Нещодавно у короткостроковій відпустці в рідному місті побував старший солдат Олександр С. на псевдо «Кот», який добровольцем пішов служити в полк, а нині бригаду “Азов”. Це ще молодий за віком, але вже досвідчений боєць, котрим має пишатися не тільки його родина.
– З чого для тебе почалася війна?
– Якщо починати з 2014 року, то тоді я вчився у четвертому класі. А якщо з 24 лютого 2022-го, то я на той час вчився у коледжі і мав йти на заняття, але вранці мені зателефонували і повідомили про масштабне вторгнення армії рф. Я передивися усі новини і таки пішов на заняття, навчання ніхто не відміняв. Але за кілька днів нас відправили на «дистанційку». З того часу я ретельно передивлявся і читав усі матеріали, аналізуючи все, що відбувається і що може статися. Почалися постійні тривоги і тривале сидіння у підвалах чи укриттях. Потім дізнався про блокаду Маріуполя, про те, що ОЗСП «Азов» набирає бійців для деблокади міста і пішов добровольцем.
– І як розпочалася твоя служба?
– На той час ми, виключно добровольці, зібралися у Запоріжжі. Нас почали навчати. Командири – усі бойові офіцери, готували нас швидко, але професійно. Добровольці, до речі, усі різного віку, хоч і не володіли військовою справою, та були насправді дуже мотивовані. Деблокування так і не відбулося. Певно вчасно зрозуміли, що це було нереальним завданням. Тому наш батальйон зайняв оборону у Запорізькій області.
– Перший захід на позиції пам’ятаєш?
– Пам’ятаю чітко. Тоді я ще не все розумів, що відбувається, не знав, чого мені чекати… Одразу на тебе валиться з неба багато гучних звуків. Не стану брехати, було страшно. Одна справа, коли тобі показують бій на відео, інша – коли прилітає живцем, і якщо влучає, то це темрява і біль. Поки освоївся, навчився трохи «глушити» свій страх. Але все залежить від ситуації, від позиції, від того, чим тебе «накривають». Тоді нам треба було зайняти бліндаж у лісосмузі. Заходимо на свою позицію. Перший вибух попереду – ні, спочатку свист – вісімдесят другої міни. Ми попадали – треба знижувати силуети. Потім командир підняв нас і повів вперед. Забігли, розтягнулись, знайшли укриття, щоб нас не «змальовував» дрон. Ну і далі все, як годиться.
– Розкажи про бої у Серебрянському лісі…
– Це було минулого року. Ми заходили туди після першого штурму. І коли заходили, нам невідомі були тактика та дії ворога. А він накопав собі там до біса нір, понакривав їх гілками і листям, сидів і спостерігав за нами. Якщо орки збирались нас штурманути, то непомітно накопичувались у тих норах і починали бій то рано вранці, приблизно о четвертій, то увечері. Вони атакували з кількох сторін малими групами, по чотири-пять тіл. Часом залітала «мотолига» з десантом.
Та я хотів сказати про наш штурм. Це було як раз на День Незалежності. Штурм провели вдало, закріпились на ворожих позиціях, тримаємо оборону. З того боку – «Шторм Z» та «архангели спецназу». З серпня по грудень потихеньку підкопувались ближче до них і проводили нальоти. Як? Просочувались ближче до їх позицій і починали вести вогонь з усіх напрямків. Гасили з «еспешки». Потім дронщики розбирались з точками опору. Одного разу взимку вирішили підірвати їхні бліндажі. Дякуючи вибухотехнікам, ми отримали «аптечки» – так наш командир назвав мінібомби з пластиду, які помістили у підсумки для аптечок. Занесли і підірвали.
– Так просто?
– Звісно, ні. Усю картину бою я не міг бачити. Я бачив бліндаж, вихід з мінінакриттям, туди вийшов один рашист і отримав гранату під ноги, другий втік, а третій залишився у бліндажі. Ми намагалися його викурити. Я витратив на нього три магазини, щоб прикувати його увагу. У цей час хлопці підійшли впритул і закинули туди «аптечку». Таким чином наші хлопці «залікували» кілька бліндажів. Тримати цю позицію не було сенсу, вона була добре помітною і напевно пристріляною. Ми відійшли.
– Розкажи, будь ласка, про свого командира.
