Олімпіада-2024: від смутку до щастя

На другому тижні Олімпіади, коли ти вже ловиш цей шалений ритм, коли розбираєшся з логістикою, коли нарешті розставляєш пріоритети, настає відчуття задоволення від роботи.

Тепер вже виникає проблема, як усюди встигнути й нічого важливого не пропустити. Іноді навіть виникає острах того, що  обрав не ту арену й можеш прогавити дорогоцінну українську медаль. На щастя, відчуття мене не підвели, й два українських медальних тріумфи у фехтуванні пощастило побачити в грандіозному комплексі «Гран Пале», а потім на «Стад де Франс» перемогу Ярослави Магучіх та бронзові злети Ірини Геращенко й Михайла Кохана,  пережити всю гаму неймовірних емоцій.

Творці спортивного щастя

Гадаю, немає сенсу тут переказувати, як здійснила свій неймовірний камбек  Ольга Харлан, яка, поступаючись 5:11 у поєдинку за третє місце з кореянкою Чой Себін, виграла з рахунком 15:14,  здобула першу нагороду для України в Парижі – бронзу в особистому турнірі шаблісток. Чи як здобували свої нагороди інші українські герої паризької Олімпіади. Ті, хто слідкує за подіями Олімпійських ігор, це все самі бачили. Краще поділюся з вами тими емоціями, які висловила наша легендарна спортсменка Ольга Харлан, відповідаючи на наші запитання після отримання своєї п’ятої олімпійської нагороди.

– Чесно, я ще не розумію, як так вийшло. Я не розумію, де я і що зі мною сталося. Що я на Олімпіаді на головному спортивному старті 4-річчя. Я відчувала весь мандраж та розуміла весь жах, який буває у будь-якого спортсмена перед змаганнями такого рівня. Я сподівалася, що в потрібну мить усі непотрібні емоції відійдуть на другий план. Боялася, що програю у першому ж бою, як це було на Олімпіаді в Токіо-2020. Коли суперниця повела 11:5, Я просто “відпустила” ситуацію, але не зовсім до кінця розуміючи, що я роблю. Тільки наприкінці вже почала відчувати, що я роблю і навіщо. Останній удар я точно відчула та запам’ятала це. Але, я не вірю досі, що його завдала.

Різні думки в голові проносяться в ті 5 секунд, коли ти стоїш на доріжці, готуючись до удару… Коротше, я не знаю, як це зробила, чесно. Я аналізуватиму все це, думаю, усвідомлення того, що сталося, прийде пізніше.

Стосовно програного півфіналу Сарі Бальзер Ольга Харлан зазначила, що суперниця в той момент виявилася просто сильнішою. Хоча всі шаблістки, які пробилися до півфіналу, були приблизно одного рівня, й кожна мала шанси на особисте олімпійське золото. Здивувала Ольгу й вражаюча атмосфера під час олімпійського турніру. Заповнені вщерть трибуни створювали відчуття свята, але дуже тиснули на суперників господарів Олімпіади. На чемпіонаті світу 2010 року, який також відбувався в Парижі, не було нічого подібного. Але шалений тиск трибун в поєдинку з француженкою дійсно дався взнаки. А своїй бронзі, яку вона назвала золотою, Оля була дуже рада ще й тому, що принесла добру новину для воїнів на передовій.

– Там дуже багато хлопців, яких я знаю особисто, які мене знають, які стежать за моїми виступами, які чекали на цей бій. Хлопчики та дівчатка, які нас захищають, це для вас. І я ще хочу сказати про тих атлетів, які не змогли сюди приїхати, бо їх вбила Росія, вбила безжалісно. Я присвячую цю медаль їм.

Також я її присвячую своїй сім’ї. На жаль, не змогли побачити цей успіх мої бабуся та дідусь, які пішли з життя минулого року. Але я знаю, що вони все бачать згори і, в будь-якому разі, мною пишаються. А тато, мама та сестра -це мої талісмани. Тому що вони скрізь зі мною. Мама була у Лондоні-2012, мама та сестра були у Ріо-2016, зараз вони тут. Я їх скрізь із собою готова возити.

Потрібно було пройти через усі свої страхи, через травму. Я через це мала пройти. І це доводить і показує, що я українка, насамперед. Тобто я сильна. А те, що я зараз зробила, не можу пояснити взагалі  – підсумувала перша володарка української медалі на цій Олімпіаді.

