Щоденник біженця

Продовження. Початок у №48 і 49, 51 «УЦ».

Ми продовжуємо спілкування з сім’єю з Кропивницького (прізвище просили не називати), яка виїхала до Німеччини. Причина усім відома – війна. Ми ведемо постійне листування з одним з членів цієї сім’ї. Ось іще одна сторінка його щоденника, в якому безпосередні живі емоції та враження, що виникли під час переїзду до іншої країни.

Субота

Німців бачив небагато, але ті, яких бачив, скоріш приємні, швидше набрешуть, аніж якось замутять. Мені кілька років тому одна знайома з Німеччини писала, що це країна для старих. Усе тут дуже повільно, спокійно й старомодно. І я можу підтвердити: етика поведінки німців, як і калькулятори і журнали в магазині, наче направлена на обслуговування пенсіонерів з хворим серцем.

Днями ми зайшли в банк поміняти гривні на євро. Виявилось, на те, щоб їх обміняти, треба півтора тижні. І коли ми сказали, шкода, нам би пошвидше, вона хвилин п’ять виправдовувалась таким сюсюкаючим голосочком, з таким виразом щирої скорботи з цього приводу, ще трохи – і зі сльозами на очах сама стала б у куток, через те, що їй так незручно.

А може, вони тягнуть час, поки взагалі всю цю шарашкину контору з 24 параграфом не скасують, щоб вислати всіх назад в Україну.

Неділя

Подібна ситуація була при першій зустрічі з німцями. Коли ми приїхали в Ганновер, думали, що там волонтери, а їх там вже давно не було. І німця років 50, що стояв за однією з інформаційних стійок, це повергло в шок. Він вирячив очі від жаху й почав напівперелякано, напівобурено кричати на суміші англійської і німецької. Гадаю, англійську він у той момент підзабув.

– Як?! Звідки?! З чого ви взяли, що вам треба в Ганновер? Хто вам таке сказав?

Я подумав тоді, що, мабуть, усі німці такі крикливі, але ні. Вони крикливі, бо подібна ситуація – це для них просто повна катастрофа, щось неймовірне й неможливе, на що вони не знають, як реагувати.

Понеділок

Після досить повільної їзди повз якісь сільські райони з розписними зупинками ми прибули в Кемпен. Він зустрів зливою, від якої ми сховалися у переході під залізничним мостом. Там одразу кинулася в очі велика чорно-біла наклейка ultras з якимось незрозумілим символом. Потім за маршрутом, прокладеним Гугл-мапс, пішли на місце, до якого нас приписали.

Заселили в гуртожиток, в одну кімнату з вірменами з Єревану. Чоловік 33 років, Вова звуть, з хворою на склеродермію дружиною і дитиною. Приїхали, кажуть, лікуватись. Ще з молодою жінкою з Херсону спілкувався. Каже, півтора роки тут вже сидить, житла в Кемпені нема, а в інше місто не хоче, бо в неї тут донька вже призвичаїлась до школи.

В Херсоні у неї затопило квартиру після бомбардування.

Ще ходили у супермаркет. По дорозі грузина зустріли й познайомилися, він перед нами приїхав з сім’єю – дружиною, дитиною у колясці і хлопцем подоросліше. Вони теж шукали магазин.

Вірмен жаліється, що мусульман в окремі кімнати селять, бо їм віра не дозволяє, а християн по кілька сімей в одну кімнату.

Вівторок

Сьогодні день був насичений подіями. Ми ходили в джобцентр, нам сказали, що за місцем проживання пришлють бланк заяви на пошук житла.

Після тривалого та стомливого походу по місту заснув. Прокинувся, бо прийшов працівник-німець, щоб поставити другий поверх на ліжко, вірніше ліжко на ліжко. Іще приніс стільці. Він один на весь гуртожиток і адміністратор, і соцпрацівник, і черговий, і на всі руки майстер. Постійно жартує. Коли ставив ліжка, мама питає: «А драбинку до ліжка?» Він: «А ви як зайчики стрибайте». І почав зображати, як зайчик стрибає. Але потім прийшов, приніс драбинку.

