Минулого тижня у Світловодську відбулася презентації книги Валентини Григорівни Павленко «Киянка Анна Ярославна – королева Франції». Це віршована історія української княгині, яка стала другою дружиною короля Франції Генріха І, матір’ю французького короля Філіппа І. На думку колег по перу, ця історія описана просто і доступно, з подробицями і цікавинками, строфи легкі й короткі, що добре сприймається читачами.
Після презентації пані Павленко дала коротке інтерв’ю.
– Який шлях ви пройшли, щоб стати письменницею?
– Я пишу з дитинства. Діти не лише запам’ятовують – вони відчувають. Я відчуваю і пам’ятаю ще ту війну, Другу світову. Пам’ятаю німців, обличчя німців. Моя пам’ять – це скарбниця, де живуть люди і події різних часів.
Ось, наприклад, дідусь, батько мого батька, був коваль. Він непогано заробляв і побудував хороший будинок: на фундаменті, критий залізом. Тому що у 1932 році в Новогеоргіївську (місто затоплено водами Кременчуцького водосховища, мешканці примусово переселені радянською владою, здебільшого у нинішній Світловодськ, який на той час лише почали будувати – авт.) був сильний паводок. Навіть гатка, яку згатили, не допомогла. Дніпро вийшов з берегів, все затопило і старий будинок розвалився. От він і будував новий: чотири кімнати, підлога – не долівка, як в ті часи була, а дерев’яна. Величезний сарай і маршева драбина на горище, не просто приставна. Він обробляв вози, ремонтував колеса, втулки. А ті вози ж треба було десь зберігати, щоб обслуговувати! І коли німці прийшли, вони звичайно оселялися там, де краще житло. Вони зайняли в нас три кімнати, залишивши нам прохідну кухню. І один з них угледів мене – я була і не мала, і не велика, саме зручно, щоб поливати йому на шию, коли він приходить зі своєї роботи й намилюється. Мені добре це запам’яталося, адже в нас мила не було, а він милиться, милиться, така піна, і я йому поливаю… Добре пам’ятаю себе з того часу.
– З чого, на ваш погляд, складається літературна творчість?
– З життя!! Для того, щоб писати, треба мати відкриту душу і багато працювати. Тоді самі з’являться теми, які хочеться висвітлити. Якщо сидіти без діла, нічого не напишеш.
– Якою має бути література у воєнний час?
– Кожен, хто пише – прозу, вірші, казки – має задати собі запитання: «Що я можу зробити для України»? Що можемо зробити ми, люди, які вже не працюють, вже на пенсії, але хочуть допомогти Україні? Робимо, що можемо. Так у мене з’явилась поема «Киянка Анна Ярославна – королева Франції». Тобто цією книгою я відповіла на виклики війни.
– Як писалася ця книга?
– Якось я почула в передачі, що у 2017 році отой кремлівський поганець, перебуваючи з візитом у Франції і виступаючи у Версальському палаці, сказав таку фразу: «Мы же вам дали Анну, русскую!». А Емманюель Макрон йому у відповідь: «А ми знаємо, що Анна до нас приїхала з Києва…». І ви знаєте, увесь цей складний для України час це сиділо в душі.
Анна… Навіть не знаючи її, ми любимо її, вона ж наша! Цілий рік я вивчала історичні події того часу і писала. Шукала нові події, щоб відобразити їх у тексті. За цей час я полюбила Анну і все більше стверджувалась у бажанні висвітлити її історію. Це і була відповідь на запитання, а що я можу зробити для України. За рік я завершила цю роботу, і ще рік, до квітня цього року, поема перебувала в процесі оформлення. Першими визвалися художньо оформити це видання наші світловодські художники Анатолій Сіромаха та Анатолій Татаров. Для того, аби книга побачила світ, було залучено велике коло людей різного фаху і з різних куточків України: художників, співробітників музеїв, політиків…
До речі, дехто з читачів пропонує презентувати її французькому посольству в Україні або під час двосторонніх культурних заходів Франції та України. Щоб нагадати про нашу землячку. Про їхню королеву.
Вікторія Глушкова, Роман Любарський.
Родини зниклих безвісти за особливих обставин отримали право на безоплатну допомогу...