Зазначу, що коли за декілька днів наша легендарна спортсменка зробила найбільший внесок в золотий злет збірної України в командному турнірі, то після цього ми всі тут у столиці Франції з облегшенням зітхнули. Адже невдачі стартових днів серйозно впливали не лише на наш настрій, але й на звичайних уболівальників.

Ця перемога була, як ковток свіжого повітря. Доволі спокійно пройшовши італійок – 45:37 та японок – 45:32, українки Ольга Харлан, Аліна Камащук, Олена Кравацька та Юлія Бакастова, яка замінила Кравацьку ще по ходу матчу з японками й фехтувала в фіналі, зустріли неймовірний опір від кореянок. Збірна Кореї створила справжню сенсацію, коли здолала в півфіналі француженок з чемпіонкою та срібною призеркою особистого турніру в складі. І в фіналі були моменти, коли кореянки відривалися в рахунку, змушуючи нас хапатися за серце. Але весь день чудово працювала на доріжці Аліна Камащук, яка в фіналі, коли було особливо потрібно, скорочувала відставання. Ну й маємо пишатися, що саме в Україні є така видатна фехтувальниця – Ольга Харлан. Саме Оля, знову поступаючись 38:40, зробила всіх українців дійсно щасливими. Щасливими, але дуже втомленими, виглядали й інші дівчата, але з українськими журналістами новоспечені олімпійські чемпіонки  спілкувалися й фотографувалися доволі охоче.

Аліна Комащук:

– Під час кожного поєдинку сьогодні я собі повторювала: думай, аналізуй та вір. З вірою роби прийоми. Як ми говоримо з дівчатами про кожен удар, отримали – нічого, поки останній не завдали, або не отримали, нічого – ми не здаємось. Мене, насправді, засмутило те, що я не змогла їх наздогнати до кінця. Так, я періодично наздоганяла суперниць у рахунку, але вони знову йшли вперед. Я відчувала, що можу повністю ліквідувати відставання, але це ніяк не виходило. Ось це дійсно засмучувало. Чогось постійно мало не вистачало. Звичайно, я виходила з думками, що в мене ще є два бої, є час, щоб допомогти морально Олі. Щоб їй було легше у її вирішальному бою.

Коли фехтувала Оля, то я взагалі не дивилася на доріжку. Я через хвилювання не можу на це дивитися. У думках і усією душею з нею, але на доріжку не дивлюся.

Просто, насправді, всі емоції, що відбуваються в тебе за спиною, все, що відбувається у команді, тобі передається. І я впевнена, що коли ти спокійний, то партнерка на доріжці теж спокійна. Тому я стояла і говорила: «Не важливо, що, не важливо як, просто роби для себе, фехтуй так, як ти можеш». Ось це я кожен удар ходила і говорила.

Юлія Бакастова:

– Я пам’ятала лише, що треба вірити. Я намагалася вірити та робити. Слухати тренера, слухати дівчат. Коли за твоєю спиною стоїть така команда, то все можливе. І це правда – ти відчуваєш цю силу, ти відчуваєш віру, і ти сам віриш, що ти можеш. Добре, що тренер показував нам і технічні помилки, і тактичні, підказуючи як і що робити. Головне – правильно фехтувати.

Олена Кравацька:

– Чому саме сьогодні не пішло, важко сказати. Не знаю, що сталося. Але я не могла себе знайти, дуже сильно розгубилася, напевно. Дуже важко про це говорити, бо за тебе думають емоції. А тренер у цей момент та людина, яка здатна прийняти єдине вірне рішення. Дивиться на тебе і розуміє, чи ти можеш продовжувати фехтувати, або тебе потрібно замінити. І коли він вирішив замінити, у мене не було жодних питань. Я йому довіряю.

Звісно, я ​​була готова повернутися на доріжку в фіналі, якщо б знадобилося.  Тому що вже не раз проходила таке. Буває коли ти добре фехтуєш, а потім у тебе провал. Минає якийсь час і ти знову збираєшся і починаєш фехтувати. Але, на жаль, на Олімпіаді можлива лише одна заміна протягом усього турніру і тому більше шансів у мене не було.

