Два Владислави із Золотими хрестами

16:28
2663
views
Владислав Байрачний з вчителями.

Владиславу Головку – лише 21 рік, але він – бувалий воїн. Брав участь у бойових діях на півдні і сході країни. Нещодавно отримав відзнаку головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Перебуваючи в Кропивницькому, відгукнувся на пропозицію зустрітися в редакції «УЦ».

Якщо ви проїжджали дорогою Кропивницький – Новомиргород, мали помітити між Олексіївкою і Володимирівкою вказівник «Лісне». Розташоване це село за кілька кілометрів від траси, воно зовсім невеличке: кількадесят дворів, клуб,  магазин і фермерське господарство, а поряд – ліс. У Лісному народилися й виросли два чудових хлопці, обидва – Владислави, Головко й Байрачний. Дружать з дитинства, а коли почалася велика війна, опинилися в одному підрозділі.

Владислав Головко

– Ми як брати, – каже Владислав Головко. – У юності разом гуляли, обходили всі наші села – Олексіївку, Володимирівку, Могутнє. Непогано юність пройшла. Байрик – молодший за мене на рік. Але раніше від мене пішов у військові, захотів  вивчитися на офіцера. Я починав зі строкової служби. Випустився з ліцею у Катеринівці (адміністративний центр у Катеринівській громаді, на території якої розташовується і Лісне. В.К.)  і задумався: одразу здобувати вищу освіту чи спочатку відслужити в армії. Вирішив спершу відслужити, хоча й розумів, що вісімнадцятирічному буде тяжко. Потрапив у частину, функція якої – охорона важливих об’єктів. Посада – кулеметник. Мені подобалося бувати в автопарку, там стояли бронемашини «Варта».  Спостерігав, як хлопці крутять гайки, міняють мастила. Якось дали проїхатися – з ангара в ангар. Подумував собі: може, укласти контракт і стати водієм бронемашини? Захоплююся технікою зі школи.  Старшокласником мав власне авто. Корів пас, заробив гроші. Батько побачив, що стараюся, доклав десять тисяч. Купили «Жигуль». Кермувати, ремонтувати навчив дядько Вова, мамин брат, нині воює під Бахмутом. Демобілізувався я зі строкової служби на початку грудня 2021 року. Через два місяці – повномасштабна війна.  Про це першим мені сказав Байрик. Він був у Кропивницькому – перервав навчання через проблеми зі здоров’ям, лікувався. Я ще спав, аж дзвонить Байрик: «Вставай, увімкни телевізор!» Я зібрався, попросив одного земляка, щоб відвіз у Кропивницький. Батькам збрехав, що викликають у військкомат. О десятій ранку був у військкоматі. Там черга велика стояла, та я сказав, що маю підписати контракт, і мене пропустили. Офіцер, дізнавшись, що хочу укласти контракт, почав перераховувати військові частини. Почувши «морська піхота», я зацікавився. Це ж військова еліта! Записали мене в морську піхоту і сказали, щоб завтра був з речами. Того ж дня я зустрівся у військкоматі з Байриком. Не сумнівався, що він буде там теж.  Нас відправили в одну частину.  Потім розподілили по  різних підрозділах.

За словами Владислава Голов­ка, у перші дні війни він брав участь в охороні берегової лінії на Одещині, а невдовзі опинився в зоні бойових дій:

– У березні 2022 року нас направили на штурм Білозірки, це Миколаївська область. Штурм був невдалий, через некоректну інформацію: нам сказали, що в село заїхав російський БТР з піхотою, а їх виявилося три фури. Ми вимушені були відступити до Червоного, заночували там у посадці, нам дали ще людей, ми знову намагалися штурмувати, опинилися в оточенні. Ми глибоко залізли на їхню територію і за це поплатилися. Нам по рації сказали, щоб окопувалися. Але командир «Сєвєр» наказав прориватися. Тому що залишатися означало загинути. Два наших бронеавтомобілі «Козаки» вирвалися, а  КрАЗи – ні. Але люди, дякуючи Богові, – всі живі. Виходячи з оточення, ми натрапили на росіян на  БМД-3. Лоб у лоб їхали. Вони наш «Козак» ледь не розстріляли. Але БМД наїхала на горб, дуло підкинуло вгору, і снаряд пролетів мимо нас. Це було 14 березня.

Того ж місяця Владислав став очевидцем ракетного удару по казармі 36-ї бригади морських піхотинців у Миколаєві.

