«Ви не уявляєте, яка це була людина»

Олександрієць Руслан Чирва не був професійним військовим. Проте він був таким сильним, цілеспрямованим, мужнім, що два його сини присвятили себе військовій справі. Старший – ще до того, як батько загинув на війні.

Руслан Чирва народився 27 липня 1979 року. Навчався в школі №2, потім в ПТУ-13. Строкову службу проходив у спецназі повітряно-десантних військ. Шістнадцятирічним закохався у дівчину Інессу. Дружили, дівчина проводила його в армію, дочекалася, потім побралися, народили синів. Разом прожили 30 років, допоки війна не розлучила їх.

– Це справжнє кохання, повага один до одного, – розповідає Інесса. – Про такого чоловіка мріє кожна жінка. Він ставив мету і обов’язково її досягав. Потрібна родині квартира – працює, заробляє і купує її. Був непосидючим, активним, енергійним. Завжди море ідей, проєктів.

Руслан був приватним підприємцем. Багато працював, а відпочивав також активно. Велопробіжки в нього були щоденними і обов’язковими. З товаришами на «веліках» навіть Говерлу підкорили. Любив співати в караоке – в кафе та вдома.

– В нас з Русланом була дружба, перевірена роками, років 25, – згадує Сергій. – Подружилися після армії. Ми й служили в одному полку, тільки я раніше, тому була спільна тема для спілкування. Він був таким, яким має бути друг в усіх сенсах: допоможе, підтримає, не підставить. А це були дев’яності, всім було важко виживати. Виручали один одного. Потім сім’ями почали дружити. Хороша була людина. Я втратив справжнього друга, більше такого не буде. Хороша в нього родина – дружина, діти, теща. Всі втратили хорошу людину.

Коли почалася війна, Руслан сказав, що не буде ховатися за деревами, і пішов до військкомату. Одразу не взяли, лише у липні. Спочатку був в навчальному центрі, потім в ССО. Воював на запорізькому, покровському, добропільському напрямках.

За три роки служби була лише одна відпустка – в грудні 24-го, майже перед загибеллю. Але додому виривався кілька разів на пару днів. Маючи багато друзів, знайшов волонтерів. Приганяв в Олександрію розбиті машини, друзі їх швиденько ремонтували, і повертався на фронт.

Був контужений, дивом вижив у важкому бою. Інесса каже, що чоловік нічого не розповідав про війну. Оберігав рідних. Казав дружині, що їй всього того не потрібно знати. Щодня на повідомлення «як справи?» відповідав: «+». Коли під час відпустки зібралася компанія, Інесса почула, що він розповідає своїм друзям. Каже, що було страшно слухати. А вони це переживали.

Для побратимів старший сержант, старший оператор-вогнеметник на псевдо Чівас був авторитетом. Навіть для командира, якому було 27, а Руслану за 40. На прощання з Чівасом приїхало багато тих, з ким він служив. Говорили теплі слова, ділилися спогадами.

– Ми з Чівасом одночасно потрапили в цей підрозділ. Можу про нього багато розповідати, в нас був довгий спільний шлях, – розповів для «УЦ» побратим Руслана Андрій (Барс), – Він був хороший, розумний, мудрий, при цьому своєрідний, специфічний, гарячий. Постійно кричав на хлопців, бо вимагав порядку. Весь час боровся за порядок. Хтось не прибрав на кухні – вже крику на всю хату. Але молодець! Це була така натура, любив чистоту і порядок. Ви не уявляєте, яка це була людина. Він ніколи не відмовлявся йти на завдання будь-якої складності. В нашої групи були різні завдання, і за найскладніші брався Чівас.

Загинув Чівас 11 лютого 2025 року в селі Самарське Дніпропетровської області. Зранку Інесса відправила повідомлення «Доброго ранку!», відповіді не отримала. Зачекала, через пару годин повторила. Знову тиша. О шостій вечора Інессі принесли сповіщення про загибель чоловіка. За яких обставин він загинув, невідомо. Досі триває розслідування.

– В нас багато друзів. І всі вони говорили, що якщо після цієї війни ніхто не виживе, то Чівас виживе, буде стояти сам з прапором України і цим свідчити, що ми перемогли, – каже Інесса. – Він нічого не боявся і усіх оточуючих заряджав упевненістю і оптимізмом.

В родині – два сини. Старшому 24, закінчив Національну академію Нацгвардії України достроково. Коли почалася повномасштабна війна, майже випускники стали на захист країни. Зараз Влад – майор, служить. Молодший, Назар, закінчив школу і також вступив до закладу, який закінчив брат. Проходить курс молодого бійця.

– Діти дуже поважали батька. Він для них був взірцем. І батько їх любив безмежно, – говорить мама хлопців. – Важко пережили втрату рідної людини, але при цьому мене підтримували, втішали. Я бачу, як їм важко. Вони мужні, як їхній батько.

За проявлену мужність та відвагу у 2023 році Руслан Чирва отримав відзнаку президента України «За оборону України» та почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих». Нещодавно його нагороджено орденом «За мужність» третього ступеню посмертно.