Ольга Харлан:

– Насамперед, я повинна дякувати своїм партнеркам по команді. Реально. Бо те, через що ми пройшли за ці два з половиною роки… Ви вірите взагалі? Це найсильніші, добрі, класні дівчата, яких я знаю. І я дуже вдячна їм, що вони повірили в мене. Цього не було б, якби вони не вірили в мене сьогодні. Коли був останній бій, і я повертаюсь у бік команди, бачу, як вони на мене дивляться, Аліна підходить, інші підходять… Це було щось неймовірне. І я можу сказати, що у нас велика команда.

Я просто фехтувала… Я не знаю, як це пояснити чесно. Я можу це порівняти, хіба що з фіналом Олімпіади в Пекіні в 2008-му. І тоді, і зараз я просто фехтувала. І я ще перед нинішніми Олімпійськими іграми сказала собі, що просто насолоджуватимуся. І я говорила дівчаткам те саме. Щось виходило, щось ні, але я просто йшла вперед. Була – не була, що робити. Вже є срібло, нам втрачати нічого. Але ми можемо зробити щось неймовірне, виграти Олімпіаду, будучи на 17-му місці у світовому рейтингу на момент початку кваліфікації.

Загалом, Олімпіада – це зовсім інший турнір. Ви бачили, які спортсменки тут змагалися – олімпійські чемпіонки Токіо, чинні чемпіонки світу та Європи, тобто дуже сильні суперниці. Вони вигравали кожен турнір у цьому циклі. Але, ви бачили, як все вийшло насправді. Тому що це зовсім інший турнір. І безумовно, я просто щаслива.

Я спочатку дуже хотіла, щоб на олімпійській церемонії нагородження всі слухали гімн України, щоб знати, що ми недаремно працювали весь цей час. Щоб всі пам’ятали про нашу країну, ще раз згадали про те, що у нас відбувається. Хочеться приносити нашій країні найприємніші новини. Які вони зараз можуть бути? На жаль, лише такі.

Я не бачу сенсу порівнювати пекінську команду, з якою виграли в 2008-му, та нинішню. Коли ми були у Пекіні, ми були молоді та це була сенсація, було класно. Нині зовсім інша Олімпіада. Якщо подивитися, через що пройшов кожен український спортсмен, який відібрався на нинішні Ігри, то… Вона зовсім інша, як і ситуація в нашій країні загалом. Тому кожна медаль зараз, як золота. І коли я здобула бронзу в індивідуальному турнірі, ця медаль для мене була також схожа на золото. Бо всі ці медалі ми привеземо до України. І присвятимо ці нагороди Україні. Розумієте, вона інша, ця Олімпіада, вона цінніша, ніж усі інші.

Я дуже вдячна нашій Україні, всім захисникам країни, які зараз на фронті. Дякую вам величезне, без вас цього не було б. Ми привеземо ці медалі та покажемо їх вам. Вони завойовані лише для вас, тільки для нашої країни.

Якщо фехтування дивився з колегами безпосередньо в грандіозному «Гран Пале», то про друге в кар’єрі олімпійське срібло Сергія Куліша дізнавався вже з онлайн-трансляції з інформаційного ресурсу Олімпійських ігор. Адже долати понад 270 кілометрів до Шатору, де відбуваються змагання стрільців, особливо після того, як свій чвертьфінал вже за північ закінчила Марта Костюк (ми активно її підтримували на головному корті «Ролан Гаррос»), не було ніякої можливості. Та, все ж, із українським героєм перших днів Олімпіади -2024 поспілкуватися, завдяки сучасним засобам зв’язку,  удалося. Ось як прокоментував Сергій свій олімпійський виступ:

– Все добре склалося, як і хотілося, й як планував. Це ж моя улюблена дисципліна. Враховуючи шалену щильність результатів в фіналі, де найменша похибка відкидала тебе за межі трійки, то боротьба виявилася нервовою. Одним невдалим пострілом можна було втратити все. І це дуже давило на мене. Дійсно, що емоції зашкалювали, але радує те, що я впорався. Так могло бути краще (Сергій деякий час лідирував і реально претендував на золото – Ю.І.), але могло бути й гірше. Тому, чесно кажучи, я своїм результатом задоволений і не дуже думаю про те, що могло бути, якби… Тут, знаєте, можна й не вгадати. В кваліфікації я влучив у вісімку. Вона можна сказати була випадкова. І це мене трішки збило з пантелику. Тому все пішло не так, як би хотілося. Та, на щастя, вдалося все ж фінішувати з третім результатом. А вже в фіналі почав відпускати адреналін і робота змінилася не в кращу сторону. Нічого критичного там не було, але лідерство втримати не вдалося. Та попри це в надважкий для України час удалося здобути медаль. І я щасливий, що вдалося підняти настрій нашим людям, нашим захисникам, які роблять навіть неможливе для того, щоб ми могли тут змагатися й доводити, що ми здатні подолати всі складнощі й бути сильними.

