Інструктор Дмитро: «Встигаю змотивувати всіх»

Нагадаємо, Національна гвардія України – це військове формування, що входить до Міністерства внутрішніх справ і призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави. Відповідно до закону, Нац­гвардія у взаємодії із ЗСУ бере участь у відсічі збройній агресії рф. Сьогодні про це розповідає один з досвідчених гвардійців Дмитро.

– Ви професійний військовий?

– Так.

– Як ви обрали цей шлях?

– Він почався ще 2011 року. Тоді я проходив строкову службу у Сімферополі. Після цього трохи перепочив, а потім вирішив служити у Військово-морських силах. У 2014 році приєднався до лав Національної гвардії. Ситуація в країні того вимагала.

– Певно, ви брали участь у деяких спецопераціях, про які вже можна розповісти?

– Так. Це була Широкинська наступальна операція у лютому 2015 року. Тоді був звільнений наш багатостраждальний Маріуполь. На той час все швидко змінювалося. У нас спочатку була добровольча рота, потім сформувався добровольчий батальйон «Азов», нині це вже бригада. Я тоді служив на посаді командира протитанкової гармати і здійснював прикриття особового складу батальйону. В результаті ми ще відтягнули сили ворога з Дебальцевого. Це була моя перша операція. По решті, а вони були на різних напрямках, я поки не можу нічого розповідати.

– Дмитре, ваш стан, ваші емоції під час першого бою?

– Мене нудило. Потім якось втягнувся.

– Якщо не про себе, то, може, розкажете про своїх побратимів?

– Кожен, хто поклав своє життя – герой. Це по-перше. По-друге, мужність, хоробрість виявляються не одразу, і не в кожного цей резерв безмежний. Наприклад, ось, сидячи тут у кабінеті, це буде одна людина, а в окопі на позиції – зовсім інша. Навіть якщо ми один одного ніколи в житті не бачили і не знали, то там за короткий проміжок часу ми стаємо, як одне ціле.

– Що ви можете пригадати з перших днів вторгнення у лютому 2022 року?

– Не всі розуміли, що відбувається і що потрібно робити. Наче й готувалися, наче уміємо й знаємо, але… Не зрозуміло було, які дії першочергово виконувати. Кому їх потрібно виконувати. Були перебої із зв’язком. Знову ж таки, мобілізація, резерви, виконання завдань згідно бойового розрахунку… Деякі підрозділи готувалися до одного, а пішли працювати в іншому напрямку. Багато було таких ситуацій. Ми просто йшли туди, де потрібно було зупинити навалу. І хто куди поїхав, іноді навіть без бойових розпоряджень, тоді не рахувалося. Щоб якісно виконати завдання, до уваги бралися ландшафт, погодні умови та інші фактори. Тому було таке: підрозділи буквально за добу переїздили з однієї точки країни на іншу.

– Завдяки своєму досвіду ви стали інструктором з бойової підготовки. Як ви навчаєте новоприбулих долати страх?

– Є багато методик, і фізичних, і психологічних. Вони вже давно прописані. У цьому плані ми беремо за основу американські. Вони почали вивчати це питання ще під час в’єтнамської війни. Потім Афганістан, Ірак… Не секрет, ми співпрацювали з іноземними інструкторами і брали від них ці методики. Проте все залежить від людини. Кожна особа – індивідуальність. Кожен переносить страх по-своєму. Буває, що досвідчений боєць гірше переносить, ніж новобранець.

– Як загалом проходить навчання?

– По-різному. Все залежить від контингенту – чи це новобранці, чи це підрозділ на відновленні. Ще можна готувати конкретно під певне завдання. Кожен день може відрізнятися від попереднього. Різний інтенсив. З новоприбулими, звісно, працювати складніше. На це відводиться 70-75 днів.

– Що входить в їхнє завдання?

– Їхнє завдання – навчатися! Тобто тренуватися і сприймати всю інформацію, яку дають інструктори. Базова військова підготовка включає в себе все – це і вогнева, і тактична підготовка, інженерна підготовка, тактична медицина, застосування дронів і протидія дронам, топографія. Після того, як підрозділ пройшов базову підготовку, він розподіляється по частинах або цілим може влитися в якусь частину. Там він проходить злагодження, колективізується, скажімо так.

– Ви бачили різну армію, до 2014 року і нині. Як вона змінилася, що цьому сприяло?

– Не секрет, що війна – двигун прогресу. Якщо у чотирнадцятому, п’ятнадцятому роках ми про дрони не мріяли, то нині це основний засіб бойового успіху. Це і розвідка, і коригування вогню, це і ураження, і розмінування, і навіть евакуація та доставка продовольства і боєкомплекту. Дрони нині вийшли на перший план. Далі – озброєння, яке надходить від наших партнерів. Його потрібно вивчати. І не тільки для того, щоб з нього стрельнути, а вивчати, як його якісно застосовувати і де. Далі – техніка, «Бредлі», «Гепарди»,«Хаймарси». У мене пальців не вистачить на руках і ногах, щоб перелічити все, що прибуло. Відповідно, армія зміцнилася у цьому плані.

