Ми вже повідомляли, що наш земляк Арсен Рябошапко став срібним призером «Ігор Нескорених», які проходили у Вістлері та Ванкувері з 8 по 16 лютого 2025 року. Але, як з’ясувалося, ми трохи применшили успіх нашого земляка. Та для початку трохи інформації, що таке Invictus Games.
«Ігри Нескорених» покликані через спорт сприяти процесу відновлення та реабілітації військовослужбовців, які отримали поранення, травми або захворювання під час або внаслідок виконання службових обов’язків в зоні бойових дій. Invictus з латини означає «непереможний», «незламний» або «нескорений». Гаслом «Ігор Нескорених» є: «Я господар своєї долі. Я капітан своєї душі».
Перші «Ігри Нескорених» відбулися 2014 року в Олімпійському парку королеви Єлизавети у Лондоні. Ініціатором змагань із адаптивних видів спорту був принц Великої Британії Гаррі, який до сьогоднішнього дня є меценатом ігор. Саме він керує Фондом «Ігор Нескорених», що був створений для проведення перших змагань. Після Лондона наступні ігри приймали Орландо (США), Торонто (Канада), Сідней (Австралія), Гаага (Нідерланди) та Дюссельдорф (Німеччина). І ось в 2025 році Invictus Games знову завітали до Канади. Але, на відміну від попередніх ігор, де змагалися лише в літніх адаптивних видах спорту, цього разу старти вперше також проводилися й у зимових видах: гірських та бігових лижах, сноуборді, скелетоні і керлінгі на кріслах колісних. Усього за нагороди боролися 550 атлетів із 25 країн.
На «Іграх Нескорених-2025» українці здобули 32 медалі: 12 золотих, 11 срібних та 9 бронзових. І дві (!) медалі у гірських лижах (про що повідомили всі наші ЗМІ), а також у волейболі сидячі на цих змаганнях виборов уродженець Кіровоградщини Арсен Рябошапко. Це з’ясувалося під час нашого спілкування зі спортсменом і воїном вже після повернення з Канади до України. Та й взагалі Арсен розповів багато цікавого. Тож до вашої уваги ексклюзивне інтерв’ю дворазового призера Invictus Games-2025 Арсена Рябошапко.
Сторінки біографії
Рябошапко Арсен Вікторович народився 24.02.1994 року в смт Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області. Повну загальну середню освіту здобув у Новопразькому навчально-виховному комплексі Новопразької селищної ради (нині Новопразький ліцей №1). Активно займався різними видами спорту, такими, як волейбол, баскетбол, легка атлетика, гімнастика, але найулюбленішим був футбол. Брав участь у селищних, районних та обласних спортивних змаганнях.
Після закінчення школи вступив до Національного університету «Одеська морська академія» на спеціальність «електричні системні комплекси», який закінчив з відзнакою. За цивільною професією – офіцер торгового флоту. На флоті працював електромеханіком.
Коли почалася повномасштабна війна, Арсен Рябошапко був за кордоном, а повернувшись в Україну, добровольцем став до лав Збройних сил України. Служив у 77-й окремій аеромобільній десантно-штурмовій бригаді на посаді стрільця-снайпера до того моменту, поки не отримав важке поранення під Бахмутом у 2023 році. Срібний призер «Ігор Нескорених» у гірськолижному спорті та володар бронзи у волейболі сидячі.
– Арсене, яке місце у вашому житті до війни займав спорт?
– У дитинстві багато було різних уподобань. Та все ж спорт усе переважав. Для загального розвитку займався різними видами. Але мріяв стати професійним футболістом і тренувався в спортивній школі. Як людина з Олександрійщини, звичайно, вболівав за футбольний клуб «Олександрія». Мріяв про те, щоб грати за олександрійців на високому рівні. Але згодом зрозумів, що моє покликання – це море, і обрав навчання в Одеській морській академії. Але й там продовжував грати у футбол та займався загальною фізичною підготовкою. І знаєте, саме гарна фізична форма врятувала мене вже на війні під час поранення, коли вдалося проповзти певну відстань і залишитися живим.
– Як ви потрапили до збірної України?
– Взагалі про відбір на «Ігри Нескорених» я дізнався певною мірою випадково, їдучи в автівці. На той момент я вже був звільнений із Збройних сил України. Я збирав дрони і якось, їдучи на роботу, почув про ігри. Я спочатку думав, що мова йде про Паралімпійські ігри. І одразу засумнівався, чи я можу брати участь в подібних змаганнях. Але ця реклама на «Радіо Рокс» повернулася до мене знову на шляху до роботи. Ну, як кажуть, один раз – це випадковість, а два – це вже закономірність, і, як з’ясувалося, то був добрий знак.
І я вирішив загуглити. Загуглив і думаю: ну що, була не була, подам заявку. А там вже як буде. Мені зателефонували і запропонували приїхати на відбір до команди.
