Яка країна – такий і футбол

Після матчу збірних України та Азербайджану ця фраза намертво засіла в голові. Звучить рефреном до всіх подій, які відбувалися минулого тижня.

Ось, здавалося б, чого не вистачає нашій збірній для виступів на європейському рівні? Майже всі футболісти вже грають у пристойних зарубіжних клубах або збираються туди. Усі пройшли передсезонну підготовку, втомитися або нахапати травм ще не встигли. Бойовий дух на висоті – усі як один співають гімн, загорнуті у прапори та дякують ЗСУ за можливість грати у футбол, а не бігати з автоматом. Головний тренер – гордість українського футболу. Президент федерації – зірка світового рівня. А гри немає…

Збірна нефутбольного Азербайджану після ганебної поразки від Ісландії різко змінила тренера та вистояла в грі із «зірковою» Україною, а наші? А наших потягали носом по полю блискучі французи, могли забити більше, але, мабуть, пожаліли. І з азербайджанцями, де французами за ідеєю мали бути ми, знову не вдалося. Ні тренерської тактики, ні награних комбінацій, ні індивідуальної майстерності. А після матчу як завжди серйозний і зосереджений Сергій Ребров детально пояснив, які об’єктивні причини цього разу завадили його команді зіграти гідно. Як завжди, винних немає і звільняти нікого.

І хто ж його звільнить, він же – пам’ятник! Президент федерації Андрій Шевченко? Так він теж – пам’ятник.

Немає в нас у країні традиції самому йти у відставку після провальної роботи, у цьому сенсі ми ще далеко не Європа. Скажу більше, у нас немає навіть традиції звільняти топ-менеджерів проєктів, які явно не вдалися. Їм або дають другий (третій, п’ятий) шанс, або знаходять інше крісло, де можна продовжувати безбідне життя. І це не тільки футболу стосується, а буквально, кажучи бюрократичною мовою, всіх галузей народного господарства.

Для того, щоб тебе звільнив президент або прем’єр, потрібно дуже сильно постаратися. Або накрастися так, щоб за руку спіймали і всій країні відео показали, або бути викритим у нелояльності до перших осіб. Навіть не знаю, що гірше – за перше не саджають, за друге – «вовчий квиток».

Коли тільки відбулося це дивне рокірування Шмигаль – Свириденко, з’явилася слабка надія, що замінять хоча б горе-реформаторів. Але ні, не звільнили – не крадуть і цілком лояльні. А те, що лікуватися стало на порядок важче і дорожче, так це винні війна і Супрун. А в тому, що українська освіта деградувала і відстає навіть від себе самої двадцятирічної давності, не кажучи про європейський рівень, винен не Лісовий, а війна і Шкарлет.

Скільки за ці шість років було загальноукраїнських і пілотних проєктів найрізноманітнішого призначення? Десятки, якщо не сотні! А можете назвати бодай два-три, реалізація яких нехай не поліпшила, але хоча б полегшила ваше життя? Я можу назвати тільки «Дію».

Знає хто-небудь, «Велике будівництво» вже закінчилося чи ще триває? А «Доступні ліки» – ті, які лікують, – стали доступнішими? А «НУШ» – це дистанційне навчання чи його імітація в укриттях?

Хто ризикне кинути камінь у проєкт «Безбар’єрність»? Чудова ідея, особливо потрібна і важлива для ветеранів нинішньої війни, яка, наголошу, ще не закінчилася. То, може, краще мільярди на «плитку без фасок» переспрямувати на озброєння, транспорт, амуніцію, щоб постраждалих на війні користувачів цих терміново перекладених тротуарів і сходів було менше?

Нещодавно головком Сирський визнав, що російські війська мають трикратну перевагу в силах і засобах, а на ключових напрямках – у чотири-шість разів. Зрозуміло, що «Пакет школяра» за 5 тисяч радикально не змінить це співвідношення, але в нас цих «пакетів» та їхніх аналогів на мільярди. Один тільки єдиний телемарофон, що вбиває незалежні ЗМІ, чого вартий. І діра в бюджеті на триста мільярдів!

Спільна біда нашої влади в усі роки незалежності – нездатність визнавати і виправляти свої помилки. І ця біда поширилася на все наше суспільство.

Сьогоднішня колонка почалася з футболу, з невдалої роботи головного тренера збірної України. Дуже не хочеться узагальнювати, але куди дінешся…