Головний сержант Павук: «Доки триває війна, я там»

Він приїхав до Кропивницького забрати машину, яка тут була на ремонті. Часу обмаль, всього кілька годин, але ми поспілкувалися. Сприяв цьому Олег Дем’яненко, Директор, комбат, бо головний сержант Богдан Цесько, Павук, з його батальйону.

Йому 28. Родом із Запорізької області, два роки до війни жив і працював у місті Сарни Рівненської області. Високий, широкоплечий красень. Щира усмішка, добрий погляд. Говорив впевнено, красиво, але не жорстко. Від нього віяло впевненістю і оптимізмом. Отже, головний сержант танкового батальйону 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

– Богдане, розкажи про своє довоєнне життя.

– Відслужив строкову, потім пішов на контракт у конвойну частину. Після того працював на заводі у Запоріжжі. З початком пандемії почалися скорочення, і я звільнився. Якраз було «велике будівництво», пішов «на дороги» у Рівненську область, там працював.

– І раптом 24 лютого 22-го року…

– Вранці подзвонила мама і сказала, що стріляють, війна почалася. Спочатку не повірив, але це стало очевидним. Перший тиждень чекав, не знав, як все буде, що робити. Потім зателефонував мамі і сказав: «Більше не можу чекати, йду у військкомат».

Пішов до рівненського військкомату, пройшов комісію, став на тимчасовий облік. Там подивилися мій військовий квиток, побачили, що я був на контракті, сказали: «Йди, ми тобі подзвонимо». Вийшов з приміщення, метрів п’ять пройшов, дзвінок: «Завтра на восьму ранку з речами».

Нас повезли у Черкаси, там розподілили по батальйонах і почали формувати 110-ту бригаду.

– Ким ти почав воювати? Як став головним сержантом?

– Прийшов солдатом. Взагалі в армії така градація: молодший сержант, сержант, старший і головний сержант. Раніше це було звання старшина. Ще в Черкасах командир роти запитав, хто має певний досвід. Я сказав, що під час контракту був помічником начальника варти, начальником патрульної групи. Мене поставили командиром відділення.

Коли приїхали в Донецьку область, пішли на позиції, я вже був командиром відділення. Десь тиждень ми пробули на позиціях. В цей час командир роти поїхав у штаб, в його машину влучила ПТКР (протитанкова керована ракета), і він «затрьохсотився». Коли комбат запитав його, хто залишається за старшого, він сказав: «Павук». Я почав керувати РОПом (ротним опорним пунктом). Якраз тоді мене поставили на посаду головного сержанта, присвоїли молодшого сержанта. Отакі кар’єрні сходи.

Десь більше року я виконував обов’язки командира роти, бо його просто не було. Давали офіцерів, але вони були максимально не підготовлені, їх називали просто «хорошими солдатами», з якими можна було піти в окоп, воювати. А керувати ротою вони були не здатні. Тому це робив я.

– Рідко почуєш від військового, що офіцер – це хороший солдат. Все частіше хлопці скаржаться на військову професійність командирів.

– Але ж то був 22-й рік! Всі йшли добровольцями, не так, як зараз: спіймали, привезли, а вони не хочуть воювати. Тоді всі військові були вмотивовані. Ми знали, за що і для чого пішли, що з нами може бути. І заходили на позиції, і тримали їх, і штурмували – все ми робили. Навіть здивувалися, коли вперше на картки гроші прийшли, бо йшли не заради них. Було таке, що я надовго зайшов на позиції, і повноцінно помитися вдалося лише через 120 днів. Серветки, баклажки, сухі душі – так обходилися. Все витримували і витримуємо.

– Все частіше можна почути, що в перші місяці війни через якісь непорозуміння керівництва, незлагодженість наказів загинуло багато таких, про яких ти кажеш.

– Це війна. Вона забирає кращих. Бойові завдання треба виконувати, треба тримати лінію оборони, позицію. Звичайно, є втрати. Немає війни без втрат.

А ще ж спочатку дронів у нас не було. Міномет перед нами стріляє, а ми йому по «радєйкє»: далі, ближче, лівіше. А зараз все є, все бачимо, визначаємо максимально точно.

Але й тоді, в тих умовах ми багато чого могли. Ми півтора року тримали позиції, жодної не втратили. Коли нас поміняла інша бригада, вже наступного дня половина позицій була втрачена. Як показала практика, під час ротації часто так відбувається.

Потім ми тримали позиції під Авдіївкою. Перед нами Кам’янка, позаду «Коксохім». Влітку 23-го року був перший наймасованіший наступ, на нас йшло більше 20-ти одиниць техніки. Втрималися. Деякі позиції ми втратили, але з часом повернули.

Новий 24-й рік ми з командиром роти зустріли на позиції. Потім почав формуватися танковий батальйон, туди був потрібний головний сержант, і я пішов. Спочатку був один комбат, потім призначили Директора. Він бойовий, з досвідом, знає, як організувати роботу, щоб був результат, не було питань, щоб хлопці виїжджали, піхота підтримувалася. Все добре.

– Хто на тебе чекає? І скільки разів пощастило побувати у відпустці?

– В цьому році в кінці літа їздив додому на п’ять днів. В 23-му аж два рази був у відпустці. Чекають мама в Запоріжжі і дівчина у Сарнах. Вона в мене анестезіолог-реаніматолог. Зараз отримує ще одну спеціальність. Я, до речі, маю два курси запорізького політеху. Планую продовжити навчання. Треба відповідати рівню нареченої.

– Маєш нагороди?

– Так. Кращий сержант Збройних сил України. Нагрудний знак 110-ї окремої бригади. Нагородний пістолет від міністра оборони. Медаль «Захисник Вітчизни».

– А чому Павук?

– Були на позиціях з відділенням. Прийшов ротний і каже, що потрібні позивні. Сидимо, думаємо, вигадуємо. Хтось згадав пісню Дзідзьо про «Бодю-павука». Так я став Павуком. Вже пізніше, коли стояли в Авдіївці, відпросився в ротного і поїхав в Павлоград – зробив татуювання на руці у вигляді павука з павутинням. Так багато хто з хлопців робить.

– Як ви відзначаєте дні народження, інші свята?

– Та це звичайні дні. Так, робимо символічні подарунки, щоб залишилися приємні спогади. На Новий рік готуємо щось смачне. Зазвичай це свято «прикрашає» ворог. Орки нам влаштовують феєрверки. А ми у відповідь – оркестр, у нас же свої міномети.

– Нещодавно був День сержанта ЗСУ. В Україні він відзначався лише вшосте. Наскільки важливий сержант в армії?

– Так вийшло, що кадрових офіцерів не вистачає, тому багато чого тримається на сержантах. Хлопці, солдати, обирають лідера – людину, яка має досвід, авторитет, яка може організувати роботу, повести за собою, вести бій, яка розуміється на озброєнні. Таку людину ставлять на сержантську посаду.

Зараз навіть можна сержанта призначати на офіцерську посаду. Мені колись пропонували отримати молодшого лейтенанта, щоб керувати ротою, але я відмовився. Вважаю, що якщо йти на офіцера, то далі треба обирати кар’єру військового. В мене немає такого бажання. Доки триває війна, я там. Щойно закінчиться, я буду одним з перших, хто рвоне додому. Здається мені, що я на сто відсотків виконав свої обов’язки по захисту України.

– Тривають свята. Твої побажання, Богдане.

– Бажання, вважаю, у всіх українців одне: щоби скоріше закінчилася війна. Щоб хлопці повернулися до своїх рідних живими-здоровими.