– Які були перші враження?
– Спочатку був перший навчальний тренувальний збір для тих військових чи ветеранів, які не знайомі з «Іграми Нескорених». І там нам запропонували адаптивні види спорту, щоб ми мали можливість спробувати баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, стрільба з луку, теніс та інші.
Коли я спробував баскетбол на кріслах колісних, то мені дуже сподобалось. Сподобалася рівність ветеранів у грі. Я, маючи всі кінцівки, сідаю в крісло та граю з ветераном, з побратимом, який втратив одну чи дві кінцівки. І в подальшому я обрав на відборі саме цей вид спорту.
– Тобто там ти можеш, навіть маючи поранення, просто грати в кріслі, так я зрозумів?
– Так, у тому і є рівність. Один із головних критеріїв, як потрапити на ігри, – це має бути поранення при захисті Батьківщини.
– А ще якісь важливі критерії відбору були?
– Відразу після зборів у нас відбулися змагання. І спортивний показник там був не основним. Основним був психологічний момент, наскільки це потрібно ветерану, наскільки це дійсно допомагає в реабілітації, відновленні, наскільки ветеран розуміє цінності «Ігор Нескорених». Також це робота в команді, повага та толерантність до побратимів, а потім уже спортивний аспект.
– Як ви дізналися, що потрапили до збірної України?
– Після відбору сказали: все, хлопець, їдь додому, а там буде видно, через місяць дізнаєшся, потрапив ти чи не потрапив до команди. Звісно, хвилювався, адже у відборі брали участь більше 350 чоловік, із яких мали відібрати лише 35. Але в мене була надія, оскільки спорт дійсно мені допоміг не тільки в реабілітації, але й врятувати мої нижні кінцівки. У мене було поранення ніг, і з таким пораненням я досить довго повз на руках, не чекаючи евакуації. Та й взагалі спорт займає велику частину мого життя.
Тож поїхав я собі додому та і почав продовжувати робити те, чим займався. Оголошення результатів відбору відбувалося онлайн. І ми слухали його разом із другом, збираючи дрони. Коли пролунало моє прізвище, то радощам не було меж.
– А був передстартовий збір? Як ти став гірськолижником?
– Так, відбувся збір, на якому ми всі вже остаточно познайомилися і нам озвучили ті види спорту, в яких будемо брати участь і представляти Україну. І поступово почали готуватись. Я спочатку уяви не мав, в якому виді спорту саме із зимових брати участь. Оскільки на той момент я не розумів різниці між гірськими та звичайними лижами. І, звичайно, досить довго не міг визначитись. Але в цьому мені допоміг якраз-таки мій побратим, який обожнював, скажімо так, зимові Олімпійські ігри. І він мені каже: дивись, хлопець, всі зимові види спорту класні, але гірські лижі – це просто топ із топу. Тому що це надзвичайне видовище, це всі люблять дивитися. І я до останнього сумнівався, обрати гірські лижі чи сноуборд. Але обрав-таки гірські лижі. І вже з другого тренувального збору почав тренуватися і готуватися.
Уперше я встав на лижі в грудні в Буковелі. І мені тренер Михайло Бойчук почав пояснювати, як взагалі рухатись на тих лижах. Але диво склалося, що я тільки став –і таке відчуття, ніби на них все життя катався. Ніхто мені не вірив, що я ніколи до того не займався. Я одразу почав отримувати задоволення від цього виду спорту.
– Ви в якій дисципліні гірськолижного спорту виступали?
– Це була певною мірою адаптована траса для людей, які до цього не стояли на лижах. Ми долали ворота з прапорців, це ближче до гігантського слалому.
– А тепер про вашу участь ще в двох видах спорту на «Іграх Нескорених».
– Я вам скажу більше, що був капітаном збірної України з баскетболу на візках. У нашої команди були великі сподівання в баскетболі. Ми дуже добре готувалися.
Ми ще раніше з побратимами навіть створили громадську організацію в Одесі, до якої почали підтягуватися ветерани і також займатися баскетболом на кріслах колісних. І ми більше й більше здобували навичок, щоб гарно виступити. У нас один із гравців був членом паралімпійської збірної України з баскетболу на кріслах колісних із 2002 по 2011 роки. Отже, він дійсно розбирався в цьому. І ми взнали, як катати, як кидати і що робити на майданчику.
А наші два побратими Ілля Пилипенко та Артур Мілін, які не потрапили у нас до основи, виявили бажання зіграти за збірну Unconquered, до якої увійшли гравці з різних країн.
