. Діти не можуть бути чоловіко-замінниками.

Виручають тілесні практики (будь-який спорт, у мене в запасі є ще цигун та даоські практики). Я купую собі квіти, якісь малесенькі подарунки. Уважна до матеріалів, що торкаються шкіри. Іноді, щоб розслабити м’язи, вкладаюсь на електромасажер. (Він як килимок.) Війна та стрес взагалі б’ють по гормональній системі. І в режимі виживання лібідозність може вимикатись. Я собі нагадую, що я маю зберегтися. В тому числі зберегти і жіночість, і жагу до життя. Це важливо і для мене, і для чоловіка, і для дітей. І зараз це мій особистий виклик, бо іноді від втоми хочеться на це забити. В цей момент я одягаю сукню, роблю макіяж і ходжу по дому так, мене ж крім дітей, батьків, коли вони поруч, і кішки ніхто не бачить.

9. Можливість просити по допомогу. Якось чоловік написав, що їх роту мають переводити в інше місце. Він не на нулі, але в бойовій роті. Можливо, вони будуть потребувати машину. Чи зможу я організувати збір. Я тоді заклякла. Сказала Толі, що я ж ніколи взагалі не просила про гроші. Що і зараз все намагатимусь якось покрити сама. Але зрозуміла, що ще більше я працювати просто не зможу.

Коли поділилась цим з двома близькими знайомими, вони сказали ключові слова. «Це не тільки ваша – це наша спільна війна. Дайте нам можливість зробити те, що і для нас всіх важливо». Машина в той момент не знадобилась. Але я заспокоїлась, відчувши, що я зможу дозволити собі спиратись не тільки на себе і близьких.

Це відчуття – що це наша спільна відповідальність – дуже важливе.

І взагалі – дати собі дозвіл просити по допомогу зараз має стати навичкою.

10. Я боялась, що мене буде плющити, коли буду бачити в кафе, в магазинах інших чоловіків. І дитині, і собі я кажу – не всі мають бути в ЗСУ. У кожного має бути свій вибір та можна бути корисним для країни будь-де. Головне, щоб насправді людина відчувала, що це і її відповідальність. Її війна. Але це вже питання совісті.

Це дуже важливо, коли ми кажемо військовим слова вдячності та шани. Уклін всім воїнам. Але слова підтримки важливі і мамам, і дружинам. Особливо тим, чиї рідні на нулі. Їх сила та віра теж тримає на собі небо. В ЗСУ немає вихідних… У мам та дружин військових немає вихідних від їх тривоги та відповідальності.

Дякую, що прочитали. Я б так хотіла, щоб цей допис став підтримкою всім «посестрам». Щоб в той момент, коли чоловік захищає нас, вони не відчували себе беззахисними.

Світлана Ройз.

Матеріал надруковано зі згоди авторки.