Сьогодні у нас в гостях наша землячка, музикознавиця, музична критикеса, педагогиня, кандидатка мистецтвознавства, старша наукова співробітниця відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Академії наук України Ірина Сікорська.
– З чого для вас особисто почалася війна 2022 року? Якими були перші емоції та думки?
– Напередоднi я пiзно працювала, тож мiцно спала за заштореними вiкнами. А близько 8-ї ранку пролунав телефонний дзвоник з далекoї Аляски. «Що у вас там вiдбувається?!» – кричала в трубку дочка подруги. Далi ми увiмкнули телевiзор i дiзналися, що «Київ бомбили, оголосили, що почалася вiйна» – все по тексту вiдомої пiснi, яку свого часу менi спiвала покiйна свекруха Катерина Макарiвна, корiнна киянка, лише з поправкою на мiсяць лютий.
Жах, розпач, шалена ненависть до ворога. Далi – злива дзвiнкiв зi всього свiту, навiть iз далекого Китаю прорiзалися крiзь цензурнi рогатки мої колишнi аспiранти. Всi висловлювали солiдарнiсть з Україною, пропонували допомогу, наполягали на нашому виїздi, запрошували до себе. Але я маю хворого старенького тата у Кропивницькому, тож нi про який виїзд за кордон не могло бути й мови. А мiй чоловiк, якого я переконувала виїхати, бо це не його вiйна (вiн азербайджанець), без мене їхати категорично вiдмовився. А всi, хто дзвонив з Азербайджану, Нiмеччини, Iзраiлю, США, згодом доповiли, що перевели кошти на ЗСУ.
– З якими складнощами чи проблемами ви зіткнулися? Як це вплинуло на вашу психіку та професійну діяльність?
– Протягом мiсяця нi про яку iншу дiяльнiсть, анiж «сидiння» в телевiзорi-телефонi-Iнтернетi й перерахування коштiв на рiзнi фонди, навiть мови не могло бути. Попервах траплялися певнi перебої з хлiбом i молоком, але поступово все налагодилося й стабiлiзувалося. Ще за ковiдних часів нас на роботi перевели на дистанцiйний режим, а виконання планових тем нiхто не вiдмiняв. I праця стала тим рятiвним колом, своєрiдною паличкою-виручалочкою, що допомагає дистанцiюватися вiд навколишнiх жахiв.
– Що змінилося за цей період у вашій роботі? Які нові проєкти вже були реалізовані? Над чим нині працюєте?
– Практично нічого в роботі не змінилося. Минулого року вийшов 6-й том «Української музичної енциклопедії», де я вiдповiдальний редактор, мої розділи про оперу й оперету, про Миколу Лисенка. Опубліковано кілька статей у наукових збірниках. Звiсно, доводилося «ловити» свiтло – хоч уночi, хоч вранцi. Щорічно беру участь у 4-5 наукових конференціях, переважно дистанційно. А ось днями я взяла участь у Міжнародній конференції в Тарту «Симбіоз музики, співу й танцю: реалії й перспективи». Це був новий досвід презентації власних наукових досліджень англійською мовою (функціювання українського фольклору в країнах Балтії та Скандинавії), з солідним ілюстративним матеріалом (дякую чоловікові, який підготував мені чудову аудіовізуальну презентацію). Це був також абсолютно новий для мене й дуже корисний досвід спілкування в іншомовному, балто-скандинавському середовищі. І хоча я доволі швидко адаптувалася й жвавенько «защебетала» англійською (низький уклін моїй Асі Іванівні Ровній – учительці англійської мови в СШ №11), певний дискомфорт через брак англо-розмовної практики дуже відчувався на відміну від оточуючих господарів-естонців і гостей практично з усіх сусідніх країн.
– Чи торкнулася війна ваших знайомих або близьких?
– Так. Воюють наш кум, син мого колишнього начальника, сини кількох далеких і близьких колег, син сусідів, що живуть поверхом вище, – практично всі воїни вже зазнали важких поранень, але повернулися в стрій. Кілька знайомих хлопців загинуло…
– У яких благодійних акціях на підтримку ЗСУ ви брали участь?
– Намагаюся постійно донатити, але досить суттєві суми йдуть на ліки для тата.
– Яким бачите майбутнє України?
– Я далеко не Кассандра. Хочеться дожити до Перемоги, інакше нас як нації просто не буде… Буде всуціль «русскоязычное население», до якого я належала аж до чвертьвікового ювілею, коли після закінчення Одеської консерваторії потрапила за розподілом до Кам’янця-Подільського, а потім і до Києва в аспірантуру.
Яка я була горда, коли змогла до дисертаційного списку літератури вперше долучити праці раніше заборонених учених – «буржуазних націоналістів». Я була серед перших, хто видрукував дисертацію українським шрифтом. Власне, тоді й розпочалося моє свідоме опанування української мови, яке триває щоденно й приносить мені неймовірне задоволення: кожне нове, «смачне» слово, фразеологізм тощо. Не без гордості констатую, що в нашому музикознавчому середовищі я вважаюся дуже фаховим редактором. Я точно знаю, що все буде УКРАЇНА. Зрозуміло, дуже дорогою ціною. І, повторюся, дуже хочеться до того часу дожити. А поки що намагаюся, як кажуть англійці, to do my best.
Перше СЗЧ: як військовим повернутися до служби без кримінальної відповідальності? Пояснюють...