«Люди мають знати, що про них знають»

Про газету «Вісник Богодухівщини», яка розповсюджується безпосередньо поблизу лінії фронту, ми дізналися від нашого журналіста Геннадія Рибченкова, який зараз служить на Харківщині. Він якось купив її у сусідньому селищі Золочів. А далі все було просто – знайти координати головного редактора в інтернеті, поспілкуватися телефоном та домовитися про інтерв’ю.

Розмова з колегою Василем Мірошником вийшла несподівано довгою, при цьому ми не обговорили навіть половини тем, які цікавлять нас обох. Тож буде логічним зазначити на самому початку: далі буде.

– Василь, розкажіть, будь ласка, про своє місто, про свою газету. Як ви зараз живете, працюєте?

– Це не місто, це селище. Селище Золочів. Якщо взяти карту, то це початок України. Ми так його називаємо, бо тут 15 км до кордону з росією, якщо по прямій.

Як ми тут живемо й жили? У газеті «Зоря» я працюю, здається, років 20. Роздержавлював цю газету, але й до роздержавлення вона фактично жила без бюджетних коштів. Кожна нова влада Золочева, яка приходила до кабінету, першим ділом викликала редактора й пропонувала йому піти з роботи. Але дзуськи, тому що я перестрахувався ще після першого випадку, і в мене був такий контракт, який автоматично продовжувався.

Я був один із тих, хто готував закон про роздержавлення ЗМІ, декілька разів їздив у Київ. Чому я? Тому що на той час вже працював як роздержавлене видання, мені було простіше.

Ще одна важлива обставина – газета виходила на досить депресивній території. Це така місцина, де немає ні заводів, ні фабрик, нічого, окрім сільгосппідприємств. Поряд кордон, і більш нічого, ніякої дороги, яка б ввела вглиб країни, вона тільки з країни виводила.

«Зоря» була першою газетою в Україні, яка була створена як міжрайонне видання. Це був один із способів захиститись від влади, яка мене черговий раз намагалась вигнати з роботи. Я почав сам створювати сферу розповсюдження газети. Ідея була класна в тому, що ми зайшли на території, де можна було заробляти гроші, укладати угоди не з владами, а із бізнесовими структурами. На той період часу їм вже потрібний був медійний супровід, тому що велися роботи по освоюванню земель. Ну от дивіться: один із ефектів нашої роботи – після нашого заходу на Богодухівську громаду там втричі виросла оплата за земельні паї. Тобто ми заводили цікаву інформацію, ми показували, як в сусідній громаді працюють – там краще це, а там краще те, і, особливо не критикуючи, а просто показуючи правду, ми доводили до істерики місцеву владу. Уявіть, як нас вони не любили.

На сьогоднішній день ми створили газету «Вісник Богодухівщини», після роздержавлення міжрайонна «Зоря» залишилася «Зорею». Тобто моя концепція була така: у кожній конкретній території треба мати свою газету. От у невеликій Золочевській громаді є газета «Зоря», а на Богодухівський район ми створили нову газету «Вісник Богодухівщини».

– Тобто фактично ви зараз видаєте дві газети?

– Фактично зараз одну, але перед вторгненням було дві. Було два досить успішних видання. Зараз я злив обидві газети у «Вісник Богодухівщини». Ви ж зрозумієте, чому я їх злив? Коли почалося вторгнення, відразу мені розбили редакцію, перший місяць – раз, потім інший раз… Це були сплановані обстріли, тоді арта стріляла, тобто прицільно били. І я зрозумів, що найпростіше мені буде видавати газету «Вісник Богодухівщини», бо в Богодухівській громаді тільки Золочівська громада фактично воює. Якщо взяти Богодухівську, Коломацьку, Краснокутську і Валківську громади – вони на мирній території живуть. Там фактично немає ні обстрілів, слава Богу, там все добре. І я подумав тоді відразу: а чому б мені не кинути розбиту редакцію? Ми орендували в Богодухові офіс, думаю – буду видавати районну газету. Туди переїхали люди із Золочева, розбитого, ну так, мабуть, як і до вас люди з Харківщини переїхали. Тобто кількість людей збільшилась, а промисловість там досить розвинена, бізнес розвинений. З нашими уміннями, нашим досвідом я зрозумів, що зможу там спокійно видавати рентабельну газету.

Так і було, поки я не поїхав на деокуповані території Золочівщини. Приїхав в Макарове, де 90 жителів залишалося, я тоді перший репортаж звідти робив, а люди кажуть: «У нас були хороші руські, вони нам таблєткі давали, кофе ділились. А баби до них самі бігали. Ну отакі баби в нас…» І коли вони мені все розказують, то дивляться в бік росії, бо до росії півтора кілометра, реально півтора кілометра. А потім із 90 жителів 10 «хороші руські» вбили. Ну от, просто чоловік ішов, і на ньому випробували оптику, тобто просто взяли і вбили, як зайця чи собаку бродячого. І потім, коли я знов до них навідався, перше, що бабуся запитала: «А ти газету привіз?» Я на неї дивлюсь і кажу: «У нас друкарня в Харкові розбита, і редакція розбита…» «Ні-ні, от треба газету щоб ви випускали, от ви розумієте, тільки руські зайшли, то одразу з’явилася газета», вони там з Бєлгородщини затягнули газету.

