«Як жив з усмішкою, так і загинув»

10:46
191
views

Григорій Урсол не випадково обрав військове псевдо Лука. Батько йому часто розповідав про святителя Луку Кримського – видатного лікаря, хірурга, який під час війн (російсько-японської та Другої світової) рятував бійців. Гриша також рятував побратимів. Солдат-стрілець штурмового відділення Григорій Урсол прийняв свій останній бій 13 серпня 2025 року біля населеного пункту Тьоткіно Курської області. Йому було 40 років.

Григорій Урсол народився 16 травня 1985 року в Кропивницькому. Закінчив ліцей iменi Тараса Шевченка. У 2002 році вступив до Національного медичного університету iменi Богомольця. Згодом був призваний на строкову військову службу. Після закінчення вступив до Одеського національного медичного університету. Далі про Гришу без офіціозу.

Три покоління Урсолів

Батько воїна Григорій Миколайович згадує, що син, приймаючи рішення йти на фронт, сказав: «Батьківщина в небезпеці, з нашої сім’ї хтось має її захищати. Лука, молодший брат, не може, бо навчається, Маша, сестра, ще маленька, піду я». Це було у 2022 році. Спочатку було навчання на військового медика, після чого – на фронт.

У Григорія було право вибору частини, і він зв’язався з Радіком Асатряном, командиром роти 7-го окремого батальйону «Арей» Української добровольчої армії. Командиру були потрібні вмотивовані бійці, не ті, кого примусово мобілізували, і Лука відповідав цим вимогам. Він міг залишитися працювати в госпіталі, але доєднався до штурмовиків. Не шукав, де легше. Він відмовився від ротації, бо хлопці похворіли на грип, треба було лікувати. Командир пропонував йому вийти з нуля, відпочити, Гриша відмовився. Наступного дня він загинув.

Радік Асатрян зазначив, що Лука загинув як герой. «Він врятував багато життів. Завжди з собою на нуль тягнув все необхідне по медицині, він на цьому добре розумівся. Був відповідальним і при цьому веселим, життєрадісним. Коли ми забирали його після загибелі, звернули увагу, що на його обличчі усмішка. Як жив з усмішкою, так і загинув», – сказав командир.

«Ми з сином зв’язувалися кожного дня, – розповідає Григорій Миколайович. – Він зателефонував вранці 13 серпня, поговорили. А ввечері не подзвонив. Ну, все може бути на фронті. Почекав до ранку 14-го, написав йому, що хвилююся. Відповіді не було, і я подзвонив командиру. Він сказав, що Лука загинув».

Гриша з побратимом забирали трьохсотих. Щойно притягнули до бліндажа, і їх накрило КАБом. Побратими кажуть, що якби Лука не знепритомнів від поранення, то зміг би зупинити кровотечу і врятуватися. Але батько заперечує. Він, медик, оглянув тіло сина, виявив, що осколок зачепив або аорту, або основні магістралі. Людина, яка його забирала, сказала, що смерть була миттєва.

Віктор Чумаченко з Аджамки, згадуючи Гришу, сказав: «Ми служили в різних підрозділах, але часто зустрічалися, бо земляки. До медиків на війні особливе ставлення. Медик – це життя. Загибель Луки – велика втрата».

Гриша постійно обговорював з батьком медичні справи, запитував, як краще лікувати. Григорій Миколайович допомагав сину не лише порадами, передавав хлопцям медикаменти, антисептики, перев’язувальний матеріал. Коли Лука був у Кривому Розі, у нього була функція влаштовувати хлопців на лікування. Командир казав, що якщо раніше на лікуванні бійці були по пів року, то Лука їх витягував за місяць. Це не дивно, бо він чітко знав, яке провести дослідження, якого знайти лікаря. До цього ж батько допомагав друзями-медиками, які в нього в кожному місті.

Ми поспілкувались з побратимом Луки Русланом Паращенком: «Людина, віддана своїй справі, яка наполегливо робила все, щоб наблизити перемогу. Його медичні знання та вміння допомогли багатьом нашим хлопцям. Ми – танкісти, машиністи, а вин медик від Бога. Я в тому Тьоткіно був важко поранений, але вийшов, а Лука, на жаль, ні. Там таке робилося! За чотири дні 209 КАБів на нас прилетіло. До цього ще “гради”, ефпівішки, міни. Все по нас летіло. Намагаєшся від чогось одного сховатися, потрапляєш під інше.

Лука був унікальним медиком. Крім першої допомоги, робив уколи, навіть хлопцям в бліндажах крапельниці ставив. А ще навчав допомагати. Ми у вільний час обмінювалися навичками: ми ділилися з ним бойовим досвідом, він з нами медичним. Це людина з великої літери. І це велика втрата».

Руслан зазначив, що в добровольчий батальйон пішли вмотивовані. Їх, вихідців з Кіровоградщини, питали, що вони роблять в криворізькому «Ареї», на що вони відповідали, що саме тут знайшли однодумців, що не в кожному батальйоні є така підтримка і взаємодія між бійцями.

Оксана Джафарлі, класна керівниця Григорія, написала у Фейсбук: «Я була його класним керівником в 11 класі. І хоча пройшло вже багато часу, пам’ятаю Гришу веселим, щирим, щедрим, відкритим до світу і людей. Він мав особливий дар – розважати, надихати, об’єднувати. Його любили однокласники, поважали вчителі. Він був тим, хто завжди приносив світло в клас.

Гриша мріяв стати лікарем. Казав мені: “Якщо ви колись захворієте, я вас вилікую”. І я вірила, бо він мав добре серце і велике бажання допомагати. Під час повномасштабного вторгнення Григорій пішов добровольцем на війну, став солдатом-стрільцем штурмового відділення. Побратими називали його Янголом, бо він не просто воював – він рятував життя. Не одне. І не раз.

Важко повірити в те, що Гриші більше немає. Його усмішка, жарти, голос – усе здається ще таким живим у споминах. Сьогодні я згадую його не лише як учня, а як Людину з великої літери. Як того, хто втілив у життя свою дитячу обіцянку – лікувати, рятувати, бути поруч.

Світла пам’ять тобі, Гришуню. Ти назавжди залишишся в серці своєї гімназії, друзів, родини і всіх, кого ти врятував. Твоя доброта й відданість – це те, що житиме в наших серцях. Твоє ім’я і фото займе почесне місце серед героїв у рідній школі, які віддали найцінніше – життя за Україну».

«Він дуже хотів перемоги і вірив в неї, – каже батько героя. – Всі відео, які він мені надсилав, закінчуються словами: “Ми обов’язково переможемо”».