Анастасію Петрову можна віднести до тих авторів, що мають самобутній, оригінальний стиль виконання власних текстів. В її творчому багажі близько 200 композицій. Минулого тижня Анастасія дала благодійний концерт у кнайпі «Бамбетель» на підтримку інженерно-саперного підрозділу 70-го окремого полку.
– Сьогоднішня програма була задумана чи виконання пісень було спонтанним?
– Більш-менш спонтанним, але я зарані занотувала деякі слова, які хотіла висловити присутнім. Хоча зазвичай я просто граю. Проте тут я розуміла, що треба спілкуватися з публікою. І цього разу вийшло добріше.
– Ви остаточно перейшли на українську мову чи іноді робите виключення для російської?
– Я дуже стараюсь. Але зважаючи на те, що моєму батькові 72 роки і йому складно опанувати українську мову, спілкуюся з ним російською. З друзями переходжу на українську. Ну і пишу пісні, звісно, українською. Хоча іноді хочеться щось висловити російською, але я намагаюся шукати відповідник.
– Якими мовами ви ще володієте?
– Англійською, французькою та німецькою. Французькою навіть було декілька пісень. Однак на цей час французьку я дещо підзабула, адже вивчала її ще у школі. В університеті ж вивчала німецьку та англійську, яку нині і викладаю.
– Викладаєте в університеті?
– Ні. Там я викладала пів року. Нині працюю в компанії «Профі-Центр», яка має свої філії по всій Україні. Але це он-лайн. Та мені дуже зручно, тому що можна працювати з дому. Хоча усі вечори у мене зайняті і лише на вихідних я можу десь виступити.
– Ви за останній час брали участь в якихось конкурсах чи фестивалях?
– Так. Приблизно півтора року тому взяла участь у всеукраїнському конкурсі, що проводився на базі нашого університету. За пісню «Вір ще» отримала гран-прі. О, пригадала, ще раніше у Києві зайняла перше місце за пісню, яка написана давно і російською мовою, що нині вже не котується.
– Чи можна знайти ваші пісні на Ютубі?
– Так, там викладено понад дев’яносто пісень.
– Над якою піснею нині працюєте?
– У мене взагалі рідко трапляється, коли я не одразу записую пісню. Невеличка домашня студія дозволяє робити більш-менш якісний запис одразу.
– Тобто не повертаєтесь до тексту, нічого не шліфуєте?
– Майже ніколи. Як приходить натхнення, так і записую. Лише іноді залишаю, щоб вона «вистоялася». Максимум два-три дні я ношуся з нею, щось складається і перескладається у думках, потім слова змінюються.
– З чого у вас починається пісня: спочатку народжується мелодія, ритм чи образний ряд?
– Дуже часто це синтезується. І я навіть не розумію, що приходить першим. Хоча першою приходить ідея. А яка вона… Вона може бути словесною, образ, оборот, щось таке, за що можна зачепитись. Іноді мелодія приходить першою. Та найчастіше – думка про те, що треба виразити.
– У декількох ваших піснях я почув проникнення у тему війни. Чи є у вас окрема антивоєнна пісня?
– Є. Але вона написана під акомпанемент укулєлє. Тому я її сьогодні не виконувала.
– Укулєлє?! Звідки? Ви ж раніше грали лише на електропіаніно. Коли ви встигли його опанувати?
– Так склалося. А почалося з того, що коли я навчилася грати на гітарі, мені подарували укулєлє. Я була рада і з задоволенням почала опановувати цей інструмент.
– Чи є у вас бажання видати свою поетичну збірку?
– Ні. Цьому треба приділити багато часу та уваги. А я просто пішу пісні.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...