«Через два дні я був уже там. Хотів забрати синове тіло. Не пустили»

Володимир Гога загинув 32-річним під Лисичанськом 19 червня 2022 року. Невдовзі його батько був уже там, хотів забрати тіло. Не пустили. Та територія й тепер під контролем агресора. «Після деокупації», – відповів президентський офіс батькам загиблого, які просять допомогти з поверненням синових останків. Не чекаючи деокупації, Гоги поставили на кладовищі в Онуфріївці пам’ятник. Ростять онуку Іванну, радіють її успіхам, а вона прокидається й лягає з думкою про тата.

Володимир Гога з дитинства захоплювався спортом.

– Я його долучив до цього, – згадує батько, теж Володимир. – Штанги, гирі, турнік, «груша». У волейбол Вова чудово грав. Удар – потужний! Конями захоплювався, верхи їздив. От і виріс міцним. Костюм на випускний ледве знайшли – такі плечі розвинені. При цьому Вова добродушний був. Заступався за слабших. Водити машину я його навчив. У середніх класах він уже добре їздив. У тринадцять років поїхав на моєму «Соболі» у сусідні Вишнівці до подружки, вже за дівчатами бігав. Пізня осінь була, після дощу мороз ударив, ще й сніг пішов. Ми з дружиною хвилювалися: як Вова по ожеледиці повертатиметься? Доїхав нормально.

Після строкової Гога-молодший деякий час служив за контрактом. Звільнившись через травму, освоїв будівельні спеціальності, їздив на заробітки за кордон, а коли країна опинилася в біді, знову став військовим.

– І плитку клав, і гіпсокартон монтував, і стіни шпаклював, – продовжує батько. – Усе вмів. Дивився, як люди роблять, і навчився. Одружився, народилася дівчинка, Єва. Але подружнє життя не склалося. Може, виною були й оті заробітки на чужині. 2014 року, коли почалася війна на сході, Вова пішов служити. Служив у військах спецпризначення. 2015-го його контузило на Донбасі. Повернувся додому. Одружився вдруге. Народилася дитина, назвали Іванною. І цей шлюб не вдався.

24 лютого 2022 року Володимиру виповнилося 32. Про святкування й мови не було – війна ж.

– О сьомій ранку Вова побіг у військкомат. Не зважаючи на поранення в АТО, на малу дитину, яку виховував, бо її матір позбавили прав. Вову мобілізували. Спочатку недалеко служив. Потім – на Донбас. Я його просив: «Синок, не треба туди, ти вже своє отримав». Він після тієї розмови три дні не дзвонив мені. 18 червня 2022 року о 23 годині ми поспілкувалися востаннє. «Па, не переживай, там нема зв’язку, появиться – передзвоню», – пообіцяв Вова. Через п’ять хвилин – фото від нього. І такі в нього очі… Видно, знав, що його чекає. Раніше, коли Вова в АТО був, я хіба раз просив прислати хоча б одне фото. А він: «Па, воно тобі треба? Не люблю хизуватися». У двадцятих числах червня мені зателефонували з підрозділу, де служив Вова, і сказали, що він загинув 19 червня під вечір. Це сталося під Лисичанськом. Через два дні я був уже там. Хотів забрати синове тіло. Не пустили. Сказали, ще один труп не потрібен.

Сумнівів у загибелі Гоги ні в кого не виникло, але батько має сумніви інші.

– Шестеро хлопців подали рапорти про те, що бачили його мертвим, описали всі подробиці. Мене двоє відвели убік, кажуть: «Нас танки оточили. Якби ми Вову витягували, і самі там залишилися б. Та й далеко тягти, більше п’яти кілометрів». Я повірив. Як не повірити! А потім дізнався від іншого бійця, що все було не так. Вову залишили мертвим на позиції, коли обстрілу не було. Вони мали чотири години, щоб його забрати. І відстань з позиції до командно-спостережного пункту – лише 752 метри. Я дізнався, що Вова багато зробив незадовго до загибелі. Відбив атаку БТРа з піхотою. Вночі, коли на них полетів ворожий дрон, Вова викликав вогонь на себе, а тим часом хлопці окопувалися.

Факт смерті Володимира Гоги встановлено судом. Територія, де залишилося тіло, – під контролем росіян, і поки що немає ніякої надії на повернення останків рідним.

– Я писав президенту, просив посприяти у поверненні останків. Вказав місце з точністю до метра. Мені відповіли: «Після деокупації». Звертався і до Олексія Юкова, який очолює пошукову групу «Плацдарм», вони шукають останки загиблих на війні. Юков мені сказав: «Забираємо звідусіль, де можемо. Звідти, де ваш син загинув, – не можемо. Треба чекати».

Позаминулого року ми з дружиною поставили Вові пам’ятник на кладовищі в Онуфріївці. Перед тим я спитав у священників: чи можна так? Вони сказали, церква не забороняє. Ходимо мінімум тричі на тиждень на кладовище. Спілкуємося з людьми, які приходять до могил рідних, загиблих на війні. Співчувають нам: «Наші хоча б у рідному селищі поховані…»

Нещодавно батькам загиблого Володимира Гоги в урочистій обстановці вручено посмертну синову нагороду – орден «За мужність» IІI ступеня.

– На жаль, не відзначено інших загиблих рядових і сержантів, які родом з Онуфріївки і яких тут поховано. Я звертався письмово до президента, просив відзначити усіх загиблих військових-земляків. На той час їх було четверо чи п’ятеро. Зауважив і про те, що загиблих офіцерів одразу нагороджують, а рядових і сержантів – ні. Потім мені з військової частини, де служив син, зателефонували і написали, що готують подання про його нагородження. Президент видав указ 30 вересня минулого року. Вручили орден аж через вісім місяців. А інших хлопців з Онуфріївки, про яких я клопотав, не нагородили і, мабуть, не нагородять.

І – про сенс життя після втрати сина.

– Старша онука, Єва, нині зі своєю мамою – в Польщі. Спілкуємося з ними. Іванка, їй дев’ятий рік, – з нами. Прокидається і лягає з думкою про тата. Навчається добре. Займається військово-спортивними багатоборствами у клубі «Саланг», де я – тренер. У змаганнях бере участь. Недавно ми повернулися з Будапешта, Іванка там третє місце виборола. Днями в Олександрії був чемпіонат, Іванка перше місце посіла. Живемо з дружиною тільки для неї. А вона чужим людям представляє нас як своїх батьків.