Стосовно загальних вражень, то оскільки ми проживали й змагалися далеко від головних подій, то духу Олімпіади в певній мірі не відчули.  Але для мене це, мабуть, краще. Це більш спокійні умови, немає загального ажіотажу та напруження. В Шатору все було наче не на Олімпійських іграх, а на фіналі Кубку світу, де всі свої, все зрозуміле та знайоме. Хоча думки, що це  Олімпіада все одно присутні. І тут хвилювання більше й відповідальність значно вища. Ну й рівень конкуренції зростає. Коли проходить Олімпіада, все одно, люди слідкують за кожним видом й цікавляться: а як там наші? Тому, повторюся, що я дуже задоволений тим, що приніс українцям трохи більше позитиву.

У цьому плані багато зараз питань про турецького стрілка Юсуфа Декіча, який начебто прийшов на змагання без спеціальної екіпіровки й здобув медаль в міксті. Ми також в команді, коли побачили цю новину, то посміялися. Насправді це дуже досвідчений професійний спортсмен, який виступав, здається, на своїй шостій Олімпіаді. Тож, він дуже довго йшов до такого успіху. І потім в стрільбі з пістолета, на відміну він нас, хто стріляє з гвинтівки, спеціального одягу не потрібно. Вони можуть змагатися в своєму одязі. Ну хтось зробив здавалося б кумедну новину, а ми отримали додаткову рекламу нашого виду спорту, який особливою увагою похвалитися не може. Про нас дізнаються лише тоді, коли ми здобуваємо олімпійські нагороди. А коли повертаємося без медалей, то критикують. Тому я зараз дуже переживаю за Олену Костевич, яка виступила в Парижі не найкращим чином. Я з нею поки не спілкувався, але прекрасно розумію її стан. Скажу, що готова Оля була непогано. Але це Олімпіада, де до всіх складнощів нашого виду додається ще хвилювання через велику відповідальність. Цього разу в Олени не склалося. Але Костевич вже стальки зробила для українського спорту, що заслуговує на велику подяку та слова підтримки.

Хто першим побачить в Україні цю мою срібну нагроду? Напевно дружина та дитина, які будуть зустрічати мене у Львові.  Хоча можуть й прикордонники попросити показати. Ну тоді, сподіваюся, швидше пропустять. До речі, кажуть, що ця нагорода якось розділяється й можна комусь подарувати частинку. Але я поки що в цьому не розібрався. Стверджують, що там є частина Ейфелевої вежі. Нам навіть на п’єдесталі вручають сертифікати, які засвідчують цей факт. Якщо чесно, то я б не хотів розбирати цю нагороду. Вона для мене дорогоцінна.

Чесно кажучи, вирушаючи на «Стад де Франс», після грандіозного чоловічого тенісного фіналу на «Ролан Гаррос» (про враження від тенісу розповім окремо – Ю.І.), сподівався, що Ярослава Магучіх нас не підведе. Хоча на висоті 202 см, коли в секторі залишилися лише Яся та австралійка Нікола Аліслагерс й обидві використали по дві спроби, то хвилювання досягло свого апогею. І думати навіть не хотілося, що могло статися, якби австралійка з третьої спроби підкорила 202 см. Так у Ярослави залишалася ще одна спроба. Але це Олімпійські ігри й тут при такій неймовірній конкуренції ми вже бачили грандіозні провали фаворитів. Та Нікола не впоралася з цією висотою. Отже за рахунок того, що Магучіх 2 метри взяла з першого стрибка, а суперниця лише з третьої спроби саме українка стала олімпійською чемпіонкою. І вже в якості переможниці наша зірка перенесла заключну спробу  на 204 см, але в цей вечір планка не була союзницею світової рекордсменки та олімпійської чемпіонки.

