«Мені пропонували ходити на роботуі нічого не робити»

Приводом поспілкуватися із Сергієм Жолонком став його недавній допис у Facebook про те, що виповнилося десять років відтоді, як його позбавлено права на службу державі. «Рішення судів в Україні до с…ки, якщо ти не вилизуєш владі», – саркастично зауважив пан Жолонко. І додав у тому ж дусі: «виявилося, що я проти України». Мається на увазі рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жолонко та інші проти України».

Готуючись до розмови, автор цих рядків знайшов рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду за 1 грудня 2020 року, яким, по-перше, визнано протиправним та скасовано наказ генерального прокурора України за 24 жовтня 2014 року про звільнення Сергія Жолонка з посади першого заступника прокурора Кіровоградської області, по-друге, поновлено його на цій посаді і, по-третє, зобов’язано прокуратуру сплатити йому середній заробіток за шість років вимушеного прогулу. У документі є посилання на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (жовтень 2019 року), де дано оцінку українському люстраційному закону («Про очищення влади») як такому, що суперечить принципу верховенства права і порушує права людини. Саме цим законом керувалися в Генпрокуратурі, звільняючи Сергія Жолонка з роботи.

– Отже, Сергію Пилиповичу, є рішення місцевого адміністративного суду, і воно давно набрало законної сили. А ви пишете, що рішення судів не виконуються.

– У тій частині, де йдеться про стягнення на мою користь заробітку за вимушений прогул, судове рішення виконане повністю, це зробило державне казначейство. Стосовно поновлення мене на посаді рішення виконане формально. До речі, наказ про поновлення прокуратура видала аж у жовтні 2021 року, тобто майже через рік після ухвалення рішення Кіровоградським окружним адміністративним судом. Не зважаючи на те, що закон передбачає негайне виконання судових рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених працівників, прокуратура заходилася оскаржувати рішення суду першої інстанції. Така у прокуратурі склалася практика: чекати, що скажуть вищі судові інстанції, а потім уже виконувати рішення. Усі інстанції, зокрема й Верховний Суд, стали на мій бік.

– Кажете про формальне виконання судового рішення. Поясніть.

– 5 жовтня 2021 року я прийшов у прокуратуру, щоб мені надали робоче місце. Мене ознайомили з наказом про поновлення на посаді першого заступника прокурора Кіровоградської області. Але цієї посади уже не існувало. Після мого звільнення відбулося кілька реформ прокуратури. Була Генеральна прокуратура України, тепер – Офіс генерального прокурора. Була Прокуратура Кіровоградської області, тепер – Кіровоградська обласна прокуратура. Були прокурори областей, тепер вони називаються керівниками обласних прокуратур.

– Логічно було б поновити вас на посаді першого заступника керівника Кіровоградської обласної прокуратури, але ця посада, мабуть, зайнята.

– Є практика Верховного Суду з розгляду трудових спорів, згідно з якою рішення про поновлення працівника на роботі вважається виконаним, коли його допустили до роботи і видано наказ про те, що його наділено певними повноваженнями, службовими обов’язками. Якщо виникають колізії з назвами посад, роботодавець все одно зобов’язаний реально виконати рішення суду. Роботодавець має шукати спосіб виконання судового рішення. Наприклад, запропонувати людині рівноцінну посаду чи іншу підходящу роботу. Мені цього не запропонували. Натомість запропонували ходити на роботу, нічого не робити й отримувати зарплату. Я так не можу. Хоча є люди, які по року ходять на роботу в прокуратуру і нічого там не роблять, бо не мають статусу прокурора.

– Чудова робота!

– Законом про прокуратуру, ухваленим 2019 року, передбачалося: усі прокурорські працівники вважаються звільненими і, щоб поновитися на службі, треба пройти атестацію. Атестація – процес тривалий, складається з кількох етапів, заключний – співбесіда, за результатами якої комісія вирішує, підходиш ти чи ні. Поки триває атестація, люди ходять на роботу і нічим там не займаються, бо й права такого не мають. Перебувають поза штатом, хоча такого юридичного визначення не існує. Поновляючи мене на неіснуючій посаді, мені теж повідомили, що маю пройти атестацію. Я погодився, хоча вважаю: прокуратура мала спочатку поновити мене на посаді, а потім пропонувати проходження атестації. Та якби я відмовився від атестації, мене одразу звільнили б на підставі закону. До речі, 2023 року цю норму визнано неконституційною. Конституційний Суд постановив: не можна примушувати людину до атестації під загрозою звільнення. Погоджуючись на атестацію, я втратив надію на реальне поновлення, адже все вирішує комісія. Та мені соромно ходити на роботу, щоб бити там байдики, тому скористався правом на невикористані відпустки. А потім почалася повномасштабна війна.

– І ви пішли воювати.

– Так, пішов воювати рядовим, й історія з поновленням стала неважливою. У грудні 2022 року електронною поштою отримав виклик на атестацію в Київ. Я тоді під Бахмутом був. Відповів, що вони з’їхали з глузду, втратили відчуття реальності. І запропонував провести виїзне засідання кадрової комісії в Бахмуті.