Іронія долі в тому, що ми потрапили в одну групу з ними на самих Іграх. І першу гру ми виграли в Колумбії, а другий поєдинок грали з ними. І в деякій мірі, можливо, якась недооцінка суперників у нас була. Ми вже бачили себе в призерах. І ми поступилися, а наші хлопці пройшли далі й стали бронзовими призерами. І ми щиро раділи їх успіху. А свою бронзу разом із партнерами я здобув у волейболі сидячі, де грав на позиції ліберо. Ми виграли два матчі в групі, вийшли з першого місця й одразу потрапили в півфіналі на Бразилію. Але бразильці були дуже класно підготовлені. І ми їм поступилися, хоча нав’язали боротьбу. А в бронзовому матчі наша команда впевнено здолала суперників із Великобританії – 2:0. Це були перші нагороди України в командних видах спорту. Так що додому я повернувся з двома нагородами «Ігор Нескорених-2025».
– Давайте трохи повернемося назад. Як ви добиралися до Ванкувера, як вас там зустріли, які були умови?
– У Києві нас урочисто проводжали на вокзалі. «Укрзалізниця» надала нам два інклюзивних вагони, в яких комфортно дісталися до Львова. Далі доїхали до Польщі, звідти до Франкфурту й вже потім полетіли до Канади. А там було щось неймовірне. В аеропорту нас зустріла українська діаспора. Були квіти, діти, українські пісні. Таке відчуття, ніби ми приїхали не в іншу точку нашої планети, а до рідної України. Це була дуже захоплююча та емоційна підтримка. І вона тривала протягом усіх ігор.
– Годували вас українською їжею?
– Українську їжу нам приготували вже в передостанні дні. Все було класно. До цього нас кормили в селищі ігор.
– А тренування перед стартами проводили?
– Тут також допомогла діаспора. Ми виїхали раніше на декілька днів і поїхали у Віслар, де в 2010 році проходили Олімпійські та Паралімпійські ігри. Нас там розмістили і дали можливість потренуватися на тих спусках.
– Що вас найбільше вразило на цих іграх?
– Атмосфера взаємного братства під час цього дійства. А ще у мене були особисті спогади. Працюючи ще моряком, я ходив біля берегів Канади досить часто. І, до речі, коли почалася повномасштабна війна, я був біля берегів Канади. І в той момент, коли ми цього року їхали з Ванкувера до Віслера, а там такі пейзажі, які захоплюють подих, гори, океан, – це в поєднанні просто щось мальовниче, і в автобусі я майже не заплакав. Тому що війна перевернула настільки моє життя. Я зрозумів, що минулого життя, коли ходив у море, займався різними справами, більше не буде. Але мені життя знову подарувало можливості відчувати ще раз насолоду від цієї краси у Канаді. І було відчуття таке, ніби я повернувся знову до чогось доброго, де був раніше.
– Пишуть, що принц Гаррі до українців був дуже привітним?
– Скажу вам більше. Коли я тільки потрапив до збірної, коли загорівся цінностями цих ігор, то зрозумів, наскільки це, скажу так, класна двіжуха серед ветеранів. Це щось особливе. І мені захотілося просто подякувати принцу Гаррі за його начинання та потиснути йому руку.
Я поділився своїм бажанням. А побратим мені сказав, що просто так до принца Гаррі не підійдеш, бо це поважна людина, охорона і таке інше. Але він нагороджує призерів і переможців, і тоді можна буде подякувати. І я поставив собі ціль виграти медаль, щоб реалізувати свою ідею. І мені двічі пощастило. Медаль я здобув, але з’ясувалося, що принц Гаррі нагороджує далеко не всіх. Але так сталося, що саме гірськолижників він нагороджував. І дійсно, отримавши срібло, в той момент, скажімо так, відносно довго вдалося поспілкувався з ним. Я подякував і пояснив, наскільки це важливо для України.
– А ви гарно говорите англійською?
– Я не настільки гарно говорю англійською, але мого рівня англійської достатньо, щоб сказати те, що відчував. Так що мрії здійснюються. А повертаючись до принца Гаррі, то наші змагання проводилися в перші дні, а потім ми ще зустрічалися з ним, і вже хто хотів, той до нього підходив. Він досить відкрита людина. Скажімо так, з королівської родини людина, яка не має корони на голові. Це дуже проста людина, відверта.
– А його дружину Меган Маркл бачили?
– Так, так. До речі, більшість пересічних громадян Канади цікавили «Ігри Нескорених» тільки тому, що там на відкриття мала приїхати Меган. І вони хотіли її побачити.
– До речі, про глядачів: багато їх було на змаганнях?
– Так. Особливо на командних видах спорту. Білети були всі розкуплені, там були збудовані майданчики із трибунами, які були постійно заповнені. А на зимових трішки складніше. Купа людей десь біля траси – як вони потрапили, чи випадково, чи вони там якось купували квиток, незрозуміло. Але увага глядачів, преси, телебачення була великою.
– А що це за історія про те, що ви любите більше срібло, ніж золото?
