Мріємо зустрітися після Перемоги

Мій тато, Григорій Борець, став на захист країни у перші дні російського повномасштабного вторгнення. Воював на херсонському напрямку. Повернувшись, знову влаштувався в агрофірмі. Про війну намагається не згадувати. Мабуть, не хоче травмувати нас. Та й самому, очевидно, ця тема – болісна. Та все ж одну історію переповідав декілька разів. Про кішку, яку прихистив на фронті.

– Якось до нашої групи прибилась кицька, – розповів тато. – Як  вона опинилася на наших позиціях, ми не мали уявлення, адже перебували далеченько від населеного пункту. Можливо, вона шукала прихистку чи її хтось нам підкинув. Але гостя поводилась впевнено, немов удома, і сама обрала собі господаря й друга – мене! Муркотіла біля ніг – просила, щоб взяв на руки чи поділився пайком, а згодом вже спала зі мною у спальнику. Довго не міг придумати їй кличку: те їй не пасувало, інше не приживалося. І стали називати її просто Кішкою. Одного разу мені повідомили радісну новину: маю можливість поїхати додому у відпустку. Став збиратися, а моєї улюблениці, як на зло, ніде не було. Довго шукав, вже думав, що загинула, бо перед цим був масований обстріл. Хотів її забрати із собою додому, у безпечне місце, бо тварини теж травмуються і гинуть на війні, неодноразово був очевидцем цього. Але Кішку не вдалося відшукати, тож вирушив сам. А коли повернувся, побратими розповіли, що моя Кішка прийшла на позиції за день до мого приїзду і відразу вляглася на мій спальник. Тоді-то один із побратимів, який  полюбляє пожартувати, назвав її Валентиною Миколаївною. Я радів, що вона  жива. І нова кличка сподобалася. Запитав у товаришів, чому її так назвали, а вони сміються: «Вона весь час біля твоєї тарілки, біля твого телефону, на твоєму спальнику. Отже, нехай буде, як і твоя дружина, Валентиною Миколаївною». Я не став суперечити. Важко на війні, постійна небезпека. Скучаєш за рідними, за домашнім теплом. А тварини дарують приємні емоції. Піклуючись про когось, насамперед піклуєшся про себе. Коли ми переїжджали в інше місце, не міг взяти із собою кішку – небезпечно. Побратим, який також прикипів серцем до Валентини Миколаївни, саме вирушав на реабілітацію і сказав, що хоче забрати її із собою в Одесу, там спокійніше. Я не заперечував. Так наша Валентина Миколаївна стала одеситкою.

Я уявила, як живеться тепер татовій кішці і намалювала її на відпочинку біля моря. Після війни ми всією родиною поїдемо в Одесу, щоб провідати нашу Кішку! Тож дякую нашим ЗСУ і мрію про Перемогу!

Рената Борець, п’ятикласниця, село Оситняжка Кропивницького району Кіровоградської області.