За минулі три роки війни редакція «УЦ» багато разів проводила різні опитування серед наших земляків, які виїхали за кордон. Але сьогодні ми хочемо поговорити з читачами, які залишилися в Україні, і дізнатися їхню відповідь на хвилююче і непросте запитання.
– Скажіть, чому, маючи можливість вільно виїхати, ви вирішили залишитися в Україні? Які чинники і люди вплинули на ваше рішення? Чи не пошкодували ви жодного разу про своє рішення?
Сергій Дьячук, лікар:
– Ніколи не було навіть думки, не те щоб бажання виїхати. Куди з дому? Тому і рішення не було. Просто живу вдома.
Роман Любарський, поет, журналіст:
– Залишився я в Україні з багатьох причин. Не бачу на нашій планеті місця затишного і спокійного для проживання. На це впливають не лише війни, що тривають або назрівають, але й кліматичні проблеми, природні катастрофи. Тут у мене найменший син, якого треба «поставити на ноги». Недарма в народі кажуть: «Де народився, там і пригодився», «Вдома і стіни допомагають». Тут у мене є більш-менш стабільна робота та коло друзів, які можуть підтримати не лише морально. Тут я більше затребуваний у творчому плані. Гадаю, поки живий, тут я можу принести більше користі рідним, місту, країні.
Олександр Жовна, педагог, письменник:
– Лишатися вдома природно, як і природна любов до землі, на якій народився, зростав, насолоджувався, старів і залишився жити. Вплинути на рефлекси важко кому-небудь сторонньому, тому вибір лише за тобою. Проте це не якийсь героїчний вчинок, насправді справжня війна не дійшла до нашого регіону, тому з розумінням ставлюсь до людей, які фізично втратили домівку. Як залишатися на згарищах, під вогнем чи бомбардуванням? Звичайно, є такі, що просто злякались, скористались, передбачили. У кожного своя позиція, яку можна поділяти чи засуджувати. Мене більше зворушує та викликає почуття глибокої поваги до тих, хто не просто залишився, а залишився, щоб захищати країну ціною свого життя, часто молодого й значно вартіснішого, ніж у тих, хто залишився без спротиву чи уник такої долі, свідомо залишивши Україну
Євгенія Шустер, медійниця:
– Не знаю жодного по-справжньому щасливого емігранта – помирати потрібно там, де народився… На Далекосхідному могили моїх батьків, я ходжу туди з 14 років. Тепер поруч сотні свіжих могил і прапорів наших земляків. У кожному ряду знайомі… А на Рівненському – сусідська дитина, виріс у моїй хаті, Серьожа Гришин, залишилась у нього мама, одна-однісінька. Не кину, бо вона каже, що я для неї «спасителька». Взагалі, ніхто з моїх найдорожчих, близьких друзів і більше ніж друзів нікуди не поїхали, навіть з малими дітьми. Мені б навіть ніяково було б про це подумати, та й не було коли думати. Мені є про кого і про що розповісти за ці три з гаком роки, здалеку це не так, як очі в очі. Хтось з великих сказав, що свої сльози чужим непотрібні. Виплачемо своє на своїй землі.
Олександр Вовк, журналіст:
– Мені й в голову така думка не прийшла, щоб кудись їхати. Виїхати у Німеччину міг ще у молодості, колишня дружина підбивала разом зі своєю ріднею. Але я відмовився тоді, а зараз про таке й не задумувався – полишати свою Батьківщину.
Опитування гарне й на часі. Тому одразу відповідаю, що нікого я не осуджую за їхній вибір. Мої діти служать в «Азові» ще з 14-го року й попереджали, що вірогідна війна. Але я вперта людина, навіть з Києва нікуди не їхав, коли місто залишилось зовсім порожнім.
Віктор Делюрман, підприємець:
– Найбільше лякала перспектива опинитися в окупації. У березні 2022 року, коли цей ризик був надзвичайно високим, моя сім’я була готова виїхати в Болгарію. Друг допоміг знайти житло: окремий невеликий будиночок з вікнами на море прямо на березі цього ж моря. Я прорахував маршрут, оплатив страховки, ми зібрали речі й мали виїхати о п’ятій ранку. Ніч без сну, на ранок остання сімейна нарада, на якій ухвалили рішення: лишаємось!
А тепер про те, що спонукало прийняти таке рішення. Перше. Я був переконаний, що ми не опинимося в зоні окупації. Це, мабуть, найголовніший чинник. Друге. Ми розглядали виїзд за кордон як вимушений захід, бо не планували міняти країну й громадянство. Третє. Було зрозуміло, що війна надовго, а весь цей час відсиджуватися за кордоном і нічого не робити – дуже недешево. Соціальна адаптація – процес тривалий, знайти нормальну роботу без неї нереально, а втратити ту, що є тут, – запросто. Четверте. Поки ти маєш під собою коріння рідної землі, воно тебе живить і насичує. Рідні стіни гріють і бережуть. Як тільки ти все це втрачаєш – стаєш, мов перекотиполе: пусте й нікому не потрібне. І останнє. Ризик втратити все, що маєш тут, для внутрішнього сприйняття виявився меншим, ніж ризик стати перекотиполем у чужих краях.
Батьківщина – не тільки красиве слово. А й те, що наповнює серце теплом і бажанням їй служити й допомагати, особливо в такі скрутні часи, як зараз. Час переконав у правильності прийнятого рішення. Жодного разу не пошкодував, що залишилися.
Як вибрати стильні жіночі кеди для міських прогулянок в Одесі?