До 2016 року це місто в Покровському районі Донецької області називалося Димитров. Зараз лінія фронту впритул підійшла до цього населеного пункту. Мешканці масово залишають місто. З однією з родин, які приїхали до Кропивницького, вдалося поспілкуватися. Геннадій розповів про свою сім’ю, минуле і надії на майбутнє.
– Мирноград – чималеньке місто, приблизно як половина Кропивницького. З народження я жив в Макіївці. Нас в двокімнатній квартирі жило шестеро. Заради поліпшення житлових умов батько поїхав до Димитрова на будівництво шахти. Тоді будівельникам давали квартири. Переїхали, і я там пішов у третій клас.
Я став шахтарем. Підземного стажу маю 38 років. На пенсію вийшов рано, але продовжував працювати. Син навчався в донецькому юридичному інституті, треба було допомагати. Закінчивши інститут за спеціальністю «право», син пішов в армію, бо хотів працювати в органах міліції. Відслужив і став дільничним в Покровську, колишньому Красноармійську. В своєму не захотів, казав: «Батько, я тут народився, виріс, всіх і все про всіх знаю, не зможу їх карати».
У 2015 році дільничних посилали на підсилення блокпостів. На одному з чергувань снайпер влучив в нашого сина. Йому було лише 25 років. За місяць мав одружитися, його дівчина вже в нас жила. Не встиг.
Ми з дружиною важко переживали втрату, ніхто і ніщо не могло нас втішити. Якось сусідка, яка працювала в соціальній службі, сказала, що є дівчинка, позбавлена батьківського піклування, і порадила нам з нею познайомитися. Познайомилися і згодом оформили опікунство над семирічною дитиною. Життя знову наповнилося сенсом.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми, як і багато хто, сподівалися, що до Мирнограда війна не дійде. Але дійшла. Якось раптово все почалося. Місто так бомбили, що мало що залишилося. Школа, яка поряд з нашим будинком, щойно відремонтована, знесена. Будинки, магазини зруйновані. У нашій квартирі балкон, вікна були пошкоджені. Там місцеві жителі винайшли спосіб, як захистити скло на вікнах. Їх не треба щільно закривати, на підвіконня ставляться два п’ятилітрових бутлі з водою. Коли йде вибухова хвиля, вікна відкриваються, бутлі падають на підлогу, але зменшують потужність хвилі і не дають склу розбитися.
Звісно, ми планували виїхати, але наші збори прискорила соціальна служба. Нам сказали, що якщо ми не вивеземо дитину у безпечне місце, її в нас відберуть. Хто ж віддасть дочку? Покидали в машину найнеобхідніше, кота в переноску і поїхали. В інтернеті знайшли ріелтора, який порадив квартиру в Кропивницькому. Зараз ми тут.
Займаємося оформленням документів ВПО. Наша дівчинка йде в дев’ятий клас, буде навчатися в своєму класі дистанційно, як і решта однокласників. Поки що звикаємо до нового місця, до міста. Маючи машину, багато ходжу пішки, щоб призвичаїтися, зорієнтуватися, запам’ятати, де односторонній рух – у вас багато таких вулиць. Одного разу пішки дійшов аж до Європейського ринку. Щоправда, назад їхав на тролейбусі.
Дуже подобається центр міста. Дочка знайшла подружку, вони гуляли центром і фотографували старовинні будинки чудової архітектури. Сподобалося нам обслуговування у ЦНАПі. Милі дівчата, все зрозуміло пояснюють, швидко вирішують питання.
Дехто із знайомих все ще в Мирнограді. Телефонують, розповідають, як страшно і важко. З водою, газом та електрикою проблеми. З новин знаємо, що наше місто вже фактично поле бою. Чи маємо надію повернутися? Мріємо про це. Там наш син похований.
Промені «Світанку»