– Давно ми не писали про ваших лікарів. Порадьте цікаву людину, – звернулися ми до головного лікаря Центральної міської лікарні міста Кропивницького Олександра Артюха. Відповідь була миттєвою: – Поспілкуйтеся з нашою Жанетою Іванівною.
Жанета Примушко – лікар фізичної та реабілітаційної медицини КНП «Центральна міська лікарня», працює в реабілітаційному відділенні. Привітна, усміхнена, красива. Про свій вік по-жіночому зауважила: «Не пишіть, скільки мені років. Прочитавши мою життєву історію, люди зрозуміють». Ми не тільки зрозуміли, а й дізналися стільки цікавого! Розповіді таких людей дуже цінні.
– Жането Іванівно, з чого починалася ваша медична кар’єра?
– Мої батьки були лікарями. Батько в Бобринці був зав хірургічним відділенням, головним лікарем. Мама – зав гінекологічним відділенням. З дитячих років я була націлена на медицину. Оскільки я в школі була відмінницею, ще й займалася спортом, легкою атлетикою, то мене в одеський інститут Пірогова зарахували.
Взагалі мої перші класи школи були в Кіровограді. Я жила з бабусею та дідусем. Дідусь був актором в театрі. Дуже гарно співав. У його батьків було 12 дітей, і одного з дітей треба було віддати церкві. Мій дідусь навчався в одеській семінарії. Коли почалася революція, він написав відмову від служби, бо через нього брати і сестри не могли влаштуватися на роботу. Дід ходив на всілякі кружки марксизму-ленінізму, а мені казав: «Жаночко, щось все-таки є», маючи на увазі Бога. А моя тьотя навчалася в школі пілотів. Боялася, що її виженуть через батька.
Дід мій – Атаназевич. Він був одним із співорганізаторів музею в театрі. Книжки переплітав, гарно співав. Я, коли жила коло нього, щодня ходила до театру. Знала Параконьєва та інших. До сих пір люблю театр.
Моя бабуся була сиротою. В 16 років вийшла заміж за багатого, бо мама її померла, і вона залишилася сиротою. Вже було двоє дітей, коли її чоловік взяв участь у підпалі панської садиби. Його вислали в Архангельськ. Бабуся з дітьми мала намір їхати до нього, але їй сказали, що чоловік помер, друга версія – виїхав до Аргентини. Вона залишилася. Співала в хорі, де її помітив мій дід.
– А батьки?
– У мого батька було чотири сестри. Під час війни жили в селі Сальному. Чоловіків сестер забрали на форсування Дніпра. Тільки один повернувся, а три сестри залишилися вдовами. У всіх було по троє дітей. Мій батько їм допомагав. Один з моїх двоюрідних братів – Володимир Яриніч. Ми з Володею завжди спілкувалися, підтримували родинні відносини.
– Куди ви пішли після інституту?
– Працювала в 4-й лікарні цеховим лікарем до 67-го року. Закінчила курси ендокринології. Дуже хотіла працювати ендокринологом в обласній лікарні, але там не було ставки, і я пішла на посаду фізіотерапевта. Мені сподобалося.
Згодом я поїхала у відрядження до Німеччини, у Магдебург. Звернулася до військкомату, і мене направили. Була керівницею відділення фізіотерапії в госпіталі. Лікарня на 150 ліжок, усі відділення, які мають бути в такому закладі. Фахівці зі всього Радянського Союзу. Там я працювала з 73-го до 80-го років.
Вдруге вийшла заміж. Там народилася моя друга дитина. Перший, син Антон, був в Афганістані. Я про це не знала, мені казали, що він у відрядженні. З 2014 року він захищає Україну. Дуже за нього хвилююся.
Ще є син Ванечка. Він для мене маленький. Працює. Хотів бути хірургом, як дідусь, пішов до Володі Яриніча на операцію, йому стало дурно. Розпрощався з цією мрією. А дочка закінчила медучилище. Працювала в 3-й лікарні, а потім отримала другу освіту, і тепер вона програміст.
– Після роботи в Німеччині ви повернулися в обласну лікарню?
– Так. Але дочка хворіла, їздити було далеко, і я перейшла в лікарню ЛСУ (лікувально-санаторне управління). Це центр міста, навпроти колишнього кінотеатру «Мир», близько від нашого дому. Там був обмежений контингент пацієнтів – наприклад, дружини обкомівських працівників. Але мені подобалося, що можу їздити на курси. І це було безкоштовно. Тоді я пройшла курси рефлексотерапії, за методикою Фолля. Багато їздила, багато чому навчилася. А потім я працювала в кардиодиспансері. Близько 40-ка років.
– Рефлексотерапія – це було нове, непізнане. Як ви з цим працювали?
– Мене підтримали лікарі. Повірили. Покрова, Сухомлин. Вдячна їм. Я чекаю молодого фахівця, якому зможу передати досвід і піти.
– Що ви робите, як і кому допомагаєте сьогодні?
– Я призначаю фізпроцедури. Лікувальну фізкультуру, вправи, як себе вести. І керую фізкабінетом. Хороший він у нас. Є сучасна апаратура. Я тут працюю до 14-ї години, потім у другому стаціонарі (3-тя лікарня).
У нас гарні, фахові співробітники. Для кожного хворого треба не менше 3-х годин приділити, і вони це роблять. Дар’я Макаренко, Ірина Ткаченко, Олександр Іванов. Усі вони вчаться, навіть за свої кошти, щоб взяти участь у тренінгах. Молодці! Опановують все нове. Пишаюся ними.
– А як ви опановуєте нове?
– Мені допомагає наша молодь. Даша допомогла опанувати інтернет, радить, що нове почитати по нашій темі. Я їм допомагаю, а вони мені.
– Звідки в вас така бадьорість, оптимізм?
– Десь прочитала, що люди похилого віку говорять про себе так, наче виправдовуються, що вони ще живуть. Я інколи думаю про це, але я ж живу, я ж працюю. Я зараз не боюся вихідних. Ці два дні відрізняються від інших. А не буду працювати – всі дні будуть однаковими. Не хочу цього.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...