Я йому сказав, що ми ж художники, чи не знає він, де можна приладдя якесь взяти. Він: «У мене знайома є, член спілки художників, я спитаю».

Середа

Прокидаємось, якийсь пакунок у кутку стоїть, коробка. Почали роздивлятись, а там пензлі, олівці, стосик паперу. Мама почала мене малювати олівцем. Вірменська дівчинка з захватом дивилася.

А ще на порозі джобцентру ми познайомилися з біженцями з Маріуполя, якимись трохи кумедними мамою і донькою. Доньку я б прийняв за ученицю художки, якби не знав, що її дитині п’ять років. Вони запросили нас на зустріч українських біженців, у церкву Фоми. Просто церква Фоми, я так розумію Кемпійського, знаменитого автора другої після Біблії для католиків книги «Про наслідування Христа» і автора відомого вислову «Человек предполагает, а Бог располагает».

Насправді була зустріч не українських біженців, вірніше не лише українських. З України крім нас і маріупольців була ще одна сім’я. То було таке театрально-релігійне дійство для дітей, з пісеньками, які виконувала літня жінка під гітару, зі святим чи то Миколаєм, чи Мартіном, який дзвонив у дзвоник і мав асистентку, теж літню жінку у костюмі янгола, з роздачею цукерок і солодким столом.

Маріупольці розповідали, як в інституті, де навчався їхній хлопець, росіяни обклали мінами та розтяжками студентські квитки та іншу документацію, як якусь жінку завалило плитами будинку під час бомбардування і вона під ними тиждень кричала, але так її і не врятували, не було кому.

Четвер

Погода зранку переважно сонячна. Я знайшов на подвір’ї за гаражами якесь напівкрісло-напівшезлонг і задоволено валявся на ньому, спостерігаючи схід сонця за деревами, поки не змерз. Мама домальовувала Елю, вірменську дівчинку. До неї в гості прийшли купа дітей і кидались подушками.

Ввечері ми пішли удвох з П. у місто за тютюном. У місті був «двіжок» – ярмарок, свято. Купа повітряних кульок, гірлянд, купа ларьків і прилавків, які ще днями стояли зачинені, тепер були відкриті. Звідусіль струмували смачні запахи, виднілися яскраві вивіски: «Ісландська риба», «Бельгійське вино», «Швейцарські солодощі»… У кінці площі грав духовий оркестр. Музиканти сиділи на стільцях в червоних новорічних шапках, а замість нот на пюпітрах у них були планшети. Грали абсолютно негучно і вишукано, вводячи у відомі пісні ненав’язливі джазові співзвуччя. Німці з келихами вина та шампанського у руках оточили оркестр, багато хто пританцьовував, хтось обіймався.

П’ятниця

Зібрались і пішли. Оскільки наш гуртожиток на краю міста, пройшовши пару великих кварталів, що нагадували околиці нашого проспекту Кропивницького, ми швидко дійшли до знаку, де Кемпен закінчується. Навколо у світлі вечірнього сонця сяяли неприродньо яскравою зеленню безкраї луки, з яких де-не-де виринали купки дерев і кущів, а ще подалі – стрілчасті шпилі готичних храмів. Від споглядання цього видовища у мене закрутилася голова і стало якось поганенько. Але я, відволікаючись на бурчання і фотографування, якось перетерпів.

Субота

Ходили на озеро. Воно огороджене парканом і майже не проглядало крізь густі дерева. Ми звернули і пішли вздовж огорожі по неохайній дорозі, по якій часто в бік шосе їздили автівки. Виявилося, що вони всі виїжджають з воріт, за якими на щебені стояла купа яхт. Якийсь хлопець, що виходив з воріт, сказав, що туди не можна, і натиснув кнопку. Механічні ворота, що до нашої появи були постійно відчинені, зі скреготом почали зачинятись.

Потім ми дійшли до основного входу. Типовий для цих місць сільський будиночок, що грав роль прохідної. Але там не було жодних ознак життя. Потім трохи іншим шляхом, керуючись тими ж Гугл-мапс, пішли додому. Йшли через коров’ячу ферму. Пофоткали здивованих корів, подихали запахом навозу, побачили вперше у Німеччині бруд і багно.