А трохи раніше, маючи абсолютно однакові показники з ще однією австралійкою Паттерсон, третє місце посіла Ірина Геращенко. А згодом, коли ми вже перебували в мікст-зоні в очікуванні наших олімпійських героїнь, бронзу в метанні молота посів ще й Михайло Кохан. Українець із першої спроби став лідером, потім посідав друге місце, але фінішував третім.

І першим під приціл українських журналістів потрапив Михайло Кохан:

– За три роки, що пройшли після Олімпіади в Токіо (4-те місце – Ю.І.) я став стабільнішим і почав постійно метати за 80 метрів. Але, бачите, результат менший, ніж у Токіо, але є бронзова нагорода. І я дуже задоволений. В мене зараз дуже гарна форма. Я сильний і швидкий. Я гарно виспався перед фіналом і почувався бадьорим. Але повністю реалізуватися не вдалося. Можливо вплинуло те, що в секторі був трохи інакше коло. До речі, тут всі лідери не дуже далеко метнули. І мені вистачило 79 метрів 39 сантиметрів для того, щоб піднятися на олімпійський п’єдестал.

Я перед стартом ніколи не сподіваюся на щось. Адже все може змінитися, як у Токіо, де у п’ятій спробі я з другого місця відкотився на четверте. Тому виходжу й намагаюся віддати все, що можна. На щастя, сьогодні зірки зійшлися й ніхто не посунув мене з третьої позиції. Чи міг взяти срібло? Безумовно, адже різниця між моїм результатом та Бенце Галашем, який фінішував другим склала всього 58 см. З Ітаном (Канцберг – олімпійський чемпіон із Канади), який міг і за 86 метнути, важко зараз боротися. Ми з тренером проаналізуємо помилки й будемо рухатися далі. Я дуже вдячний всім українцям, які вболівали, підтримували й бажали успіху. Сподіваюся, що я не дуже їх розчарував. Щасливий, що ми разом із Іриною та Ярославою принесли трохи радості в рідну Україну.

Далі своїми враженнями поділилися Ірина Геращенко, й мені було дуже приємно, що бронзова призерка Олімпійських ігор на початку привіталася й сказала, що її мама постійно читає мої дописи в Фейсбук:

– Я до цієї олімпійської медалі йшла 22 роки. Коли тільки прийшла в легку атлетику, то сказала тренеру, що хочу виступити на Олімпійських іграх. І ось з третіх наших Ігор ми, нарешті, повертаємося з медаллю. Ми вірили, що зможемо це зробити. Й, дякуючи Богові, наша віра та важка праця принесли бажаний результат. Найбільше мабуть хвилювалася тоді, коли я вже закінчила змагання, але свою останню спробу виконувала Сафіна Саддулаєва. Я розуміла, що можу бути третьою, або знову четверта. Та все склалося на мою користь й ми разом з Елеонорою Паттерсон стали бронзовими призерками. До речі, в мене була дуже гарна перша спроба на 198. Й дуже шкода, що не вдалося її взяти. Сектор тут дуже жорсткий, щвидкий та слизький, навть без дощу. І потрібно максимально точно працювати. У нас технічний вид, і тут не можна розслаблятися. Є ризик отримати травму. І ви бачили, що деякі дівчата, зокрема й сербка Топіч, таки отримали ушкодження.

Я ще повністю не усвідомлюю, що стала призеркою Олімпіади. Можливо, завтра, коли нам вручать медалі й я потримаю її в руках прийде розуміння, що я це таки зробила. Чи є смуток через те, що нас на третій сходинці буде двоє з Елеонорою Паттерсон? Та ні. Я дуже поважаю Елеонору й зараз говорю, що так було богові потрібно. А Елеонора, до речі, вигравала юнацький чемпіонат світу, який проходив у Донецьку. А я спостерігала за цим її виступом на трибунах, адже за віком вже не могла виступати в цій віковій групі. Тоді Юля Левченко з Елей конкурувала. І я чудово запам’ятала легкий, навіть невимушений, стиль Паттерсон. А я перед своїм стрибком нікого не бачу й не чую і малюю собі траєкторію, що й як потрібно зробити. А Олімпійські змагання – це старти особливі. Й як би ти себе не переконував, що це звичайні змагання, то все одно розумієш цей рівень. Ти відчуваєш, що за тобою стоїть твоя країна, яка зробила дуже багато для того, щоб ти тут її представляла. Тому відчуваєш певний психологчний тиск. Але підтримка багатьох людей цей тиск перевершила. Я розумію, що можна було краще, але щаслива, що змогла досягти цієї вершини. Є сили й бажання продовжувати й підкорювати нові висоти. І хочу подякувати своїй тренерці Ірині Михайлівні Пустовойт, яка вже двадцять два роки, незважаючи на мій складний характер, робить все, щоб я ставала кращою. Звісно, що вона для мене як друга мама і все чого я досягла в спорті, то її заслуга. І це були сльози щастя від того, що ми це зробили. І після невдач, після травм Ірина Михайлівна кожен раз говорила, що головні успіхи попереду. І, як бачити, вона виявилася правою. Так, що я своїй тренерці довіряю й буду завжди йти за нею й виконувати її поради та настанови.

