«Люди сказали, що ти прожила свою роль»

«З Ларисою мені працюється дуже добре. Вона легка, зібрана, відповідальна. Ніколи не помічала, щоб вона капризувала чи виплескувала якийсь свій настрій. А ще вона надійна людина. Я дуже рада, що у мене є така партнерка», – так охарактеризувала актрису Ларису Коваленко заслужена артистка України Вікторія Майстренко.

Детальніше про неї у цьому інтерв’ю.

– Ви корінна кропивничанка, пані Ларисо. До речі, де ви живете, в якому районі?

– Моє родове гніздо на Озерній Балці. Там сад, город і хата, яку батьки збудували самі. Це дуже гарний район, екологічно чиста зона. Я її дуже люблю.

– Ви вже тривалий час працюєте в академічному обласному музично-драматичному театрі. Чи можна вас вважати ветеранкою?

– Не знаю… Я прийшла в театр як артистка балету здається у 1990 році. Потім звільнилася. Були такі часи, що треба було заробляти справжні гроші, а тоді зарплату не видавали по кілька місяців. Два роки працювала за кордоном, повернулася, влаштувалася у Центр естетичного виховання при вісімнадцятій школі. Потім знову пішла на театральну сцену.

– Отже ви були артисткою балету, а нині…

– Коли ми переходили на контракт, я запитала, як буде з нами, з балетом. У відповідь почула: «У театрі Кропивницького балету більше немає, є тільки актори драми». Отак відбулася моя трансформація. Отже, я балеринка на пенсії, але діюча акторка.

– І все ж таки повернемось до балету. Коли ви почали ним займатися?

– В сімнадцять років. Але не балетом. Раніше казали «танцювальна група» або «ансамбль». Потім прийшла мода на таке слово, і все, що рухається, стали називати балетом. Насправді я займалася художньою гімнастикою з семи років. А коли закінчила школу, разом з подругою вирішила вступати до Київського інституту культури. Це був 1985 рік. Все життя перед нами, і конкурс «дванадцять осіб на місце» нам ні про що не говорив. Але нам пощастило. На вступних був присутній Валерій Кирилюк, він потім викладав у нас композицію і постановку танців. Валерій Михайлович подивився і сказав: «Дівчата, скільки вас не пройшло, беру всіх!». Так я потрапила у Ніжинське культурно-освітнє училище, нині це фаховий коледж культури і мистецтв імені Заньковецької. За два роки і сім місяців нам повністю виклали курс за всіма напрямками танцювального мистецтва.

– Куди потім привела вас мистецька дорога?

– Потім за розподілом я потрапила у Чернігів. Працювала методистом у Будинку художньої та технічної творчості. Але не довго. Приїхала якось у відпустку додому, а подруга каже, що у нашій філармонії оголошено конкурс на посаду артистів балету в театр музики, пісні і танцю «Зоряни». Я й не дуже хотіла, але подруга умовила. Після трьох років в «Зорянах» прийшла працювати в театр корифеїв.

– То це був свідомий вибір чи щасливий випадок?

– За мною просто «ганялась» Валя Хільченко і казала: «Давай приходь, я з тебе не злізу, бо ти нам потрібна». Тоді був гарний склад трупи. І в балеті тоді було шість пар.

– Свій перший день на сцені театру корифеїв пам’ятаєте?

– Пам’ятаю… Істерика.

Приходжу, Олена Володимирівна Косяченко подивилася мій диплом і каже Михайлу Іллічу Барському: «До нас прийшла балеринка-відмінниця». А мені: «Дивись у розклад. Завтра ти виходиш на роботу». Тільки я відійшла на квартал від театру, назустріч Валя Хільченко: «Ти куди?». Кажу: «Додому. Завтра на десяту на тренаж». А вона: «Ні, дитинко, у тебе вистава сьогодні ввечері». І це була «Наймичка» у постановці Савченка. Дуже гарна класична вистава, дуже гарна музика, з усіма подробицями, з усіма русалками. У мене там було три невеличких номери, які я за годину вивчила.

Ось таким був мій перший день в театрі.

– Яким був у той час наш театр?

– Тоді було багато масових вистав, українських та зарубіжних класичних вистав. Якщо хор, то це справжній хор. Але були ще й артисти допоміжного складу. Були вистави, коли на сцену виходило і вісімдесят, і сто двадцять персон. Навіть монтувальники часом брали участь. Тоді дуже популярними були не лише п’єси Кропивницького і Старицького, але й Кальмана і Легара.

– Чи дуже різняться нові постановки від тодішніх?

– Час минає і на все відкладає свій відбиток. Міняється мода, міняються погляди і підходи. Музика змінилась. Попри те що у нас оркестр залишився таким як і був, до окремих вистав робляться інші музичні вставки, до якихось взагалі замовляється інша музика. Тобто вистави стають більше схожими на мюзикли. Звісно, і рух і пластика в танцях теж змінюється. Змінилися і костюми, і грим, і ті ж перуки. Приходить постійно щось нове і за ним треба встигати. Якщо ти хочеш залишатись в професії, мусиш розвиватися.

– Назвіть, будь ласка, найяскравішу виставу, яка залишила слід у вашій пам’яті за час роботи.

