Православні українці по-різному називають післяпасхальні дні – Радоницю, коли згадують померлих. Зазвичай родини збираються на кладовищах, біля могил близьких. І кладовища називають своїми назвами, притаманними конкретному населеному пункту. У селі Вільному, що поряд з Кропивницьким, на цвинтар кажуть «груші».
Перша могила з’явилася тут наприкінці 1969 року. До цього жителів села ховали на кладовищі сусідньої Новопавлівки, кілометрів за п’ять-шість. Хтось вирішив поховати місцевого мешканця на території немолодого грушевого саду. З тих пір й почалася історія цвинтаря.
Заради нових могил вирубували дерева, але ще залишилося чимало вже старезних груш. Сестри, що прибирали на могилі батьків, біля якої як раз росте таке дерево, розповіли, що якось місцева жителька назбирала плодів з груші. Вночі їй приснився покійний батько дівчат, який докоряв жінці: навіщо груші взяла? Наступного дня та принесла зібране назад і висипала під деревом.
Вільнянські «груші» мають ворота, але огорожі немає. Старі люди кажуть, що лише через центральний вхід треба заходити на цвинтар – саме там в очікуванні родичів та друзів збираються душі покійних, які в ці дні опускаються на землю. Тут йдуть, кому як зручно дістатися до могил рідних, адже територія постійно збільшується.
Є в сільських кладовищах щось затишне, зворушливе, не те, що лякає. Односельці знають майже всіх похованих, можуть розповісти, яким було їхнє життя. І поміж собою мудро кажуть: «Всі в грушах будемо».
На цвинтарі Вільного біля трьох могил встановлені державні прапори. Це значить, що там поховані Захисники. Про одного з них ми розповімо у наступному номері.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...