Вдячна всім, хто допомагав та сприяв підготовці. Радість переповняє від того, що весь світ сьогодні побачив українські прапори. Я постійно кажу, що ми сильні, ми здатні перемагати і доносити правдиву інформацію до світової спільноти.

Допоки ми чекали Ярославу Магучіх, яка витримувала тиск телевізійників та іноземних колег, вдалося трохи підслухати, про що говорила Нікола Оліслагерс. Срібна призерка Олімпіади зазначала, що дуже поважає свою головну суперницю, що її світовий рекорд надихає інших й що їй дуже приємно та радісно змагатися з такою приємною конкуренткою. Друге місце Ніколу не засмутило, адже вона людина віруюча й вважає, що на все воля Божа. Але зупинятися вона не збирається й дуже хоче в класній боротьбі таки стати сильнішою.

Ну й нарешті головні враження олімпійської чемпіонки Ярослави Магучіх:

– Ярославо, на п’єдесталі опинилися по дві спортсменки з Австралії та України.

– Так, це справді круто для нас. Для суперниць, гадаю, теж. Але, успіх був більший на нашому боці, адже нам ці медалі важливі подвійно. З огляду на ситуацію в нашій країні те, що ми боремося за незалежність. Ми завойовуємо ці нагороди для того, щоб потім мати можливість спілкуватися з міжнародними ЗМІ, розповідати їм про ситуацію в Україні, вкотре привертати увагу світової спільноти, говорити про те, що ми продовжуємо вести війну та виборюємо право бути вільними.

– У вас є золоті нагороди чемпіонатів світу та Європи, ви – володарка світового рекорду, нарешті олімпійська чемпіонка. Що далі, яка мотивація?

– Ви знаєте, немає меж для досконалості. І я продовжуватиму вдосконалюватися. Вигравати медалі на наступних чемпіонатах світу та Європи, наступній Олімпіаді, вже за чотири роки. Зрозуміло, постараюся перевершити свій світовий рекорд. Олімпійські ігри – це кінець циклу, але не кінець кар’єри точно. Ще багато попереду.

– Яка межа людських можливостей у жіночих стрибках у висоту?

– Багато хто говорив, що неможливо побити рекорд 2,09, який встановила болгарка Стефка Костадінова, але я змогла подолати планку на висоті 2,10 сантиметра. Рекорди встановлюються тому, щоб їх били. Намагатимемося бити і стрибати вище.

– Повернімося до сьогоднішнього фіналу, чи на 2.02 було хвилювання, коли  в секторі залишилися лише ви з Ніколою й долю золота могла вирішити одна вдала спроба?

– Справді, трохи було. Але я намагалася заспокоїти себе, казала собі, що все добре. Все-таки я приїхала на цю Олімпіаду фаворитом, лідером світового рейтингу і я хотіла насамперед насолоджуватися турніром. Природно, коли Нікола не стрибнула на 2,02, я зрозуміла, що стала олімпійською чемпіонкою і це була мить щастя.

Я дуже вдячна своєму тренеру, яка мені завжди казала, що треба стрибати з першої спроби. Тому що це відіграє важливу роль. І сьогодні я також стрибнула з першої спроби на два метри, і це мені дало змогу стати чемпіонкою.

– Що не так було із планкою на 2,02? Ви начебто вже перелетіли її, а вона хитається і падає?