– Це насправді людина-легенда. Ми називали його «Мішаня», це позивний від справжнього імені. На той час він був у нас командиром по роботі з особовим складом. До повномасштабного вторгнення працював у штабі. Потім обороняв Маріуполь на «Азовсталі». Він одним з останніх вийшов звідти за наказом. Опинився в Оленівській колонії. Коли рашисти підірвали один з бараків і загинули наші полонені, Михайло знаходився в іншому приміщенні.
Після полону він поновився на службі. Коли формувався батальйон, відмовився від штабної посади. Спочатку був командиром взводу, потім заступником командира роти. Саме Михайло Жарков навчив нас як професіоналів, вкладав в нас все, що знав, турбувався, завжди допомагав порадами. Усі його любили, поважали. Це був надійний друг і побратим. На жаль, «Мішаня» загинув зимою, на початку 2024-го саме у Серебрянському лісництві. Для нас це був шок, ми просто не вірили, що він може померти, настільки він був фартовий. Та смерть чомусь забирає найкращих. А йому було всього 29.
– Які були твої завдання перед тим, як вас відвели на доукомплектацію?
– Був штурманом на ББМ, часом сідав за кулемет. Це було під Нью-Йорком. Робота штурмана полягає в тому, аби пильно дивитися за дорогою і швидко приймати рішення, вибираючи правильний напрямок. Складність була у тому, що у тій місцині дуже багато сільських доріг, і тут важливо було не пропустити свій поворот. А ще розпізнати пастки, які орки залишали вздовж дороги, чіпляючи на дерева кумулятивні міни. У той час ми закидали десант та забирали поранених. Жодного разу у засаду не потрапили. У цій роботі головне злагодженість екіпажа, порозуміння та швидкість реакції штурмана і водія. Мій просто віртуоз.
– А якщо деяких слів не вистачає, ви часто застосовуєте нецензурну лайку?
– Буває. Ми ж усі дорослі. Особливо, коли потрапляєш під обстріл, емоції закипають.
– Як на фронті вирішується мовне питання?
– На фронті кожен спілкується тією мовою, якою володіє. Як правило, це суржик. Чисто російської мови я не чув. Але якщо ти часом нею користуєшся, ніхто тебе за це не цькує і не засуджує. Так, українська застосовується усе частіше. Особливо, коли ми знаємо, що починається перехоплення наших розмов ворогом. А якщо віддаються певні команди, то ми маємо певну радіокартку, за якою використовуємо кодовані слова. Але і це не догма, у бойовому спілкуванні ми самі можемо їх придумувати і застосовувати.
Мій командир був родом з Маріуполя, звісно, руськомовний. Спочатку розмовляв суржиком, але поставив собі завдання розмовляти гарною українською і домігся цього. Шкода, що загинув.
– Обмундирування та зброя вже повністю за натівськими стандартами?
– Майже. Наш підрозділ одним з перших почав вводити у свою структуру ці стандарти. Обмундирування – так, а озброєння ще не все їм відповідає. Автомати маємо українського виробництва, вони себе зарекомендували добре. Хоча використовували також канадські кольти.
– Розкажи про своїх побратимів?
– Скажу. І це не лестощі. Вони найкращі. Мужні, чесні, хоробрі, відкриті. Це сім’я. Кожен з них унікальна людина. Кожен готовий допомогти у будь-яку хвилину.
Наприклад, «Лайт» корінний житель Маріуполя. Він не був військовим. З іншими цивільними переховувався на «Азовсталі». Після виходу гарнізону, пройшов фільтрацію, а потім кружним шляхом повернувся в Україну. І коли ОЗСП «Азов» вирішив розширитись до бригади, вступив сюди.
– Чим діляться хлопці у вільний час?
– Люди різні служать, тому і теми різні. Хто згадує щось з цивільного життя. Хтось рідних. Згадуємо те, що вже пройшли разом за ці роки. Часто жартуємо, виловлюємо серед подій якийсь «прикол». У нас є актор з позивним «Культура», у нього відповідно такі теми.
– А тебе особисто часто навідують думки про дім?
– На початку бойового шляху, у важкі моменти, я завжди пригадував якісь приємні речі про дім, про сім’ю, про свята, про друзів. Прокручував у голові якісь приємні спогади. І це мені особисто допомагало.
– Ти маєш нагороди?
– Одну, але, як на мене, дуже корисну і символічну. Це іменний ніж «За честь і відвагу» від Міністерства Внутрішніх Справ.
Роль молоді в місцевому самоврядуванні: аналіз і перспективи