– Знаєте, я не можу виділити якусь одну. І «Сорочинка» у нас гарна, там дуже вдалий синтез музики, руху, декорацій і костюмів. Хоча все це на любителя. Я ж дивлюся на виставу з іншого боку рампи. Для мене там цікава моя робота.

Якщо згадати більш давні часи… Прийшов до нас режисер Сергій Козирєв. Його дипломною роботою була «Біла Троянда». Це казка, але коли згадую, у мене мороз по шкірі… Ми танцювали там різних персонажів. І один з наших виходів – це були квіти, це було у фіналі. Ходити по сцені було дуже важко. Адже за його задумом, троянди були заряджені з самого початку дійства. Вони лежали в якихось трубочках. Для того, щоб ота троянда піднялась і виросла, монтувальники тягли за якісь мотузочки, а потім ще скелі роз’їжджалися. Тоді режисеру вдалося створити повністю атмосферу загадковості, передати магію і красу казки.

– Як вам працюється з Мариною Опрею, балетмейстеркою театру імені Кропивницького?

– Десь я їй навіть співчуваю. Одна справа, коли ти розмовляєш з професіоналом на одній мові, інша, коли доводиться розтлумачувати і підтягувати когось до певного рівня. Але Марина дуже гарно справляється з такою роботою. Вона добре розуміє: якщо створюється якийсь образ, танець не повинен перебільшувати той образ, все повинно бути в гармонії. І тут згадується шановний Анатолій Кривохижа. Він багато подібних мудрих речей говорив на репетиціях. Наприклад, він казав: «Мистецтво – це почуття міри». Отже цю міру потрібно розуміти і витримати.

– Якою була ваша крайня роль в театрі корифеїв?

– Це була постановка В’ячеслава Жили. Він відновив виставу «За двома зайцями». Мені там випало грати роль кумоньки Марти в дуеті з прекрасною партнеркою Вікторією Майстренко.

– А як ви потрапили в Муніципальний Театр Сатири до Романа Бутовського?

– Певно, він спостерігав за нашою творчістю і щось брав на замітку. Він розумничка. Я ним пишаюся. Мені подобається, що у нього гарне почуття смаку і гармонії. А ще він з нічого робить практично все – і декорації, і костюми… Так от, якось Роман Борисович зателефонував мені і запропонував роботу. Каже, я вже роздрукував п’єсу, дам тобі почитати, роль невелика, будеш ходити з красивою мітелочкою та пил витирати. А я знала, що результат він прагне отримати швидко. Тому одразу відповіла: «Добре, принось текст, почитаю». Прочитала і телефоную Вікторії Петрівні: «Робота дуже серйозна. Що мені робити?». А вона: «Та не переймайся, ти впораєшся, це тобі по силах». Так я потрапила у виставу «Ще та сімейка» за п’єсою Майкла МакКівера «37 листівок». Працювати було і складно, і цікаво. Тому що сміх крізь сльози.

Після прем’єри я запитала Романа Борисовича: «Що люди кажуть? Чи я впоралася? Як сприймалася?». У відповідь почула: «Люди сказали, що ти прожила свою роль».

– Наступні ваші роботи в МТС?

– Я грала у виставі «ВІНО» за п’єсою Наталії Ігнатьєвої. Потім у виставі «Симулянт» за п’єсою Мольєра «Уявно хворий». Нині ми репетируємо нову виставу за п’єсою «Компаньйонки» тієї ж Наталії Ігнатьєвої. Ставить її молодий режисер Ігор Полєвой. Тут моєю партнеркою теж буде Вікторія Майстренко. Швидше за все, це буде драмофарс.

– Чим ви захоплюєтесь окрім театру? Чи маєте якісь хобі?

– Так. Я маніячка у справі в’язання гачком. Я працюю в техніці «Ірландське мереживо». Вона доволі складна. Але так приємно, коли хтось із знайомих дівчат телефонує зі словами «Ларисочко, тільки ти це зробиш, візьмись, будь ласка». Тож беруся із задоволенням.

Також продовжую підтримувати себе у гарній фізичній формі. Бо не можна отак взяти і покинути танці. Я переживала: як перестану танцювати, обросту остеохондрозом, холестерином. Та вирішила, що використаю китайські техніки для зарядки. Вони приваблюють тим, що вони дуже спокійні, врівноважені, гармонійні. І за ті 17-25 хвилин ти отримуєш користь і для м’язів і для душі.

Та найбільше я люблю свою родину. Чоловік працює начальником звукоцеху в театрі корифеїв. У мене дві чарівні доньки. Старша закінчила аграрну академію за професію «Ландшафтно-парковий дизайнер», але зараз захопилася психологією. Молодша відвідує художню школу, їй потрібна допомога. Люблю свого немаленького песика-вівчара Алекса. Я його видресирувала, тому що він обрав мене за господиню. До речі, він разом зі мною робить зарядку.

– Що б ви побажали новим поколінням акторів?

– Молодь, з якою я спілкуюся в обох театрах, дуже гарна. Вони виховані, теплі душею, відкриті до спілкування. Вони люблять свою професію і розуміють, що треба викладатись на повну. Хочу їм побажати процвітання у професії, натхнення та успіху.