–        Вийшовши з оточення, ми розташувалися в Миколаєві. 16 числа мені стукнуло двадцять років. Хлопці сходили в «АТБ», купили кілька піц, привітали. Посиділи, поїли, побалакали. 18 березня  уранці – ракетний удар. Я вже не спав, о п’ятій прокинувся від холоду. О шостій почув гуркіт з боку сусідньої казарми. У нашій повилітали вікна. Я почав взуватися, як ще раз гуркнуло. Мене охопив страх, що не встигну взутися. Іду в туалет і з вікна бачу: сусідньої казарми нема. Потім дізнався, що ще одна ракета мала влучити по нашій казармі, але пролетіла мимо. Побіг я з хлопцями до руїн, рятувати людей. Вижили ті, що були в підвалі. Вдарило саме в ту частину казарми, де ночували хлопці. Інша частина – туалети, умивальники – ціла. Ми запідозрили, що хтось здав ворогові точні координати. Знайти б того покидька. Ми розбирали завали. Все було в диму, запах горілого тіла. Видовище не з приємних. Фотографії з місця трагедії публікувалися, але інша справа, коли бачиш це власними очима.

На початку вересня 2022 року ми брали участь у масштабному контрнаступі на херсонському напрямку. Точилися тяжкі бої під Давидовим Бродом, а  згодом і за ним, там до росіян дійшло, що супротив нам – рівносильний смерті, і вони почали масово відступати.  Було визволено правий берег Херсонщини.

Під час штурму посадки за Давидовим Бродом загинув «Туз». Хороший дядько був, справжнє ім’я – Саня. Мене називав «Манжетом». Хоча я вибрав собі позивний «Мажор». Це прізвисько в мене –  з юності. Бо завжди ходив на гульки з грошима. І коли я став військовим, Байрик запропонував цей позивний для мене. Коли «Туз» загинув, я на пам’ять про нього вирішив називатися «Манжетом». Нехай і смішно, але унікально. Бо «Мажорів» багато розвелося.

Головко з Байрачним на фронті

Наприкінці 2022 року підрозділ, в якому служить Головко, опинився на сході.

– У грудні ми брали участь у боях за Водяне під Пісками. Побратими навіки залишилися там. Приїздить машина з пораненими і двохсотими. Коли перекладаєш двохсотих, мозок відключається. Переклали одного двохсотого, його голова майкою була обмотана. Хоч обличчя не видно, вбитий хлопець здався мені знайомим. Потім «Латвієць» підійшов: «Знаєш про Німірського?» Я зрозумів, що перекладав хлопця, з яким з початку війни служив. Він на рік старший від мене. 23 грудня ми переїхали під Кремінну.  Там зрозумів, що керувати машиною мені вдається найкраще з усього. Якось підійшов до «Драйвера», побратима: «Саня, водії треба?» – «Треба. Машина без водія стоїть. Водій у відпустку поїхав, у Буковель, у нього п’ятеро дітей». Так я став водієм «Мастифа», ми їх собаками називаємо (бронеавтомобіль Mastiff PPV – британський варіант американської машини Cougar, належить до техніки із підвищеним протимінним захистом, – В.К.).

У січні 2023 року Головко дізнався, що тяжко поранило друга Байрачного, який воював недалеко.

– Нам передали, що Байрик – трьохсотий. Для мене це прозвучало по-іншому, ніж для решти. Байрик мені – як брат. Він  наступив на міну, відірвало стопу, ногу посікло осколками. Йому ампутували ногу під коліно. Тепер Байрик – на протезі. Повернувся в армію, оформлює інвалідність. Не падає духом, але на мотоциклі йому вже не так легко їздити, як раніше.

Головку довелося бути і водієм «Мастифа», і навідником кулемета.

– Навідник і заряджає кулемет, і стріляє. Для екіпажу машини головне – бути злагодженими. Водій і навідник мають розуміти один одного з пів слова, «Мастиф» оснащений внутрішнім зв’язком. Ми відвозили  боєприпаси на позиції, забирали поранених. Наших хлопців на позиціях під Макарівкою дуже напружували російські БМД-3. Мені навіть хотілося  зустрітися з  БМД-3 на дорозі.  Тоді вже була б гра один на один: хто першим вистрілить, той і вціліє. Коли я казав «Драйверу» про можливість такої зустрічі, він спокійно відповідав:  «Може, й зустрінемо».  Ми з «Драйвером» намагалися бути на позитиві. Жартували:  ось поїдемо,  випишемо росіянам …юлей і повернемося пити каву.