Приїхав додому, я працюю з донькою, вона в мене зараз директор нашої редакції, я головний редактор, більш нікого й немає, от і кажу: «Ти знаєш, Леся, нам доведеться все-таки випускати “Зорю”». Вона каже: «Так ми не виживемо, нам ніхто грошей не дасть…» Було трохи грошей своїх, ми вкинули відразу, почали потрошку знов «Зорю» випускати, а потім зрозуміли, що треба об’єднати дві газети. З нового року ми об’єднали газети «Зоря» і «Вісник Богодухівщини».

– Василь, а про що ви пишете?

– Найпростіше брати газету в руки, гортати й дивитись, про що я пишу. Розумієте, це газета, яка фактично живе й працює на території активних бойових дій, і ця ж газета виходить на мирних територіях. Ми поєднуємо оці дві території. Пам’ятаєте, я вам казав, що ви ніколи не зрозумієте, як ми живемо?

– Так-так. Я це чув вже не раз від наших хлопців, які воюють.

– Про що ми пишемо? Ми збираємо теми з прикордоння. Там в людей фактично немає ні Інтернету, ні телебачення. Їм дуже важливо бути не покинутими. Ця фраза взагалі дуже багатозначна – «не відчувати себе покинутим», так як я в перші дні війни відчував себе покинутим.

Я приїжджаю до них, як мінімум, раз на тиждень. Івашки – це 100 метрів від кордону, Олександрівка – 2 кілометри від кордону, Тимофієвка – пів кілометра від кордону, Лютівка – 6 кілометрів від кордону, Одноробівка – 3 кілометри від кордону, Станція Одноробівка – це 300 метрів від кордону. Я їду на ці території, їду сам, тому що мені послати туди нікого.

Більшість людей не розуміє різницю між нашими територіями, я якось до колеги заїхав, а він каже: «Так, я також торгую газетами», вони про мене чули, що я обходжуся без «Укрпошти» вже давно. Я на нього подивився і думаю: Господи, я візьму тебе з собою на пару днів, на день, ти переночуєш у Золочеві, потім сядемо в машину, з’їздимо в друкарню, в Харків, потім вернемось в Золочів, розвеземо тут газети, а потім поїдемо на кордон і відвеземо туди газети. Там у мене є спеціальні навчені люди, які розповсюджують газету безкоштовно. Так, вона продається по 10 гривень, ясно, що це десь половина від собівартості.

Дивіться, п’ятниця, я сідаю в машину, їду в Івашки. В Івашках пункт розподілу гуманітарки, буквально 2 тижні тому його розбили вщент, коли роздавали гуманітарку, і це не перший раз. А в Івашках Валя, голова вуличного комітету, вулиця втикається в кордон, тобто від її хати до кордону 5 кроків – 5 кроків, я не перебільшив! І вона у себе біля хати саджає клумби у старі скати, і вона їх розмальовує голубим кольором, а саджає чорнобривці жовті. Це… розумієте?

Люди різні, підходи до життя зовсім різні. Я робив репортаж із суботника в Одноробівці та в Олександрівці, зараз по-дурному його перейменували, ой, скільки ідіотизму цього, боремося, може, перекрутим назад. І ці люди кажуть: «Хай кацапи дивляться і бачать, що ми не кацапи…» Там порядок, там немає бур’яну на обочинах, там сміття немає. Вони метуть, гребуть, їх ніхто не примушує, вони виходять, а воно летить, перелетіло, бабахнуло – вони саджають картоплю. Їх убивають, дуже багато просто калічать. А вони знову виходять на городи, знову збирають урожай або саджають. Це дивні люди. Це справжні українці, справжня Україна. Я думаю, що, якщо біда прийде на території спокійні, не дай Бог, і там такі люди знайдуться…

– Ще одне питання як до колеги-редактора. На початку війни я собі сформулював такі червоні прапорці, за які намагаюся не виходити в своїх матеріалах. Чи є у вас якісь застереження, внутрішня цензура? Про що ви не пишете?

– Ми не пишемо точних адрес прильотів. Ми дуже часто сьогодні в статтях про героїв своїх розповідей обходимося тільки іменем. Коли ми пишемо про волонтерів, які діють у прифронтових селах, не згадуємо назви сіл. Ми просто пишемо про людей. Про них треба писати. Не писати про них не можна. Вони мають знати, що про них знають. Вони мають знати, що це залишиться в історії.

Нам треба сьогодні просто чітко писати правду. Писати правду. Писати правду. Це дуже складно. Дуже важко.

