Продовження.
Ми продовжуємо спілкування з сім’єю з Кропивницького (прізвище просили не називати), яка виїхала до Німеччини. Причина всім відома – війна. Ми листуємося з одним з членів цієї сім’ї. Ось іще одна сторінка його щоденника, в якому безпосередні живі емоції та враження, що виникли під час переїзду до іншої країни.
Неділя
Тут все суворіше, ніж в Фюрстенау, поряд тюрма, пейзаж жахливий, погода кінчена, у місто не виберешся. Можна, але нема на чому. Це німецька перевірка на витривалість. Але ж не концтабір! Ще й «наїхали» сьогодні щодо їжі у наметі. Їсти можна лише у їдальні. А з кімнати або викинути, або одразу з’їсти.
У Фюрстенау теж були такі правила, але носили їжу спокійно. А тут навіть дверей нема, шторка. Стіни з двох стиснутих листів ДВП в алюмінієвому обрамленні. Хоча обігрів є. Душових тут багато, тільки до них йти далеко.
Понеділок
Керують в цьому ерзац-концтаборі араби з кацапами. Як і в кожному.
Найкраще було в Фюрстенау. То було село, і там, як і в будь-якому нашому селі, намагалися найгостинніше прийняти, якомога смачніше нагодувати. Хіба що місцевим самогоном не поїли.
Вівторок
Так, тут кацапи в керівництві сидять. Не порівняти з безалаберними, але живими, бадьорими і постійно готовими пирснути зі сміху німкенями – соцпрацівницями з Фюрстенау. Тут сидить одна така, що своїм виглядом наче каже: «Я зараз помру, і винні будете ви».
Середа
Сьогодні має подзвонити отець Міхал – настоятель храму з Майнцу, почуємо, що він скаже.
У кабінеті якогось довговолосого немолодого веселого англомовного німця побачив художні роботи дітей різних народів-біженців. В основному з Близького Сходу. Є пристойні.
Четвер
Переписуюсь з Х, мене це і гріє, і підживлює.
Майже одразу ми дізналися, що біженець з Близького Сходу влаштував тут перукарню. У дитячому корпусі, де на стінах висять ще таблиці з німецьким алфавітом і числівниками, а інша частина корпусу зайнята більярдом, настільним тенісом і настільним хокеєм, у які зранку до вечора рубляться галасливі араби. Лише під вечір, коли вони втомлюються і розходяться, туди приходять погратися невпевнені українські мами з дітками.
Спочатку хтось казав, що стрижка 19 євро, але наші сусіди ще з Фюрстенау (17-річний хлопець зі своєю повнолітньою 18-річною дівчиною, яку записали його опікуном і з якою вони поїхали в Німеччину, за її словами, «почати самостійне життя») дізналися, що цей араб стриже безкоштовно. Тільки треба чергу займати заздалегідь. То ми з ним і з племінником пішли у той корпус займати чергу. Через деякий час з натовпу гравців у більярд виділився й підплив до нас українець років 50, від підпухлого обличчя якого, попри повну заборону у таборі алкоголю, досі смерділо вчорашнім пивом. «Я тут очередь уже занял, я с утра играю и очередь занял!» «Я не знаю, хто ви, і вас тут не було», – спокійно та сміливо сказав дніпрянин. Цей хлопець – зовні вилитий Гумільов, звуть Давид.
«Тут на стрижку очередь занимают!» – закричав кудись в залу мордатий чоловік. «У нас же тут уже была очередь? Так?» З натовпу арабів виділилося ще двоє, підійшли, кліпаючи очима.
Скінчилося тим, що ми погодилися таки бути за ними у черзі. Прийшов перукар, і ми всі сіли за парти, втупившись у мобілки або розглядаючи навчальні таблиці з німецькими числівниками і алфавітом. Але до перукаря прийшов його земляк і всівся просто без будь-якої черги. Крім того, поряд на ті парти повсідалися також його, перукаря, земляки.
Стриг він його довго. Я, поглядаючи на годинник (через півтори години вечеря), а також на чергу (якщо кожного так стригти буде), а ще підозрюючи, що ті араби теж пройдуть без черги (як потім і сталося), махнув рукою і сказав: «Я здаюсь, я пішов». Араби засміялися, один з них змавпував мій жест. «Зав…тра», – сказав, широко посміхаючись, немовби пережовуючи й пробуючи на смак незвичні для себе звуки слов’янської мови. «Завтра!» – бадьоро відповів я і пішов, ковтаючи почуття незручності та сорому. Це ж треба було таке сказати «здаюсь».