Якось поїхали з «Пітбулем» забирати хлопців. У посадці вздовж поля – росіяни.  Це було нахабство з нашого боку – промчати повз них на «Мастифі». Я відчув, що по машині з правого боку ніби горохом кидали. Не надав значення. Аж чую – три рази тріснуло. Повернув голову, бачу три відмітини у вікні. За той виїзд нам майже всі шини пробили. Кулеметами, швидше за все, автоматом важко пробити. Хлопці сміються, що я розорю батальйон тільки на колесах. Вартість колеса – 150 тисяч. А мені за кілька виїздів під Макарівкою біля Старомайорського пошкодили майже 20 коліс.

9 липня 2023 року машина, якою кермував Владислав Головко, підірвалася на міні.

– Того дня ми їхали на «Мастифі» в бойову зону. Я – водій. Завдання було таке: заїхати в бойову зону, висадити десант, підтримати його вогнем, дати закріпитися і відступити назад.  Їхав за визначеним маршрутом. Переїхав греблю, там мав повернути  праворуч. Раптом – вибух. Сапери  не всі міни знешкодили. Я без каски був, головою ударився об кевларову панель. І вибухова хвиля дістала  –  вона через броню проходить.  Знепритомнів. Потім «Юпітер», командир десанту, розповідав, що вони намагалися  догукатися до мене, а я не реагував. Отямившись, я закричав, щоб усі тікали від машини. Бо машина – найкраща ціль для ворога. Напевне росіяни чули, як вибухнула міна. Залишатися біля машини було небезпечно. «Юпітер» погодився зі мною, що треба повертатися. Машину ми залишили, бо передній привід відірвало. Пішки поверталися. Відійшли на два кілометри назад, по рації ледве достукалися до пункту стабілізації, вийшли на командира, доповіли  про ситуацію. Через годину нас забрала евакуаційна машина.  На стабпункті нас обстежили. Залежно від стану розподілили: кого – на повніше обстеження, кого – на лікування. У мене виявили середню контузію. Від повної евакуації я відмовився. Відходив без допомоги лікарів. 

11 липня до контузії  додалася ще одна.

– Приходить «Драйвер»: «Треба підтримка».  Потрібно було відвезти «Мастифом»  боєприпаси на точку і забрати звідти поранених. Точка – пристріляна росіянами. За два кілометри до неї уже було небезпечно – обстріли. Наші боялися туди їздити. «Якщо треба, допоможемо», – кажу «Драйверу». Того дня водієм був «Драйвер», я – навідником кулемета. Ми чотири рази проривалися до хлопців. Вп’яте з нами вирушили хлопці з ТРО. Вони веселі були, поки артилерія  по нас не почала стріляти. Росіяни нас вирахували, ще коли ми туди їхали.  Приїхали на точку. Повиходили з машини. «Де трьохсоті?» – кричу. І мене відкинуло назад у машину внаслідок прильоту поряд. На секунди зо дві знепритомнів. Потім – ще один приліт. Я побачив, як снаряд пролетів. Дуже близько пролетів.  Почали подавати мені трьохсотих. Поспішаємо, а тут  броник одного лежачого зачепився за поріг. Зачинили нарешті двері, кричу «Драйверу»:  «Поїхали!» Доїхали до іншого нашого  «Мастифа», який, нерухомий, стояв на дорозі – підірвався цього ж дня. Треба було об’їхати його і не наїхати на міну. Я корегував дії водія. Провів повз небезпечне місце і знепритомнів. «Драйвер» потім згадував, що я, прийшовши до тями, по рації вийшов на «Батюшку», це наш медик, передав йому інформацію про трьохсотих і знову знепритомнів. Хлопці також казали, що в мене був переляканий погляд.  До тями я прийшов у Запоріжжі. Звідти в Кропивницький направили. Лікуюся четвертий місяць.

Про нагороду від Залужного Владислав довідався від тезки й давнього друга.

– Їду автобусом з Кропивницького в Лісне. Раптом – повідомлення від Байрика у Фейсбуці. Читаю, що мене нагороджено Золотим хрестом.  Звісно, приємно. До цього я мав дві нагороди – бригадну «За штурм» і «Ветеран війни». Хлопці почали мене вітати. Кажуть, заслужив. Поїхав я на Херсонщину, де тепер наші хлопці. Байрик мені нагороду і вручив. На правах командира відділення.

Владислав Байрачний теж має Золотого хреста від генерала Залужного, отримав його у червні 2023 року.