Але не забуваємо, що проти нас воює противник з дуже великою чисельністю особового складу і великими запасами боєприпасів. І нам доводиться нелегко.

– Ви сказали, що кожен інструктор працює за своїм напрямком. Але і здатен підмінити товариша, коли є потреба. Чи можна сказати, що кожен з інструкторів – універсальний солдат?

– Ну… можливо. В плані підготовки майже так.

– Ви нещодавно повернулися з Херсонського напрямку. Як можете оцінити ситуацію там?

– Ситуація взагалі складна для всієї країни. Але якщо говорити про цей напрямок, поки що у нас є тактично вигідна ситуація. Перед нами Дніпро, який форсувати дуже важко. Навіть з усіма нинішніми засобами, які є. Тому на цьому напрямку трохи спокійніше. Хоча проти нас застосовуються і FPV-дрони, і «Шахеди», і ракети – загалом увесь спектр зброї. Але це все ж таки не контактні бої, які йдуть на Донецькому чи Запорізькому напрямку.

– Дмитре, у вас є сім’я?

– Так.

– Тож розкажіть про неї.

– Звичайна українська сім’я. Дружина, син. Він народився вже під час повномасштабного вторг­нення. Я з Кіровоградської області, дружина місцева, за фахом вчителька. Нині вона у декретній відпустці.

– Які поради ви можете дати тим, хто хоче стати нацгвардійцем? На що треба звернути більше уваги – на фізичну підготовку чи морально-психологічну?

– Якщо брати для порівняння минулі роки, тобто до повномасштабного вторгнення, то потрібна була фізпідготовка. Тоді була більш-менш стала окопна війна. «Фізика» в принципі завжди потрібна для військового, не важливо, жінка це чи чоловік. Проте нині тенденції змінюються. Нині багато хлопців і дівчат, які ще декілька років тому сиділи за комп’ютером і працювали в «екселі», найкращі оператори дронів. Для цього найважливіше – їхні очі, їхні руки та мозок. Отже, якщо людина бажає розвивати себе у фізичному плані, ніхто не буде заперечувати. Але «війна дронів» вимагає іншого. Нині проводиться багато кібератак, а це мозкова робота. У кожному конкретному випадку застосовуємо окремий підхід. Якщо ти йдеш у штурмовики, так, «фізика» там конче потрібна. Якщо ти піхотинець, так само. Якщо ти мобілізований, котрому за п’ятдесят, і ти вмієш класно ремонтувати техніку, працюй у цьому напрямку. Головне, щоб командири усвідомлювали, як якісно застосовувати людей. Коли командир адекватний і спілкується безпосередньо з особовим складом, це відбувається.

– Як щодо мотивації? Кажуть, що нині вона не така висока, як була на початку вторгнення?

– Звісно. Всі дивляться телевізор, читають новини і бачать, що відбувається як в Україні, так і в світі. Багато не розуміють, що буде далі. Це накладається. Люди бояться. Це логічно, це нормально. Навпаки погано, коли не боїшся. То мотивація у кожної людини своя. Хтось має ентузіазм воювати, хтось воює за гроші, хтось – за рідну землю, хтось – за товариша, хтось – за сім’ю.

Велику роботу в цьому напрямку проводять психологи Національної гвардії та люди, що займаються роботою з особовим складом безпосередньо у підрозділах. В обов’язки інструктора це не входить. Але – повірте мені – на полігоні я встигаю змотивувати всіх. Поки треную, показую та розказую, ти будеш виконувати все. Мені не важливо, хочеш ти чи не хочеш. А далі ти йдеш у свій підрозділ – і твій командир буде з тобою працювати і визначати твій рівень. Думати, чи перевести тебе в інший підрозділ, чи знайти таку роботу, яка тобі по душі.

– За цей час ви навчили тисячі людей. Чи не пригадаєте таких людей, які вас особливо вразили? Наприклад, прицільними пострілами чи чимось іншим?

– Класні постріли бувають дуже часто. Для мене це норма – бачити такі постріли. Це не є чимось винятковим. Найбільше мене вражають військовослужбовці-жінки, які приходять на базову військову підготовку. От вони люті! Вони більш серйозні та сконцентровані на навчанні. А загалом були хлопці, які любили жартувати. Були винахідники, які могли «зліпити» що завгодно. Були ідейні, які виходили за рамки наданої інформації, тобто розвивалися самостійно і швидко.

Я казав і буду казати, що українці – нація сильних духом. На полі бою хлопці роблять щось шалене, можливе і неможливе. Щоб я когось запам’ятав на все життя, не пригадаю. Можливо, це через те, що у мене пройшли підготовку більше трьох-чотирьох тисяч осіб.