Все-таки Давид з Дніпра виявився впертим і дочекався своєї черги, щоправда, аж після вечері, глибоко ввечері. Постригли його жахливо, без будь якої старанності, зневажливо. «Слава богу, що не дочекався», – сказав я собі.
П’ятниця
Знайшов якийсь старовинний храм. І там у вікнах статуї стоять спинами. У гімназії теж статуї у вікнах. Це ми вибрались в місто тютюн купити і яблука мамі. Квиток 2,5 євро.
В автоматі цигарки по вісім євро, а за 6 можна купити 70 грам тютюну, вистачає на дві пачки самокруток. Машинка та все інше є.
Тут на зупинках можна палити, і всюди на них недопалки та сміття.
Субота
Відчуваю, ще трохи – і стану не герром, а хабібі. Арабомовних завжди більшість. Є ще кілька українців, чоловіків призовного віку. Чомусь неприємні хамовито-бандюкуваті морди в наших дезертирів-гастролерів. Не знаю, що гидотніше, кацап чи дезертир з кацапськими манерами.
Також з наших тут є кілька досить занедбаного вигляду бабусь, здається, з доньками та онуками та кілька енергійних жінок від 30 до 50, котрі всі кажуть, що вони в Німеччині давно, тобто до початку війни, а приїхали повирішувати якісь питання – хтось з вагітністю, хтось так і не працевлаштувався, сидячи у родичів, і вирішив таки оформити собі допомогу.
Підходив знайомитися сирієць, намагався розмовляти італійською. Потім зрозумів, що італійську я погано розумію, перейшов на типову звуконаслідувально-жестову мову, що нерідко тут трапляється. Він – дизайнер одягу. Показував фотки майстерні: красиві жіночі плаття, швейна машинка. Маленький, у величезних окулярах, дуже схожий на Войного.
Каже «Україна?» – «Угу». – «Кієв гуд. Росія бум-бум Сирія, Росія бум-бум Україна, Росія ноу гуд! Росія – газ, петролеум, дізель – ноу гуд». То вітаємось тепер.
Взагалі тут холодно, голодно, арабські діти за стінкою плачуть, арабські чоловіки співають їм колискові, а інколи сваряться і кричать. Постійно звучить близькосхідна музика – стіни тут тонкі, картонні, не до самої стелі, просто такі кабінки, наче у громадському туалеті.
Неділя
До речі, серед кого найбільше двійників кропивничан – так це серед афганців.
Я їх ще на другий день перебування в Німеччині злякався. От араби не викликають у мене ніяких відчуттів. Може, то звичка від численних арабських студентів, не знаю. А от побачивши афганців навіть краєм ока, мене одразу пройняло липким страхом. Якщо енергетика арабів була майже звичайна, культурна і сучасна, то від афганців війнуло чимось з дитинства – якимись дев’яностими, або навіть кінцем вісімдесятих. Тими часами, коли все було дуже занедбано, коли на вулицях люди в синіх татуюваннях носили з собою ножі й були готові їх застосувати. Погляди афганців були дикі, я не бачив таких поглядів років тридцять, а голоси хрипкі й страшні. Вони не були бородаті, але й не бриті наголо, з якимись геть несучасними стрижками, що ще більше нагадувало кінець 80-х і перестроєчні фільми про проституток, рекетирів та наркоманів. Попри мороз, деякі з них були в шкіряних тапках на босу ногу.
І от саме за рисами обличчя вони водночас схожі на якихось дивних українців, парочка – прямо вилиті знайомі кропивничани, які почорнішали, немовби перетворились на якихось вампірів. Відомо, що найбільше генетичних співпадінь у українців і поляків з пуштунами. І от дивлюсь і думаю, що справді.
Понеділок
Підсвічена сірим небом, поверхня тьмяного Інгулу, який обступили бежеві дев’ятиповерхівки, що освітлені слабким хмарним розчином сонячного проміння, нагадувала пасок із чорної шкіри на недбало кинутих жіночих шортах.
Це мені рано вранці фотку надіслали, і я її описав.