– Так, таке буває, на жаль. Справді, я вилітала із запасом, але трошки не доробила стрибок і, зрештою, зачепила планку. Це повертаючись до питання мотивації. Ще є над чим працювати та що вдосконалити. Щоб потім уже виходити на змагання та брати вищі висоти.

Це інший сектор, ніж той, на якому три тижні тому в Парижі Ви встановили світовий рекорд. Здавалося, що він дуже травмонебезпечний, спортсменки отримували ушкодження і у кваліфікації, і у фіналі.

Так, це зовсім інший стадіон та інший сектор. Я сказала б, що всі виступали в однакових умовах. Три тижні тому був старий стадіон, зараз олімпійський турнір проводиться на новішому. Сьогодні доріжка була, в принципі, гарною. Може було важко стрибати, все-таки я сподівалася, що стрибну вище. Але все одно я дуже щаслива, що в мене золота медаль, це найважливіше.

– Ви замовили на останній стрибок заввишки 2,04. У чому була ідея? Адже рекорд 2.10.

– Ідея була в тому, що я вже виходила на стрибок у ранзі олімпійської чемпіонки. І хотілося просто стрибнути вище, використати останню спробу.

– Про що ви думали,  лежачи на доріжці між спробами і часто із заплющеними очима, тоді як суперниці сиділи?

– Насправді лежу, щоб просто відпочити між спробами. Я не думаю ні про що, можу дивитися на небо, можу трохи переглянути змагання в інших секторах. Ось сьогодні навпроти проходило метання молота. А так я намагаюся ні про що не думати, а просто налаштовуватись на стрибки, щоб зробити все правильно.

– Коли ви виходили на останній стрибок на 2.04, на моніторі було видно, що ви промовили слово, але його було не розібрати. Що ви сказали?

– (Посміхається.) Упустимо цей момент.

Не поспішайте нас ховати

І наостанок – про розчарування від старту, який не виправдав наших сподівань.

Скажу прямо, сподівався на те, що ця Олімпіада буде доволі успішною для України. Висновки робив, виходячи з результатів головних лідерів на міжнародних змаганнях та сподіваючись, що в таких важких і трагічних умовах для нашої країни спортсмени зможуть стрибнути вище своєї голови. На жаль, у перші дні цього не сталося. Так, ми не отримали того, на що сподівалися, в дзюдо (Білодід, Ядов, Халматов, Литвиненко) плаванні (Бухов, Романчук, Желтяков) стрільбі (Костевич), фехтуванні (командні та особисті змагання в жіночій шпазі), академічному веслуванні (четвірка парна), тенісі ( Світоліна, Костюк, Ястремська, сестри Киченок)  веслувальному слаломі (Ус). І однієї чи двох медалей ми тут об’єктивно недорахувалися. Причини невдач різні. Хтось форсував форму й декілька разів вимушений був виходити на пік, хтось таки захворів,  хтось просто переоцінив власні можливості, а комусь просто не вистачило сил та спортивного фарту. Це вже фахівці будуть розбиратися після завершення Олімпіади.

Але це Олімпіада, де всі прагнуть саме тут показати найкращий рівень готовності. І тут важливо все: підготовка, моральний, психологічний та фізичний стани. І правий Олег Верняєв, коли каже, що ніхто скидки на війну нам робити не буде. Все потрібно доводити самому. І ще за свої позиції, в тому числі в суддівстві, потрібно боротися й робити все для того, щоб мати авторитет серед арбітрів. Ми повинні мати українців в суддівських комітетах міжнародних федерацій, які б мали можливість впливати на процеси та знати настрої. І тоді не буде такого, як під час чоловічого багатоборства в спортивній гімнастиці, коли після чотирьох видів українці Верняєв і Ковтун посідали перше та друге місце, а потім взагалі залишилися без нагород. Те, що судді злякалися власних рішень, стало очевидно після виступів українців на «палці», як сказав Верняєв, а точніше на поперечині. Тут бали були знижені настільки, щоб унеможливити подальшу боротьбу за золото та срібло. Так, для Олега цей снаряд завжди був проблемним й саме на поперечині в Ріо Верняєв віддав золото неперевершеному в цьому виді багатоборства японцю Кохею Ушимурі. Тоді ми також думали, що українця засудили. Але вже в мікст-зоні по завершенні боротьби сам Олег та його тренер Геннадій Сартинський визнали, що все було об’єктивно. Цього разу сам Верняєв, а потім і Ковтун намагалися уникнути відповіді про суддівство, адже попереду були ще фінали в окремих видах. Та по реакції хлопців ми зрозуміли, що вони також вражені таким підсумком боротьби. Верняєв визнав, що йому трохи не вистачило часу до шліфування своїх комбінацій з найвищою складністю. І на перших снарядах – коні, кільцях та опорному стрибку – довелося неймовірно ризикувати. І цей ризик виправдався, якщо після коронних паралельних брусів Олег був лідером. Ну а далі була дійсно не бездоганна поперечина, але не настільки ця вправа була поганою, щоб оцінка суддів виявилася просто принизливою. Ковтун визнав, що трішки не допрацював на стрибку та кільцях. Але бруси були майже бездоганними. Та й поперечина, у порівнянні з китайцями, не була настільки слабшою, щоб відразу опинитися на четвертому місці. Відіграти таке відставання на вільних, коли конкуренти розуміли, що головне не зірватися з поперечини, було вже майже неможливо.

