Щасливий, якого називали Святим

– Сергій був борцем за справедливість. За неї на Майдані стояв, там зазнав травми. Почалася АТО – пішов воювати, не зважаючи на хворобу. Зранку 24 лютого 2022 року уже був у військкоматі. Без військової освіти, без офіцерського звання, зі шпицями в ногах, але став командиром, – про Сергія Щасливого, загиблого на військовій службі, розповідає його сестра Наталія.

Сергій народився 17 лютого 1990 року. Наталія – на два роки і вісім місяців раніше. Їхнє дитинство пройшло в Бережинці тодішнього Кіровоградського району.

– Дитинство як дитинство. Гралися в козаків-розбійників, багаття палили, розказували одне одному страшні історії. Брат захоплювався футболом. Він – спокійний, чуйний, слухняний. У школі був найменший на зріст. А я – така, що могла по шапці дати, постояти і за себе, і за нього. Потім, в училищі, брат витягнувся до метра сімдесяти п’яти, став моїм захисником.

Коли почався Євромайдан, Сергій Щасливий і ще троє бережинців поїхали в Київ, щоб взяти участь у протестах – не могли змиритися з відмовою Януковича від євроінтеграції. Там Сергій зазнав травми у протистоянні із силовиками. Повернувся додому після повалення режиму Януковича. Влаштувався на цегельному заводі в обласному центрі.

– Військової строкової служби брат не проходив – через серйозні проблеми зі здоров’ям. А 2015 року пішов в АТО. Це в червні було, на мій день народження. Не знаю, як він пройшов медкомісію. Зібрали ми його за три дні. Брат брав участь у бойових діях. Командував групами під час бойових виїздів. За рік і вісім місяців ні разу додому не приїхав, хоча були контузії і травма. 2017 року йому після травми ледь не ампутували ногу. Приїхав сюди. Набрякла ступня, тріщина в кістці. Добрий хірург в Кропивницькому трапився, прооперував, врятував ногу. А шпиці в нозі залишилися. Про АТО брат не розказував. Повернувшись додому, знову влаштувався на цегельному заводі в Кропивницькому, зайнявся пасікою. Очолював громадську організацію «Квітуча молодь України». Їхня організація взялася допомагати дітям з інвалідністю, сиротам. Громадська робота його захоплювала. Сергія знають волонтери – і Катя Колтунова, і Тетяна Сила. З одруженням брат не поспішав. Казав, ще не трапилося людини, ще встигне. Залюбки няньчив мою доню. Сергій – її любимий дядько. Сумує за ним.

За словами Наталії, коли почалося російське повномасштабне вторгнення, її брат без зайвих роздумів 24 лютого звернувся у військкомат з проханням мобілізувати.

– Це питання між нами не обговорювалося. Брат так вирішив. як був із шпицями в ногах, так і пішов у військкомат. Йому сказали, щоб почекав, поки сформується бригада, в якій би він навчав недосвідчених новобранців. Тож Сергій вступив до місцевої самооборони, а на початку березня його мобілізували на службу в 56-ій бригаді. Сергій – не офіцер, без військової освіти, але став командиром підрозділу. Йому навіть офіцери підпорядковувалися. Мене це спочатку дивувало, але мені пояснили, що так буває на війні. Їхній підрозділ воював на Донеччині. Авдіївка, Піски. Сергій переживав за своїх хлопців. Вони його називали Святим. Бо кілька разів уникли загибелі, послухавшись його. Наприклад, прилетіло в їхню машину, а перед тим Сергій сказав їм вийти з неї на перекур. Вийшли, і всі живі. Ми, його рідні, вірили, що з ним нічого поганого не станеться.

Наталія каже, що за пів року на війні брат жодного разу не побував удома – не відпускали, не було ким замінити. Можливість побачитися з’явилася за таких обставин: 22 вересня 2022 року Сергій провів в останню путь побратима, загиблого внаслідок ворожого обстрілу (на профілі Щасливого у Facebook досі є оголошення про похорон у Запоріжжі, але прізвище полеглого бійця не вказане), а наступного дня мав заїхати в Кропивницький по квадрокоптер, який придбали волонтери.

– Ми його чекали. Ніхто не лягав спати. О дев’ятій вечора з ним поговорила телефоном. О другій ночі мені зателефонували і сказали, що Сергій розбився в ДТП. Це сталося о десятій вечора біля Суботців. Важко було сказати про це батькам. Болить і досі. Поховали його в Бережинці. Нам пропонували в Кропивницькому, на Далекосхідному, де тепер героїв ховають. В Бережинці нам зручніше. Кожних вихідних провідуємо.