«А мені його хоча б побачити, поцілувати»

Кропивничанин Віталій Кирилюк воював у складі 36-ї бригади морської піхоти. Військове псевдо – Фанат, бо з юності брав активну участь у русі фанатів футболу. Був щасливий, коли після складних випробувань здобув право носити берет морського піхотинця. Загинув 16 липня нинішнього року на Донеччині. Непоправної втрати зазнали мати Віра, дружина Анна, донька Мілана, сестра Ірина. Проводжаючи Віталія в останню дорогу, друзі запалили фанатські фаєри.

Розповідає Анна Кирилюк:

– Ми познайомилися дев’ять років тому, пізньої осені 2016-го. Це сталося випадково. Я ішла з подругою, майбутньою кумою. Біля готелю «Київ» побачили пса, який змерз. Я його накрила курткою. Поряд проходили якісь хлопці, звернули на нас увагу. Познайомилися. Увечері я вже спілкувалася з Віталиком у соцмережі.

За словами Анни, Віталій привабив її усмішкою й очима – темно-коричневими, майже чорними. Їй тоді було 18 років, йому – 21. Вона – кропивничанка, студентка факультету фізвиховання пед­університету. Він – родом з Верблюжки Кропивницького району, в обласному центрі закінчив будівельний коледж, знайшов тут роботу. Вона – імпульсивна, він – мовчазний, з незнайомими людьми – сором’язливий. Зате обоє народилися під знаком Близнюків.

– Абсолютно різні і водночас абсолютно схожі. Споріднені душі. Ми швидко зрозуміли це. Ця спорідненість тримала нас разом у найскладніші періоди, коли не було грошей.

Анна каже, що через тиждень після знайомства почали жити разом. Їм було цікаво удвох. Спілкувалися на найрізноманітніші теми, зокрема й про спорт. Адже вона – спортсменка, займалася художньою гімнастикою. Він хлопчаком мріяв стати футболістом, хотів грати в команді «Шахтар», але можливостей зайнятися спортом у селі не було. Навчаючись у місті, познайомився з хлопцями, які займалися ворк­аутом, захопився сам, багато чому навчився. Та найбільшим захопленням Віталія був футбол. Безтурботний юнак влився в лави фанатів кропивницької «Зірки», супроводжував з ними свою команду по всій країні, часом не маючи в кишені й сотні гривень. Перебуваючи в стосунках з Анною, не охолов до футболу, не порвав з друзями-фанатами «Зірки», продовжував їздити на матчі.

Восьмого березня 2017 року – Анна пам’ятає той день – Віталій уперше повіз її у Верблюжку, знайомити зі своєю родиною. Батьки – прості роботящі люди. Мати Віра – соціальна робітниця, батько Олександр був великим умільцем, знався на будівництві, шість років тому помер. Сестра Ірина, старша на кілька років, уже в Кропивницькому мешкала. За словами Анни, Віталій був дуже близький з мамою.

– Рівно через три роки після знайомства ми одружилися офіційно. Минуло ще пів року – і прийняли рішення народити дитину. Через сім місяців завагітніла. Готувалися до народження дитини, відповідально поставилися до цього. Народилася дівчинка, Міланка. Віталик для маленької принцеси нічого не шкодував. У три місяці Міланка мала свою першу футбольну форму. Дитині було десять місяців, коли почалася велика війна. Чоловік казав, що мусить воювати, захищати нас, а я просила не поспішати, бо не впораюся сама з малою дитиною. Улітку 2023 року він отримав повістку. Був щасливий. Направили його в БЗВП в Полтаву. Я поїхала до нього. Віталик змінився, помужнішав. І хоч важко йому доводилося, почувався задоволеним. Військова служба – ще одна його дитяча мрія. З Полтави його направили в 36-ту бригаду морської піхоти, в перший окремий батальйон. Посада – зв’язківець. Воював на різних напрямках. Херсонщина, Харківщина, Сумщина, Курщина, Донеччина. Подробиць не розказував, ні на що не скаржився. «Усе класно», – казав. Хотів перевестися в розвідку. Кілька останніх місяців вів такі перемовини з Третім полком спецпризначення. Сідаючи з Міланкою вечеряти, я телефонувала чоловікові, вмикала відео, і татік був з нами. «Татік» – наше слово. Чотири рази чоловік приїздив додому, і я до нього їздила. Він дуже хвилювався за мене, поки добиралася до нього на Харківщину, небезпечно там. На Донеччину не дозволив поїхати. А мені його хоча б побачити, поцілувати. Востаннє Віталик приїхав додому за два місяці до загибелі. Мені треба було робити операцію на хребті. Операція дорога, за такі гроші машину можна купити. Віталій сказав: «Твоє здоров’я – це головне». Поїхали в Київ, операцію чоловік оплатив. Повернулися в Кропивницький. Три тижні побули разом. Розсталися без жодної сльозинки, але відчуваючи велику любов одне до одного.

Загинув матрос Віталій Кирилюк 16 липня нинішнього року біля селища Райського Донецької області.

– Ми поговорили о чотирнадцятій, о п’ятнадцятій він загинув. Я дізналася про це о вісімнадцятій. Мені зателефонували з частини. Почали із запитань, де я, чим займаюся, стою чи сиджу. Я й здогадалася…

Віталія поховали в Кропивницькому, на Далекосхідному, в тій його частині, де героїв теперішньої вій­ни хоронять. Крім рідних, близьких та військових, його в останню дорогу провели друзі-фанати. Вони несли свою символіку і запалили фаєри.

– Так яскраво у житті горів і мій чоловік, – каже Анна. – А в труну я поклала футболку із символікою збірної України з чоловікової колекції.

Віталій і Анна мали великі плани. Мріяли перебратися в Тернопіль – торік, побувавши там, дійшли думки, що це місто їм дуже подобається. Віталій планував здобути вищу освіту, влаштуватися менеджером у компанії. Хотів обзавестися авто, щоб бути мобільним. Вирішили народити ще одну дитину. Але не тепер, а після війни. Віталію хотілося брати участь у вихованні дитини, а не спостерігати за її розвитком з екрана телефону.

– Ми не досягли фінансових висот, ми досягли більшого. Коли познайомилися, були як підлітки. Створили сім’ю, народили дитину. Самі виросли у справжніх чоловіка й жінку. І зберегли кохання. Це – складно. Тепер – біль постійний, але я щаслива, що була коханою і кохала.

Міланці Анна пояснила: тато загинув, захищаючи Україну, але його любов до них – жива. Дівчинка часто роздивляється його на фотографіях. Чотирирічна дитина знає про війну, про поганих росіян.

Нещодавно Анна побувала у Вроцлаві на відбірковому матчі футбольного чемпіонату світу між збірними України і Франції. Поїздка відбулася завдяки допомозі благодійного фонду «Трибуна героїв», заснованого футбольними фанатами. Фонд підтримує таких, як Анна. Тих, чиї родичі, українські футбольні фанати, загинули на війні.

– Під час матчу я тримала банер, якого мав тримати Віталик. Познайомилася з британцем Майком, його коріння – українське. Віталик захоплювався Майком, хотів з ним познайомитися. Віталик був би щасливий на моєму місці. Виконую його бажання і мрії.