І все завершилося як по розрахунку. Переміг японець Ока Шиносуке. Ну не дарма ж президент Міжнародної федерації гімнастики – представник Японії. А друге та третє місця дісталися Чжану та Сяо, перебування яких на найпрестижнішому олімпійському п’єдесталі вигідніше для чиновників з усіх точок зору. І знаєте, я абсолютно не виключаю, що російський вплив на суддівський корпус залишився. Адже більшість суддів вже доволі солідного віку й починали, ще коли Міжнародну федерацію двадцять років поспіль очолював Юрій Тітов.

Безумовно, я не фахівець в спортивній гімнастиці й можу не помічати нюанси. Але тут було відчуття несправедливості. І не справили новий олімпійський чемпіон та призери відчуття абсолютного домінування, яке було в неперевершеного Ушимури. Такі собі дуже технічно сильні й вимуштровані хлопчики, але вони не викликають емоційного захоплення. Чому стільки уваги приділив саме цьому виду. Тому що, на мою думку, заслужену медаль, як мінімум, в Іллі Ковтуна відібрали. І хлопці зробили все, що було в їх силах і навіть трохи більше. Але обставини було проти нас. Хоча виникла надія, що може хоч в окремих видах арбітри будуть судити рівно. Але…

Та головну нашу перемогу зумісними зусиллями журналістів, спортивних керівників, президентів федерацій, самих спортсменів ми здобули. Рашистького та білоруського спорту, за невеликим винятком, немає в Парижі. Про «великий російський спорт» тут в Парижі ніхто майже не згадує, й ніхто не помічає їх із білорусами відсутності. Може, організатори й радіють тому, що нема тих вболівальників, які б обов’язково влаштували якійсь безлад. А так все  йде чудово з точки зору організації та роботи з вболівальниками.

Ну а стосовно спортивної складової, то ця Олімпіада вже дивує тим, як довго командний залік очолюють китайці. Спортсмени Піднебесної  виграють там, де раніше й уявити їх вікторії було важко. І от за тиждень до завершення Олімпіади американці лише наздогнали збірну Китаю за кількістю золота – по 19. І лише тому, що в неї значно більше срібла та бронзи (по 26) команда США випереджає головних конкурентів, в яких 15 срібних та 11 бронзових медалей. Традицію злетів господарів, які потім також стрімко падають продовжують французи. В господарів вже аж 44 медалі (19-15-11) й третє загальнокомандне місце. Саме французи Леон Маршан із чотирьма золотими нагородами в плаванні та Теді Рінер, який тут здобув ще два золота в дзюдо й став п’ятиразовим олімпійським чемпіоном, є наразі головними героями цієї Олімпіади. Є вже тут й свої антигерої й скандали й курйози. Та про це, а також про виступ спортсменів Кіровоградщини в Парижі, мої власні спостереження та враження читайте вже в наступному олімпійському огляді.

Редакція «УЦ» висловлює особливу подяку Руслану Згривцю та Сергію Максимову, а також дякує Олексію Олійнику, Олександру Дануці, Тіграну Хачатряну, Олександру Головку, Віктору Тюпі, Олександру Дубовому, Тетяні Лугинець, завдяки яким наш кореспондент має можливість працювати в олімпійському Парижі.