У Літературно-меморіальному музеї І.Карпенка-Карого пройшли XVIII обласні літературно-краєзнавчі Куценківські читання. Для Куценківських читань у цьому році була вибрана тема «Визначні діячі культури, мистецтва, письменники та історичні постаті, які народилися в Центральноукраїнському регіоні чи пов’язані з ним». На цю тему відізвалися 27 краєзнавців.
Сімейні історії
До визначних діячів культури належить Казимира Адамська (1893-1941), яка народилася в Україні, а померла у Вільно (Вільнюсі). Цікаво, що про неї розповідають Олександр Єгурнов та Мирослава Єгурнова, бібліотекарка Центральноукраїнського музею. Олександр Єгурнов є внучатим племінником Казимири Адамської.
Казимира народилася у родині «ольвіопольського міщанина» (Ольвіополь – тепер район Первомайська Миколаївської обл.). В родині було п’ятеро дітей: Мар’ян, Вацлав, Казимира, Владислав та Кароліна. Як ви здогадалися, усі – поляки. Всі діти здобули вищу освіту: в Російській імперії, в Україні та Польщі. В домі була непогана бібліотека, деякі з книг були викуплені Олександром Ільїним, зараз зберігаються в бібліотеці ім. Чижевського.
В 1906-му Казимира була зарахована до третього класу жіночої гімназії Єфимовської (отже, жили вони тоді в Єлисавеграді). Одночасно навчалася у Вечірніх рисувальних класах при Єлисаветградському земському реальному училищі. Казимира Адамська брала участь у Першій і Другій Єлисаветградських художніх виставках 1913-1914 рр. А далі – вже Київ. Працювала в майстерні Георгія Нарбута, була причетною до створення перших українських банкнот. На початку 1917 року вступила в Українську академію мистецтва (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Вона вступила в таємне товариство під назвою «Організація незалежної молоді “Корпорація”» (все – на польському, тому що боролися вони здебільшого за незалежність Польщі). Казимира була відзначена Медаллю Незалежності на честь 20-ї річниці відновлення незалежності Польщею (1938 р.).
Коли у травні 1920 року в Київ увійшли війська УНР, виїзд до Польщі став можливим. Тому Казимира, молодша сестра Кароліна та мати Варвара виїхали до Польщі.
У тому ж році твори Казимири Адамської були виставлені в Варшаві, у Національній галереї мистецтв. Казимира вступила до Віленського університету на мистецький факультет, де познайомилася з майбутнім чоловіком Міхалом Роубою. Також художником і також дуже непересічною особистістю. Казимира Адамська-Роуба виставлялася в Варшаві, Кракові, Львові, Парижі, Сполучених Штатах. Але найчастіше – у Вільно, який став для неї рідним містом.
Про свої успіхи вона писала в Єлисавеград-Зінов’євськ-Кірово старшому брату Вацлаву, надсилала вирізки з польських газет з фотографіями творів з виставки тощо… У 1935 році Вацлав з міркувань безпеки знищив листи, і листування обірвалося. Зберігся лише один лист матері Варвари: «Казя та Михась работают в школах, как и раньше, и дома имеют работу, то выставки готовят, то заказы имеют».
Казимира померла від запалення легенів 4 квітня 1941 року. Більшість її творів загинули під час Другої світової війни. Ті, що збереглися, часто демонструються на виставках у Вільнюсі – вони експонуються поряд з творами Міхала Роуби…
«Сімейні історії» також розповідають Людмила Френчко – «Видатні особистості Кіровоградщини в творчості скульптора Віктора Френчка», Олена Смотренко – «Родина Смотренків. Єлисавеград».
Борщ – наш чи їхній?
Олена Вікторіна, кандидат філологічних наук, викладач Інституту післядипломної педагогічної освіти, вибрала своєю темою «Лексичні запозичення з української мови в російську (на матеріалі словника української мови П. Білецького-Носенка)».
Павло Білецький-Носенко (1774-1856) народився в м. Прилуках в дворянській сім’ї. Уклав у 1830-40 роках «Словарь малороссийского или юго-восточнорусского языка, составленного по произношению, каким говорят в Малой и Южной России». Він укладав його сім років. Але, коли він передав його до Петербургу, словник якимось чином загубився! Павло Білецький-Носенко не впав у відчай, він створив другий варіант словника, на що йому знадобилося п’ять років. Білецький-Носенко так і не зміг надрукувати цей словник за життя, він був опублікований у 1966 році (через 110 років після його смерті)!
«Я не вносил в мой словарь тех слов, которыя принадлежат без всякого различия языку великорусскому и малорусскому, а только те, которые совершенно отличны», – пише Білецький-Носенко. І це для нас важливо!
Олена Вікторіна нарахувала в словнику більше 80 слів, що, як вона стверджує, були запозичені із української мови в російську. Як приклад: ви знали, що «фасоль» – українське слово? «Фасоль (хвасоля) – турецкий боб. См. Квасоля».
Проте найбільше вона пишається нашим українським борщем! «Борщ – щи, сваренные с квашеной капустой и свеклой. Посл. “Иж борщ з грибами, та тримай язык за зубами”, “Два грибы у борщи”, “Чий борщ иси, тому й годи”, “В гурту и борщ смачниш”». Ми насправді трохи підкоротили історію про борщ, в оригіналі ще були переклади приказок на російську мову. Але нам і так все ясно: «щи с квашеной капустой и свеклой»!
