Енциклопедист нашого краю

Внесок журналіста та краєзнавця Володимира Боська, якому недавно виповнилося 75 років, в дослідження історії нашого краю переоцінити важко. Він зробив в рази більше за всіх краєзнавців: чи то неперевершена працездатність, чи захоплення краєзнавством, чи те і інше…

Вулиці нашого міста

За сорок років Володимир Босько буквально відкрив нам наше місто, наш край. Вам, звісно, відома вулиця Шульгиних у центрі Кропивницького – а чи знаєте, що саме Боську належать перші публікації про Якова Шульгина та його двох синів – Володимира й Олександра? Він – першовідкривач архіву Шульгиних! Вулиця «артільного батька» Миколи Левитського, вулиця художника Феодосія Козачинського, вулиця українофілки Наталії Бракер – про них про всіх Босько теж писав, причому задовго до перейменування…

Пам’ятаю, як я вперше прочитала його статтю «Брат мій – ворог мій». В статті йшлося про братів Завадовських (Михайло та Борис, вчені-генетики), Новицьких (Микола – бойовий офіцер, у 1857 – 1860 роках товаришував з Тарасом Шевченком, викладач Єлисаветградського кавалерійського училища, та Василь – начальник Київського губернського жандармського управління), Шульгиних (Яків Михайлович та Василь Віталійович були двоюрідними братами, їх «назавжди роз’єднала Україна»). Мене тоді зацікавив Василь Віталійович – один із засновників у 1917 році Добровольчої білої армії, людина надзвичайно трагічної долі, після поразки білого руху емігрував за кордон, а в 1945-му (!) його заарештували у Бєлграді, двадцять п’ять років провів у радянській в’язниці. Ви не подумайте, що вулицю Шульгиних названо на честь Василя Віталійовича. Нарекли її на честь Якова Михайловича і двох його синів. З 1893 по 1899 роки Яків працював контролером Єлисаветградського відділення Державного банку. Був видатним українофілом. В Єлисаветграді у нього народився син Володимир Шульгин, який 1918 року загине під Крутами, захищаючи волю України. Старший син Олександр Шульгин стане міністром міжнародних справ в уряді УНР, згодом в еміграції він напише чудові спогади про наше місто.

Та назвіть будь-кого з елисаветградців-кропивничан, які у своєму ремеслі досягли найвищого рівня, і Володимир Босько розкаже вам про всіх: про лікарів, про архітекторів, про революціонерів, про інженерів, про поетів…

Від Нюренберга до Межировского

А починалося все просто: 1976 року Володимир Босько, влаштувавшись до Кіровоградської картинної галереї, прочитав книжку Амшея Нюренберга «Спогади. Зустрічі. Роздуми про мистецтво». Здивувався, чому роботи Нюренберга не представлено в експозиції, колеги пояснили, що їх просто немає. Тоді він просто написав художнику. Привітати його з 90-річчям, подякувати за цікаву книжку та попросити подарувати картинній галереї рідного міста кілька робіт. Нюренберг відгукнувся теплим листом, написав, що охоче прийме у Москві «земляків із улюбленого Єлисаветграда», та передав понад сто робіт!

Музей мистецтв, музей Осмьоркіна зобов’язані йому такою кількістю своїх робот, що годі й рахувати. Працюючи в краєзнавчому музеї, Володимир Миколайович багато років об’їжджав закриті та розграбовані храми області, підбираючи та вивчаючи все, що могло становити хоч якусь художню цінність. Вдалося знайти понад двісті ікон та релігійних книг XVIII – XIX століть, з яких потім і було сформовано відділ сакрального мистецтва Музею мистецтв. Йому ж треба дякувати за створення в нашому місті меморіального музею Осмьоркіна, він не лише першим порушив питання необхідності такого музею, а й переконав вдову художника Надію Григорівну подарувати місту його роботи.

Володимир Босько 1987 року придбав «Портрет гімназистки» Феодосія Козачинського за 300 карбованців у М. Чвалинської (дівчина на картині – її двоюрідна сестра, Тамара Головченко). Придбав прижиттєвий портрет Шевченка у Федора Шабали – офорт з особистим автографом Шевченка! Федор Шабала обміняв його у Олександра Ільїна (ще один герой його публікацій). «Дізнавшись, що в його руках був справжній раритет, він зізнався, що “прошляпил”», – пише про Ільїна Володимир Босько…

Фарт (або «чуйка») – це ще один з талантів Боська.

Я дізналася від Володимира Боська про Ісідора Золотаревського, Жана Песке та Мішеля Портнова, Якова Бровара, Захара Рибака, Пінсаха Литвиновського та Йосипа Константиновського, Бориса Межи­ровського… Все це художники нашого краю! Визнані у всьому світі, а у нас були невідомі.

«Воскресіння, а не суд»

Якщо ви хоч раз читали історії від Володимира Боська, то, мабуть, помітили він пише, не прикрашаючи історію, не надаючи їй бажаного забарвлення, а показуючи такою, як є.

Колись давно я брала інтерв’ю у Володимира Миколайовича, і він сказав, що історія – воскресіння, а не суд. 1982 року Володимир Босько прочитав книжку Миколи Федорова «Философия общего дела». Наприкінці XIX століття Федоров писав, що всі люди, які будь-коли жили на Землі, повинні воскреснути – у фізичному сенсі, за допомогою науки, яка рано чи пізно переможе смерть: «Історія є завжди воскресіння, а не суд, тому що предмети історії не живі, а померлі … тобто понесли вже вищий ступінь покарання, страту». Адже ми мали (і маємо зараз) зовсім іншу історію, яка «є суд», яка випинає одне і соромливо ховає інше.

Тоді я, чесно кажучи, Боська не зрозуміла… Але з роками все більше і більше його розумію. Він пише і про комуністів, і про білих, і про анархістів, і про УНР, ні в якому разі не виправдовуючи їх, не вихваляючи їх, не надаючи ніякої оцінки. І це, мабуть, найліпший талант Володимира Боська.

2023 року видано останній випуск «Історичного календаря» Боська (ця серія видавалася протягом 18 років!). Босько вже знав, що це його останній календар, і включив туди статтю про свого батька. Стаття називається «Шість іпостасей Миколи Боська: німецький поліцай, український буржуазний націоналіст, в’язень-смертник, фронтовик-червоноармієць, комуніст, антикомуніст». Ви уявляєте, як це складно? Шукати в архівах про свого батька, не виправдовуючи, не обіляючи, не даючи оцінок? Я б, чесно кажучи, не змогла… 1954 року, коли Миколу Боська виключили з партії, синові було чотири роки. І все життя сім’я жила з цією плямою… В родині про це не говорили.

Не буду тут переказувати усю статтю Володимира Миколайовича. Тільки скажу, що Микола Босько – ані німецький поліцай, ані український буржуазний націоналіст, просто опинився не в той час не в тому місці… Прочитайте, якщо цікаво, – всі ці «Історичні календарі» є у вільному доступі на сайті бібліотеки ім. Чижевского.

І наостанок скажу про ще один талант (а може, це й доля) Володимира Боська: він – безсрібник. Тобто ніколи не хотів щось просто для себе, все, що він має, – мільйони енциклопедичних знань, якими ділиться з усіма.

Ольга Степанова, науковиця Літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.