– Це з дитинства я золото не дуже люблю. У сріблі я бачу якийсь раціоналізм, саме якщо до металу підходити. Мені дійсно подобається срібло більше. Але тут, звісно, все це виглядає, як жарт. Адже дуже хотілося перемогти й отримати золоту нагороду. Я, так сказати, вліз між американцями. Програв небагато, але… Можливо, якби я зараз спускався, маючи той досвід, щось інакше зробив би і взяв би золото. До речі, мене хотіли з новачків до більш досвідчених перевести. У нас же категорія спортсменів з ураженням ніг з обмеженням певного функціоналу, які можуть стояти на двох ногах. Та все ж залишили в цій групі.
– А скільки людей стартувало й чи довго хвилювався?
– Здається, 16 спортсменів. Я стартував одним із перших, але вже за тим американцем, що здобув золото. І ми удвох доволі тривалий час стояли та чекали своєї долі. На щастя, все закінчилося на нашу користь.
– Ну а коли наш прапор у небо підіймався, щастя було, так?
– Так, звичайно. З дитинства була мрія виступати на міжнародній арені та бачити, як підіймається синьо-жовтий стяг. Ну ще про те, що гімн буде лунати, мріяв, але це, сподіваюся, вже наступного разу.
– Успіх атлета неможливий без тренерів. Хто вам допомагав?
– Про Михайла Бойчука, який поставив мене на лижі в Буковелі й пояснив ази, я вже раніше говорив. А вже у Вістлері дуже допомогла дівчина з Шотландії, яка пояснила особливості проходження цієї траси та дала декілька гарних порад. З нею ми дуже швидко порозумілися, хоча й говорили різними мовами.
– Мабуть, ви були єдині учасники цих ігор, які нещодавно з війни, що продовжується, так?
– Саме так. Більшість представників інших країн дивилася на нас із захопленням, виказуючи слова підтримки. Вони дивилися і розуміли, що кожен із нашої збірної брав участь у бойових діях. Хтось навіть в полоні був, хтось пройшов великий шлях до цих змагань. Вони розуміли, що це справжні воїни, які заслуговують на повагу й шану. І ми це відчували.
– Загальними підсумками всі були задовлені?
– Безумовно. І хоча медальний залік тут особливо не рахується, але ми поступилися за загальною кількістю медалей американцям та австралійцям, в яких був більший кількісний склад. Так що ми виступили досить добре.
– Які висновки для себе зробили?
– Головне – це неоцінений досвід, яким можна в подальшому ділитися серед своїх побратимів, серед ветеранів в Україні. Щоб вони розуміли, що життя не закінчується, коли ти отримав поранення, що можна проживати життя активно, можна їздити на змагання, можна їздити на «Ігри Нескорених», займатися спортом, мандрувати і насолоджуватись життям. Навіть якщо втратив кінцівку чи дві кінцівки.
Я скажу відверто, для мене, коли я йшов на війну, найгіршим сценарієм було повернутися людиною з інвалідністю. Людиною, яка втратила кінцівки. Ось такий в мене сформувався стереотип. Через те, що таке середовище, відношення таке до людей з інвалідністю. І я думав, це все. Але тут мій всесвіт змінився. Та й не тільки в мене. У мене є побратим, який втратив кінцівку, висока ампутація ноги в нього. І він говорить, що до поранення проживав набагато гірше життя, ніж зараз. Він пішов у гори, він стрибнув із парашутом. Він просто відкрив для себе життя. Треба прийняти себе таким і рухатись далі. Зараз велика кількість організацій, людей, які намагаються допомагати ветеранам. Просто потрібно як мінімум мати бажання. А можливості знаходяться завжди.
– Як удома зустріли вас?
– Я повернувся в Одесу. І там на вокзалі лунали пісні, привітання від диктора на вокзалі. Це було щось неймовірне!
– Які подальші плани?
– Я повернувся на службу. Працюю в інституті МВС. Скажімо так, досить добре, що я зміг піти знову служити. А ще ми з побратимом створили громадську організацію «Вільні воїни», ще коли були на етапі підготовки до збірної. ЇЇ основна мета – це розвиток і популяризація адаптивних видів спорту серед військових або ветеранів. І ми зараз працюємо в цьому напрямку. Ветерани підтягуються, і це класно. Ми бачимо, коли приходить ветеран, спочатку скептетично якось відноситься. А потім захоплює якийсь вид спорту, і все, вже не відтягнути ветерана від тих тренувань. І він вже хоче брати участь у змаганнях, хоче тренуватись, готуватись. Ну й сам сподіваюся ще таки піднятися на вищу сходинку світового п’єдесталу.
І наостанок хотів би побажати всім завжди мріяти і завжди рухатись у напрямку мрії. Щоб, як би важко не було, але все одно не відходити від своїх мрій.
Solo серця в тональності оксамиту