А зараз вже вечір, і я в черзі на вечерю стою. Чомусь завжди величезна черга на вечерю, приходити треба хвилин за двадцять, щоб потрапити в перші ряди.
Вівторок
Нам сьогодні на рентген. Всім обов’язковий рентген. Декому тут ще аналізи крові робили, а нас лише перевірили на воші та коросту.
Рентген через дорогу, у тюрмі, за день може прийняти максимум 20 чоловік, і оце ми в черзі сидимо, бо тут всього, здається, кілька сотень.
Ще я познайомився з хлопцем-молдаванином. Він сидів в офісі, типу консультант. Причому потрапив я до нього випадково. Цей вагончик був на околиці табору, і, мабуть, йому нудно було, що до нього ніхто не ходить консультуватися.
Я хотів зафоткати пейзаж, а ще попросив Максима, щоб він зафоткав написи на дверях – є такий автоматичний перекладач написів на мобілці. Ну а той відчинив ці двері. Інтелігентний хлопець, я намагався вгадати, хто він – грузин? Чомусь подумалося. Спитав. Він каже «Южний сосєд». «Молдавія?» «Угу». «Не був там ніколи». «Ну… Ми славимось винами».
Також протягом цих трьох тижнів познайомився з такими шедеврами німецьких технологій, як бритва, яка нічого не бриє; мило, яке нічого не миє; запальнички, газ в яких закінчується через два дні. Ну і вишенька на торті – туалетний папір, який нічого не підтирає! Нє, ну задовбатися можна. Не для наших він дуп. Той туалетний папір, що продається в нашому АТБ, ефективніший в рази.
Середа
Ми в тюрмі. Бо тільки тут є рентген, який маємо обов’язково пройти. Тут на подвір’ї авангардні скульптури. Запам’яталася металева скульптура скрипаля, у дусі нашого кропивницького скульптора, що зробив бабку на Шевченка. Ще в якомусь карцері, чи хто зна що воно таке, надряпано ключем на стіні «Fuck the system».
Повернулись, а тут таке! Спочатку думав, що черга за грошима, а це, кажуть, щось сталося, якийсь турок когось побив чи його. Поліція приїхала, обшукує.
Сьогодні у черзі за вечерею араб-охоронець вигнав нашого хлопця, який підійшов до літньої матері, що вже стояла там. Я здивувався, ця жінка знає англійську. Ну, вигнали його в кінець черги, той потім повернувся, щось показував охоронцю на телефоні. А мати йому сказала англійською «це мій син», а потім російською «мы пожалуемся».
А ми так робимо вже два тижні, коли хтось займає чергу. Так само, як і араби, які всім натовпом лізуть наперед. Не всі, але деякі.
Четвер
Бюрен з вікна маршрутки, наче якась Мала Виска, але гімназія там – як наш педуніверситет.
Ну а на вході супермаркет зустрічає квітами і святковим настроєм. Сонечко вийшло, тепло, навіть жарко. Араби сидять, гріються. А Паша з Давидом, Максимом і Анею в футбол грають.
Сьогодні майже вперше повністю чисте небо, і я мав змогу побачити ту картинку, яку раніше бачив лише на флайтрадарі – переповненість повітряного трафіку. Поглянувши вгору, можна часто побачити одночасно по 2-3 літаки (в інші дні можна було лише почути). За день пролітає кілька гвинтокрилів. (Те ж саме, в принципі було і в Фюрстенау.)
Жінка з Запоріжжя жалілася, що ніяк не може звикнути, лякається – їй постійно здається, що це або винищувачі, або ракети. Я теж спочатку за звичкою вважав чомусь ці літаки винищувачами, відчуття війни ніяк не залишало. Тим більше, поки ми їхали, воно підкріплювалося колонами бронетехніки, що рухались завжди назустріч, на схід. Як в Польщі, так і в Німеччині.
Я досі підписаний на застосунок «тривога», то бачив, що хвилин сорок тому вона у вас почалася і тільки-но скінчилася.
П’ятниця
Отримали вже білет на понеділок до Кемпена. Поки що в якусь нічліжку. Сподіваюсь, ненадовго.
Німецьке Різдво, як і у нас за новим стилем, з 24 по 25.
Виплата пенсії для впо після 31 березня 2024 року продовжується, якщо…