«А я казав і казатиму “баян”»

Олександр Пилипенко – музикант. Баяніст. Мешкає в Олександрії. Працює у Коледжі культури та Палаці культури «Олександрійський театр». Називає ці заклади найкращими. Вік (60+) дозволяє під час війни брати участь у музичних конкурсах за кордоном. Удостоєний другої премії на чотирнадцятому міжнародному конкурсі баяністів-акордеоністів PERPETUUM MOBILE, посів шосте місце на міжнародному чемпіонаті акордеоністів в Італії. Багато виступає в Україні, зокрема й в дуеті зі знаменитим Ігорем Завадським. Про музику може розповідати довго, часто перериваючись, щоб виконати той чи інший твір.

– Олександре Сергійовичу, пригадайте, як усе починалося.

– Родом я – з Кременчука. У, здається, шістдесят п’ятому році пішов у перший клас і водночас в студію баяністів при сільгосптехніці. Баян батьки купили тульський, вдячний їм, вони – найкращі.

– Ви перший у роду музикант?

– Так. Займався в студії із задоволенням. Сімдесят четвертого року поїхав в Олександрію, вступати в культосвітнє училище. Уже умів виконувати складні п’єси, зокрема й «Чардаш» в обробці Миколи Різоля та «Ах ты, душечка». Вступив в училище, спеціальність – керівник оркестру народних інструментів. Тепер тут працюю. Знаменитий заклад, найкращий в Україні. 1977 року поїхав у Київ, вступив в Державний інститут культури імені Корнійчука. Вчився з Михайлом Михайловичем, він на три роки за мене старший. Він – на хормейстерському, я – на народних інструментів. Тепер це – університет, ним керує Михайло Михайлович. Я з ним перетинався в ці роки.

– Хто з викладачів справив на вас найбільший вплив?

– З викладачів училища – Олександр Іванович Коломійцев. З інститутських – Тамара Георгіївна Мурзіна. Пам’ятаєте дует баяністок Алли Гаценко і Тамари Мурзіної? В мене досі є їхня платівка, апрелівського заводу. Потім служив в будбаті в Києві. Були іще хлопці з олександрійського культосвітнього. З ними організував ансамбль. Баян з дому привіз, інші – теж зі своїми інструментами. Відслужив, влаштувався в музичній школі в Олександрії. Потім – в училищі, в будинку культури. Завжди на трьох-чотирьох робота. І там просять, і там. Суміщаю, по пів ставки беру.

– Вам не гірко від того, що баян став не такий популярний, як у роки вашої юності?

– Завжди гірко, коли гармонь і баян погано сприймають. Набори баяністів в училищах в Олександрії і у вас у Кропивницькому – не такі великі, як колись. Але це не критично. В Україні і за кордоном – конкурс за конкурсом.

– Хто з баяністів для вас найавторитетніший?

– З радянських – Віктор Гридін. Пам’ятаєте, він зі своїм ансамблем Зикіній акомпанував? Гридін – мій кумир, еталон артиста. Вважаю його своїм учителем. Граю деякі твори в обробці Гридіна, які мало хто виконує. З Юрієм Шишкіним я дружив, він був моїм наставником. Шишкін – світова величина. З теперішніх українських баяністів подобається Іван Чурілов. Є у нас в Україні талановиті баяністи. Про себе не можу сказати, що я щось таке. Просто люблю цю музику. Щодня по три, по чотири години займаюся. А то й по десять.

– А як познайомилися із Завадським?

– Улітку двадцять другого року познайомилися. Я надіслав йому свою програму на конкурс 1-st International Igor Zavadsky Accordion Competition-Festival. Він запросив мене.

– Добру оцінку дав вам?

– Виходить, так. Йому сподобалося зі мною грати, як граю, що відгукуюся на його запрошення. Ігор живе цим ділом, пропагує баян. Просить називати баян кнопковим акордеоном. А я казав і казатиму «баян». Для мене це – баян.

Мене захоплює працездатність Завадського. Він і мене просуває, публікує відео в YouTube, в Facebook. У січні у нього день народження буде, приїду, пограємо дуетом, програму розробили. Три твори я гратиму. Люди в Києві уже ходять на мене. В жовтні поїхав, питають: «Чому у вересні не були?» Не був, бо не міг купити квитки на поїзд. Виступаємо з Ігорем в Будинку актора. Було якось у філармонії, в Жовтневому палаці.