Так само із вареником, із галушкою, із сирником. В 1840 році вони не належали «языку великорусскому», принаймні у словниках їх не було. Олена Вікторіна каже, що в лексиці сьогодні 62% слів збігаються (маються на увазі українська і російська мови). А от якщо б ми порахували на початок ХХ століття, то, дай бог, відповідатиме 30 відсотків…
Доктор історичних наук Юрій Митрофаненко, який теж працює в Інституті післядипломної педагогічної освіти, обрав тему «Карєрист чи гуманіст? Штрихи до біографії Василя Сухомлинського».
Рік ювілярів
Наталя Мельниченко, старша наукова співробітниця Літературно-меморіального музею І.Карпенко-Карого, обрала своєю темою «З родини Тобілевичів». Для своєї доповіді вона обрала постаті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), його другої дружини Софії Тобілевич та його сестри Марії Тобілевич (на сцені – Садовська, за першим чоловіком – Барілотті, за другим – Петрова-Мова). Цікаво, що у них у всіх в 2025 році – ювілеї: 29 вересня виповнюється 180 років Івану Карпенку-Карому, 15 жовтня – 165 років Софії Тобілевич, а 17 квітня – 170 років Марії Садовській.
Марія Садовська з 1883 року почала грати у театрі у складі трупи Марка Кропивницького. В історію театру Марія увійшла як одна з найперших і найкращих виконавиць вокальних партій у тогочасних оперетах і операх. За 12 років, відданих сцені, зіграла майже усі провідні ролі тодішнього репертуару. Померла, як і Кропивницький, буквально на сцені: гастролі в Одесі, йде вистава «Безталанна», Садовська виконує роль Софії. Після фінальних слів вибігає за лаштунки і непритомніє, за кілька днів Марія померла. А їй було лише 36…
Друга дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич (Дитківська) – неймовірно енергійна жінка. Мало того, що вона виховувала одну свою доньку і трьох дітей від попереднього шлюбу Івана, мало того, що вона створювала «оазу в степу» (Хутір «Надія»), вона ще була музою для чоловіка. Вона пішла з театру тоді, коли їй було 75, все життя займалася фольклористикою і написала кілька книжок: «Мої стежки і зустрічі», «Життя Івана Тобілевича» і «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади»!
Дарина Третяк, наукова співробітниця РЦНІКД при Центральноукраїнському музеї, обрала «Мемуари Софії Тобілевич “Життя Івана Тобілевича” як джерело вивчення біографії драматурга», Ольга Краснопольська, науковиця Художньо-меморіального музею, вибрала темою доповіді ілюстрації художника Анатолія Базилевича до п’єси М.Кропивницького «По щучому велінню», Ніна Черняк, наукова співробітниця Меморіального музею М.Кропивницького, – «Персонажі творів М.Кропивницького – творіння майстра-кераміста М.Вакуленка» тощо…
Борець з режимом?
Науковий співробітник Регіонального центру наукових історико-краєзнавчих досліджень при Центральноукраїнському краєзнавчому музеї, вчитель історії Ліцею «Науковий» Сергій Мілютін, прийшов відразу з трьома своїми учнями 10 класу Олександрою Теренчук, Серафимою Шитрею и Романом Бірецем. Слухати все було цікаво, однак на мене особливе враження справив виступ Романа Біреця. Він обрав темою своєї доповіді «Матвій Караманов – борець з режимом чи жертва репресій». Протоієрей Матвій Караманов (1881-1942) – клірик Злинківської церкви, а з 1934 – Свято-Миколаївського собору Бобринця. Матвія Караманова було заарештовано у 1937 році та засуджено трійкою НКВС по Одеській області на 8 років виправно-трудових таборів, де він і помер 4 березня 1942 року у селищі Бушуйка Читинської області. Роман доводить, що ця справа була сфальсифікована, від початку і до кінця.
НКВС звинувачувало його в тому, що він брав участь у повстанні в селі Злинка в 1920 році та в антирадянській агітації під час служіння в Бобринецькому районі. Звинувачення ґрунтувалися на свідченні «очевидців» (називати їх ми не будемо). «Тоді, після похорону, зібралися на квартирі родичів померлого на обід – осіб 20 колгоспників, – дописує один зі свідків. – Караманов М.С. під час обіду став розпитувати колгоспників, як у них ідуть справи (…) став говорити “Бачите, як виходить, коли селянин працює не на себе, а на когось. Адже ви самі бачите, що колгосп розвалюється і він має розвалитися. Те ж саме робиться і в усій крайні”». Вже після смерті Сталіна, коли М.Караманова реабілітували в 1957 році, цей свідок дає пояснення: «Мене викликав до свого кабінету старший священник міста Бобринця Николенко Йосип і подав мені списаний аркуш паперу і сказав, щоб я переписав цю заяву на Караманова М.(…) Але оскільки старший священник запропонував мені тільки переписати цю заяву, доводячи, що гріх впаде не на мене, як переписувальника цієї заяви, а на особу, яка писала цю заяву (…) Я хотів розповісти Караманову М., як вийшло з цим свідченням, але слідчий не дав мені говорити»…
Йосип Николенко був засуджений, та подальша доля його не відома. Так само сталося і зі свідченням абсолютно всіх свідків! Отже у 1957 році Матвія Караманова реабілітували, шкода, що він до цього часу не дожив.
Сергій Мілютін пояснює, що сучасні дослідники Бобринецького краю вважають, що Караманов мав відношення до Злинківської революції, фактів, які це підтверджують, немає, принаймні всі свідки відхрестилися…
Серед інших хотілося б відмітити Марину Долгіх, кандидата мистецтвознавства, – «Діти корифеїв у прем’єрі опери “Енеїда”», та її студентку Яну Лазарєву – «До історії занедбаного будинку по вул.Пушкінський. Хоровий диригент М.М.Тараканов».
Науковиця Літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого Ольга Степанова.
Solo серця в тональності оксамиту