«Про нашого Ромчика можна книжку написати»

Улітку Роману Шевчуку виповнилося б 27. Два роки тому він загинув, воюючи на Донеччині. Служив стрільцем-помічником гранатометника в 214-му окремому штурмовому батальйоні OPFOR. Посмертно нагороджений Золотим хрестом – нагрудним знаком від головнокомандувача ЗСУ. «З небесним днем народження, дорогий наш сину. Спи спокійно, ти наш Герой», – написала в день Романового 27-річчя в Facebook Ніна Карнауха, жителька села Соломії, підпорядкованого Гайворонській міській раді.

Ніна побивається за Романом як за рідним, болісно переживає втрату і її чоловік Віталій, хоча вони – не його кровні батьки. Ось яку історію розповіла Ніна Карнауха «Україні-Центр».

– У мене своїх дітей не було, і ми з чоловіком закінчили курси прийомних батьків, отримали сертифікати. Нам запропонували Рому й Аню, вони – брат і сестра. Це було 2006 року. Ромі – сім рочків, Ані – п’ять. Їхніх біологічних батьків позбавили прав на них, бо вели поганий спосіб життя. Не хочу згадувати, в якому стані діти були. Коли ми їх забирали з лікарні, хлопчик більше йшов на контакт, ніж дівчинка. Вона казала: «Рома, ждемо маму. Мама пообіцяла буханку хліба і сказала чекати». Дівчинка не хотіла їхати з нами, ховалася в туалеті. А хлопчик подивився у вікно на нашу машину, каже: «Машина хороша, їду». Кажу їм: «Давайте, дітки, так зробимо. Поїдемо до нас, подивитеся. Якщо не сподобається, привеземо вас назад». Приїхали, лишилися. Це було четвертого квітня. А першого квітня – день народження Ані. Я їй проколола вушка, купила золоті сережки і вділа. На осінь Рому треба до школи. Аня теж захотіла, купили їй портфелик, ходила з Ромою в школу, сиділа поряд.

Ніна каже, що вона й чоловік щиро полюбили Рому й Аню як рідних, але тішилися ними недовго, менше трьох років, – служба у справах дітей забрала їх і передала гайворонській парі, яка утворила дитячий будинок сімейного типу і вже опікувалася дванадцятьма дітьми, тому подружжю начебто не вистачало підопічних. Ніна стверджує, що служба у справах дітей вчинила велику несправедливість, забираючи в неї з чоловіком Рому й Аню.

– Коли вони приїхали забирати дітей, Рома плакав. Вчепився в мене руками: «Не забирайте нас від мами Ніни, вона хороша, вона нам все купляє, ми не обіжені! Як він просився, як він кричав! Але до цього крику ніхто не прислухався. І я плакала. А вони мені: «Ніно Дмитрівно, не плачте, ми все одно дітей заберемо».

– Вісім років ми нічого про них чули й не знали, – продовжує Ніна. – А коли Рома поступив у технікум в Гайвороні, я знайшла його. Папа Віталій з кумом привезли його додому. Наготувала їсти. «Сідайте, будемо вечеряти. Синочок, не стісняйся, ти вдома, їж що душа бажає». А він – такий несміливий, затурканий. Потім дізналася, як йому з сестрою довелося у тих людей. Рома став у нас проживати. І як розморозилася дитина. Називав мене мамою. Зі мною завжди совітувався. Я його вчила доброті. Він сусідській бабушці і води занесе, і дров. Дуже працьовитий, ніякої роботи не боявся. Любив футбол, грав з хлопцями коло школи. Писав вірші і сам розказував. А працював в автодорі. Ремонтували дороги, важка робота. Правда, останнім часом платили їм погано. Була в Роми дівчина. Щось планували, потім трошки посварилися, потім помирилися.

На запитання про Роминих кровних батьків Ніна відповідає:

– Батько помер. Мати ніби жива. Де вона, не знаю. Де вона, вибачте, бичує. Вона недобрий спосіб життя веде. На похорон не приїхала. Ми з Ромою, коли з нами жив, на базар їздили. Кажу йому: «Рома, якщо зустрінемо твою маму біологічну, я тобі покажу, синочок, це твоя мама». А Рома мені: «А що я їй скажу? Я її не знаю. У мене мама – ти, а не вона».

За словами Ніни, контракт із військом Роман уклав таємно від неї й чоловіка.

– Пішов у воєнкомат і підписав контракт. Від нас приховав, бо знав: будемо проти, бо ж війна, 2022 рік. Нам друзі сказали про його вчинок, і я не вірила: не може бути! Телефонувала адвокату, порадитися, що робити. Рома почув, каже: «Мам, нічого не старайся. Я піду». Приблизно 20 листопада ми його провели до автобуса в Голованівськ. Я плакала. Рома тримався. А коли уже воював, казав: «Мамо, мені так тяжко, що тебе нема рядом». Такі дитячі слова.

Далі – про те, як Романа, пораненого на Донеччині, на початку лютого після госпіталю відпустили на милицях додому, на реабілітацію.

– Приїхав на костилях, проблема з ногою. Не можна сказати, що замучений. Йому там не вистачало маминої любові. Костилі йому набридли, кидав їх. Кажу: «Рома, не ставай на хвору ногу». – «Та я легенько». Поїхали з ним на базар, купив двох свиней, щоб я з чоловіком відгодовувала. Місяць був вдома. Якось каже: «Мамо, завтра їдемо в Гайворон, складу заповіт на тебе, так хлопці роблять». А я захворіла. Серце, аритмія. Рома сам до нотаріуса їздив, а увечері мене в лікарню відвіз. Договорився з лікарем, з усіма. Мене три дні під крапельницею тримали. Він до мене кожен день приїздив. На костилях в палату приходив. Казав: «Мамо, куплю машину, здам на права, щоб ти не ходила пішки, буду кругом тебе возити». Третього березня ми його посадили на автобус до Умані. Після того не бачилися. Тільки по телефону спілкувалися. Рома дзвонив, не забував нас. Казали йому: «Ромчик, дивись під ноги, все може бути під ногами. Чекаємо тебе, синочок». – «Мама, папа, я знаю». Гроші висилав нам. Одного разу сказав, щоб купила курчат. Купила. Чекали Рому, начальство обіцяло відпустити на десять днів. Я йому покупляла новеньке. Не дочекалися. Нема дитини, вбили.

В офіційній посмертній довідці йдеться, що 27 червня 2023 року стрілець-помічник гранатометника 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR Роман Вік­торович Шевчук загинув у селі Іванівському Бахмутського району Донецької області.

– До нас приїхали з воєнкомату, привезли сповіщення. А перед тим у нас у двері в кухні горобці билися, нехороша звістка. Поховали ми Рому в Соломії. Поклали пам’ятник, ходимо чи не щодня. Ні дня не забуваємо про дитину свою. Лишилася б гола й боса, якби могла його вернути. Був у мене син, а тепер немає. Його й чоловікові батьки, їм по 95 років, любили, внуком називали. Про нашого Ромчика можна книжку написати.