– З коментарів в Facebook видно, що ваші із Завадським шанувальники – музично освічені.

– Є і музиканти, і прості люди. Ігор виховав свою публіку. Приїздять з Луганщини, з Харкова люди, організації.

Мені подобається виступати, і не тільки із Завадським. Виступаю в Кременчуці, в Олександрії. Треба себе пропонувати, бо в небутті опинишся.

– Це найкраще за всіх довів ваш давній знайомий Михайло Михайлович.

– Так, так. 2023 року я отримав другу премію на чотирнадцятому міжнародному конкурсі баяністів-акордеоністів PERPETUUM MOBILE. Цей конкурс щороку проводить Володимир Зубицький – баяніст, композитор, диригент. Світова величина. Мешкає в Італії, а родом – з нашої Знам’янки. Мені присудили другу премію як композитору. Подавався я і як виконавець, але моя програма їм не підійшла.

– За який твір вас удостоїли?

– Обробка української народної пісні «Ой у вишневому саду». Працював над нею років з два чи три. Усе не вдавалося. Коли почалася ця війна, за три дні написав.

З початку війни в Італії був на двох конкурсах. Отримав два гран-прі, посів шосте місце на світовому чемпіонаті акордеоністів в Кастельфідардо. Ще був на конкурсах в Ужгороді, в Туреччині. З поїздкою в Італію допоміг міський голова Сергій Кузьменко.

– Знаю від ваших колег, що ви на початку великої війни повернулися з Ямалу.

– Так. Працював там двадцять років. Там вийшло кілька збірників. Почалася війна, і я через Туреччину, Молдову – додому. На Ямалі багато українців. Шуткували: Ямало-Донецький автономний округ. Там і книжки мої, і диски випущено. Випускали наші люди, з України. Діаспора. Вся культура там – від українців.

Поїхав я туди двотисячного року на запрошення своїх. Запросив Олександр Гулак, заслужений працівник культури України, керівник ансамблю танцю «Віночок», учень Кривохижі. Він тоді уже на Ямалі працював, потрібен був баяніст. Я й поїхав. І Кузів поїхав. Знаєте Кузіва? Олександрійський теж. Олександрія там всю культуру поставила на вищий рівень.

– На якому баяні граєте?

– На «Юпітері», майстровому. «Юпітери» випускала московська фабрика. Найкращі баяни у світі. Є такий Роман Молоченко, учасник AKKO QUARTET Київської філармонії. Він реставрує баяни. Знайшов для мене майстровий «Юпітер» і реставрував. Може звучати і як орган, і як клавесин, і як фагот.

– Як ставитеся до гармошки? Все-таки її можливості обмежені. Траплялися вам талановиті гармоністи-самоуки, які могли б стати добрими баяністами?

– Народу подобається гармонь. То ж хай вона процвітає. А вже баян – серйозніший інструмент, можна грати і класику, і все. Талановитих гармоністів знаю, і серед олександрійців. Павло Бондаренко, наприклад.

– До якої музики тяжієте?

– Народну люблю дуже, і не тільки українську. Обожнюю молдавську, румунську, угорську, болгарську. У серпні в Болгарії був на європейському форумі болгар. Люди були захоплені тим, що я грав. Виконував і болгарську, і румунську, і українську музику.

Класику теж люблю. Для баяна написав обробки світової класики – п’єси Скарлатті, Дворжака… Виступи перед дітьми починаю з «Токатти» Баха.

– Ви й у складі олександрійських інструментальних ансамблів граєте.

– Так. У дев’яностих був в ансамблі «Мелодія». 1996 року виступали в Києві – Кіровоградщина звітувала. Тепер я в іншому ансамблі – «Камертон». Два баяни, гітара, ударні і контрабас. Раніше були і скрипки, і флейти. Приїздіть, послухаєте.

Між запитаннями і відповідями Олександр Пилипенко виконав українську народну пісню «Ой у вишневому саду», «Токкату» і «Жарт» Баха, «Адажіо» Баха – Марчелло та іще декілька творів зі світової класики.