«Мій чоловік заради цього поклав життя»

Вадим Рябошапко став військовим у вісімнадцять років з доброї волі – за кілька місяців до великої війни уклав контракт із ЗСУ. Служити випало в морській піхоті. Коли росіяни пішли повномасштабним наступом, воював на найгарячіших ділянках. Херсонщина, Донеччина. Улітку 2024-го одружився з дівчиною зі свого села. Складали плани, мріяли. 20 лютого водій-електрик відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського старший матрос Вадим Рябошапко загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині.

– Ми познайомилися школярами, – розповідає про загиблого чоловіка Марина Рябошапко, жителька села Солгутового Голованівського району. – Це сталося років з десять тому, коли їхня родина перебралася з Києва в наше село. Вадим продовжив навчатися в нашій школі. Він – на рік старший від мене, навчався в одному класі з моєю сестрою. Завдяки їй ми й подружилися. Вадим – щедрий, добрий, товариський.

Закінчивши школу, Вадим вступив до Гайворонського аграрного ліцею – вирішив здобути кухарську професію.

– Він і до того вмів готувати і плов, й холодець, і рагу. Куховарський хист – від батька. Я після школи навчалася в Умані. Кожних вихідних приїздила додому, тож ми бачилися. Просто дружили. Ходили в сільський клуб, в парк у Гайвороні. До Гайворона від нас – сім кілометрів, сорок хвилин ходьби. Ходили і в гарну погоду, і в дощ, і в сніг. Дорогою Вадим розповідав про своє життя в Києві. Але не хизувався, не було в нього столичних замашок. Та й народився він у селі, на Вінниччині.

У листопаді 2021 року Вадим Рябошапко став військовим. До початку великої війни служив у селі Дачному на Одещині, де базується 35-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.

– На службі Вадим зміцнів фізично, підкачався, – каже Марина. – Але приїздив додому тільки в цивільному. Під час війни – також. Хотів відпочити від форми. Я за три роки ні разу не бачила його у військовому.

Під час війни, за словами Марини, їхня дружба переросла в романтичні стосунки.

– Ми разом – з літа 2023 року. 30 липня відзначали мій день народження, наступного дня він поїхав на службу, а через тиждень написав, що хоче зі мною одружитися. Кожних два місяці він приїздив у Солгутове на кілька днів, командування відпускало. Вирушаючи додому, Вадим повідомляв мені, що вже в дорозі. Я готувала частування – відбивні, салати, картопельку, голубці. Він приїздив і забирав мене до себе. Возив і в Одесу, дуже любив це місто. І мені там сподобалося. Під час першої спільної поїздки до Одеси Вадим познайомив мене зі своїм батьком, який мешкає там. У нас було багато планів. Мріяли, що одружимося і купимо квартиру в Одесі, поїдемо за кордон. Вадим хотів поміняти машину на кращу, йому подобався Jeep Grand Cherokee. Запланували розписатися 24 липня 2024 року. Напередодні Вадим був на бойовій позиції, і я переживала, щоб нічого не завадило нашому одруженню. Вадим приїхав вчасно, як і обіцяв. Розписалися в Одесі, а весілля справили в селі. Десять днів він пробув удома, це були щасливі дні. І поїхав на війну. Потім ще двічі приїздив.

На запитання, чи змінився чоловік під час війни, Марина відповідає ствердно.

– Став знервований. Переживав через загибель побратимів. Але про війну не хотів розповідати.

Марина каже, що до останнього мала постійний зв’язок з чоловіком, навіть коли він перебував на бойовій позиції – завдяки Starlink’у.

– І коли протягом трьох годин Вадим не вийшов на зв’язок, я занепокоїлася. Зв’язалася з його побратимом, Вадим нас познайомив, коли їздила до нього в Дніпро. Побратим сказав, що позиція, де перебуває Вадим, – під обстрілом, немає зв’язку з нею. Ще сказав, що вночі Вадима мають змінити. Я порадилася з Вадимовими батьками, вирішили поїхати до нього, щоб впевнитися, що він живий і здоровий. Вадимів батько з Одеси приїхав, забрав нас, поїхали в Дніпро. Приїхали вночі. Зателефонував нам командир і повідомив, що є певна інформація про Вадима, її передано у військкомат. Ми зателефонували у військкомат, попросили сказати, що в тому сповіщенні. «Зниклий без вісти», – повідомили нам. Ми поїхали додому. Приїхавши, заходилися розшукувати Вадима. Зверталися в різні організації, побратимів обдзвонювали. Два тижні розшукували. Потім командир повідомив, що Вадима і ще трьох бійців евакуйовано з позицій мертвими.

Вадима Рябошапка поховали з почестями в Солгутовому.

– На похорон приїздило двоє побратимів, Сем і Бармен. Теж молоді, 25 і 26 років. Сем з Вадимом півтора року служив. Разом на позиціях були. Прикривали один одного.

Марині, батькам, усім, хто знав Вадима, залишилося пам’ятати свого героя.

– Бережу браслети, які йому дарувала, його обручку, шеврон, картини, які ми разом намалювали, з відбитками наших долонь. Портрет і прапорець з його іменем відвезла в Одесу, поставила на Алеї Героїв. Вадим так любив це місто! Спілкуюся з його батьками. Провідуємо могилу. Приношу на могилу його улюблене пиво Corona. Він на свій останній день народження, 27 грудня 2024 року, приїздив додому, купив пляшку і не встиг випити, так і поїхав на війну. Два місяці простояла та пляшка. Наступного дня після похорону я принесла її на могилу.

– Сподіваюся, Україна вистоїть в цій страшній війні, – каже наостанок Марина Рябошапко. – Мій чоловік заради цього поклав життя. Хоча він такими фразами не висловлювався, не любив пафосу.