– Василь, скажіть, будь ласка, а які стосунки з військовими у місцевого населення?

– Різні. Різні стосунки, але в більшості своїй значно кращі, ніж стосунки між нашими переселенцями та представниками Центральної і Західної України. Ми намагаємося поселяти військових, вони в нас живуть. Хтось бере трішки більше, ніж треба, хтось безкоштовно дає, якось так, розумієте. І ми їм допомагаємо всім, чим можемо. От в селі Довжик, моє рідне село, з початку вторгнення повномасштабного зібрали на 8 джипів, а там всього 5800 чоловік живе, і воює тільки чоловік 90. І от для своїх хлопців 8 машин купили. Я вже не говорю про тепловізори та їнше.

Професійні воїни у нас вже є. Я дуже часто пишу про людей, які навіть інвалідами повертаються в стрій. Він був ще перед війною якимсь мєбєльщиком чи сантехніком, тобто непогана була робота. Але він раптом відчув, що він справжній воїн та іншої роботи не хоче бачити. Хоч є люди, які повертаються і не хочуть більше у військо… Я думаю, що ті люди, які хочуть воювати, ще і вміють воювати, і їх треба матеріально дуже зацікавлювати, і Україна без професійного війська просто не виживе в перспективі.

У нас, справді, неймовірні солдати. Те, як вони воюють, я вам скажу, це окреманіби раса людей. Знаєте, я досліджував цю проблему, писав матеріали, робив ефіри з хлопцями, хто виживає найкраще на полі бою. Як ви думаєте, хто? Спортсмени і так далі? Та ні. Виживає найкраще чоловік, який робив на бойні на м’ясокомбінаті. А чому? Бо крові не боїться, він худенький, вертлявий, у нього міцна рука, він уважний.

– Скажіть, будь ласка, а які зараз настрої у людей з прифронтової зони?

– Люди на прифронтових територіях дуже хочуть миру. Якщо ви чуєте про обстріли, то ми їх бачимо щодня. От сьогодні не було прильоту ще ні одного, але це не значить, що зараз щось не станеться або вночі. Ми бачимо шматки людей не по телевізору, ми бачимо їх на вулиці. І ми знаємо, що кожен із нас, той, що тут живе, у будь-яку секунду може перестати жити або повноцінно, або взагалі. Я, коли йду зі своєї хати, прощаюся назавжди з нею, думаю, і вона зі мною також прощається, і з моїми собаками, і з усім. Це зовсім інші реалії, це зовсім інші погляди. Тут люди насправді заморилися від війни і насправді хочуть миру.

От до мене приїжджав англійський журналіст, і ми з ним їхали в зону обстрілів. Він був вражений тим, що ми їхали на моїй машині, бо на його машині нас вбили б там відразу. І ми їхали на моїй скромній машині, і на блокпосту мені просто честь віддали, ми посміхнулися одне одному і роз’їхалися. Він каже: «Як вас пропускають? Це ж…» Я кажу: «Я ж тут їжджу весь час, смисл перевіряти ще й мене?!» Так от, прифронтова територія – це зовсім інша Україна, це не та Україна, яка скрізь.

Я од’їжджаю від Золочева буквально 20-30 км, і це вже інша Україна, а якщо проїду 300 км, або якщо приїжджаю в Закарпаття своїх онуків понянчити на тиждень, – це взагалі зовсім інша Україна. Якщо взяти вартість квартири, яка була 150 доларів до вторгнення, зараз це 850 доларів. А ці хазяї квартир зараз сидять у Польщі, в Америці, і вони там живуть як переселенці й біженці, розумієте?..

– Розумію.

– Не може Україна в такому вигляді залишитись. Якщо все це буде залишатись так, як є, це буде страшне.

– Останнє запитання: що дає вам сили у роботі?

– Та які сили? Немає сил вже в 65 років… Я вийшов тільки що з лікарні, у мене серце ставало, це ж постійно йде адреналін. Сил вже нема, але є одна річ, яку ти вже нікуди не подінеш. Як каже моя дочка, ти ні разу нізвідки не відступав. Я не можу відступати, не можу відійти. Це невигідно, це тупо, не треба цього робить. Син мені каже, жінка просить: не живи там, виїдь. А я не можу виїхати. Не можу я від цього відступати, ну як кинути все, скажіть? Я думаю кожного тижня, кину – і хай йому грець.

– Невже покинете роботу?

– Та ні, не покину. От на тиждень покину. У мене нирку прооперували, трубку з нирки треба витягнути. Завтра поїду, але спочатку ще треба один номер написати, щоб ще один номер вийшов, і мій бухгалтер бойовий повезе замість мене газету. Він у мене класний, Костя, він мене може підмінити.

– Дякую, здоров’я вам.

– Ще є прохання. Нехай наші земляки з Центральної України і не тільки добріше ставляться до людей, які виїздять з наших країв.