– Ніхто не приїхав.

– Звісно. Але вибачилися і не стали звільняти мене з прокуратури. Хоча відмова від атестації – це, за законом, підстава для звільнення. На війні я зазнав поранення, але демобілізуватися за станом здоров’я було неможливо, принаймні у той час. Звільнився зі служби за сімейними обставинами: народилася дитина, моїй мамі майже 90 років, потрібен догляд, дружина працює. Наслідки поранення важкі, але досі питання щодо інвалідності не порушував, вважаю: не на часі. Повернувся в Кропивницький, передав у прокуратуру копію наказу про звільнення з військової служби, і вони знову запропонували пройти атестацію, а тим часом ходити на роботу і нічого не робити. Я сказав, що не зможу так. Домовилися, що оформляю відпустку з догляду за дитиною. У цій гібридній відпустці – досі.

– Розкажіть про своє звернення в ЄСПЛ.

– Скаргу подав ще 2015 року. Основні моменти такі. Порушено Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує неприпустимість притягнення до юридичної відповідальності без рішення суду. Так, тебе звільняють з роботи тільки через те, що в певний період працював на такій-то посаді, і ніхто не з’ясовує, які в тебе були обов’язки, як ти їх виконував, сприяв ти злочинній владі чи ні. Також я скаржився на надмірну тривалість судового розгляду. У жовтні 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України». Це – пілотне рішення щодо люстрації по-українськи. Ідеться про п’ятьох звичайних українських держслужбовців, люстрованих через те, що працювали в часи президентства Януковича. ЄСПЛ вказав, що не можна притягувати людину без з’ясування її вини, визнав закон «Про очищення влади» таким, що не відповідає ні Конституції України, ні європейському законодавству. Щоправда, я в те рішення не потрапив. А 22 лютого 2024 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Жолонко та інші проти України». Йдеться про порушення державою Україною двох статей конвенції – про право на справедливий суд та про право на ефективний засіб правового захисту. Зокрема, визнано надмірною тривалість судового провадження за моїм позовом та вказано на «відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту відносно відповідних скарг».

– Грошову компенсацію присудили?

– 900 євро, які ще не отримав.

– Як відомо, ЄСПЛ не зобов’язує своїми рішеннями держави, які ратифікували конвенцію, поновлювати когось на роботі чи звільняти з в’язниці.

– Але, на щастя, ЄСПЛ є авторитетом для українських судів, і вони часто застосовують його рішення в своїй практиці. Висновки у справі «Полях та інші проти України» лягли в основу багатьох судових рішень в Україні, в тому числі стосовно мене. І суспільство зрозуміло, що люстрація – це кістка, яку йому кинули, обіцяючи оновлення влади, після чого справи в державі мали піти на лад. Насправді ж держава вчинила несправедливо і незаконно. Стало традиційним, що за це ніхто не відповідає, а прокуратура надалі «розвивається» шляхом зашкварів та скандалів, і цим обгрунтовано обурюється суспільство.

– Вас, досвідченого і праце­здатного, не беруть на роботу в прокуратуру. Можливо, це – наслідок поганих особистих стосунків з кимось з прокурорського начальства?

– Нічого особистого. Нормально спілкуюся з представниками цієї системи. А система стає все гіршою. Кажу так не через те, що колись там працював, а тепер – ні. От розігнали прокуратуру, створили іншу, приймають людей за новими критеріями. Беруть молодь, але створюють умови, за яких нею легко оперувати. Поняття незалежності прокурорів спотворили, створивши кастову систему, відірвану від реальних потреб суспільства. Прокуратура була хвора, а тепер ще більше хвора. Прокуратура проморгала багато чого до війни. Захоплююся прокурорами, які працюють під обстрілами, документують та розслідують наслідки війни. А решта займається казна-чим, продовжує продукувати показники.

– Чого хочете від прокуратури тепер?– Не хочу й не буду працювати в прокуратурі. Якщо поновлять фактично, це буде сатисфакція для мене, одразу ж звільнюся. Це – мій особистий тест на те, що відбувається в державі. Так, я, прокурор з великим досвідом роботи, не можу добитися виконання судового рішення. Тому й звертався в Європейський суд з прав людини. Дехто каже: навіщо? Просто споглядаю, як система діє. Але мої проблеми – це дрібниці на тлі війни! Тепер я, даючи якісь оцінки дійсності, завжди згадую воєнних побратимів: що вони сказали б на моєму місці? А їхня позиція проста і зрозуміла: воювати мають всі, зокрема й прокурори. Військових обурює «сотка», яку отримують прокурори, сидячи в теплих зручних кабінетах з дев’ятої до вісімнадцятої. Обурює їхнє жирне життя, безпідставна інвалідизація, вихід на пенсію у тридцять – сорок років. Тотальна несправедливість…