«Всі загинули, крім одного, який мого чоловіка мертвого витягнув з позиції»

Війна для олександрійця Олексія Сергієнка і його родини почалася 2014 року. Олексій, працівник меблевого підприємства, знадобився у війську. Воював на Донеччині, вижив під час виходу з Дебальцевого. Відслуживши, повернувся до родини, продовжив працювати на тому ж меблевому виробництві. Коли росіяни посунули повномасштабним наступом, кинувся у військкомат. Воював на півдні. Загинув 44-річним 1 вересня 2022-го. З почестями похований в Олександрії. А жителі села Білозірки на Миколаївщині створили залу пам’яті на честь воїнів, які загинули, визволяючи їхній край. Серед 307 світлин – портрет Олексія Сергієнка.

Про це розповіла Ольга Сергієнко, яка прожила із Олексієм в щасливому шлюбі понад 20 років. Найперше запитання до неї: як познайомилися?

– Випадково, на вулиці. Йшла з важкими сумками, назустріч – незнайомий хлопець, запропонував допомогу. Це було 2001 року. Я ще в школі навчалася, старшокласниця. Олексій – на шість років старший, уже працював. Його батько – інженер-будівельник, мати – інженер-геодезист. Батько пів Олександрії збудував. Олексій теж хотів здобути вищу технічну освіту, навчався в Дніпропетровському гірничому інституті, але недовчився через конфлікт з викладачем. Ще до нашого знайомства було. Олексій скромний, але принциповий, хабарів не давав. І нашому синові, коли той вступав у виш, сказав: «Вимагатимуть гроші – це не наш інститут». А в мене і мама, і бабуся, і дід – вчителі. Хотіли, щоб і я вступила в педагогічний. Мені ж захотілося швачкою. Олексій мене підтримав. Вступила в сьоме профтехучилище. Олексій допомагав мені з математики. Виконаю домашні завдання, йдемо гуляти містом. Удвох допомагали вправлятися його батькам на дачі. Привчені до роботи. 2003 року одружилися. Наступного року народилася дитина, хлопчик, назвали Богданом, так запропонував чоловік.

Ольга каже, що чоловік брався за будь-яку роботу, щоб сім’я не знала скрути.

– Він і вагони розвантажував би, і вулиці підмітав би. Завжди знаходив вихід, жодного дня без роботи. А розпитати його про справи на роботі – марна справа. Його у війську назвали Мовчуном.

За словами Ольги, Олексій був відповідальним чоловіком і батьком.

– Брав участь у шкільних батьківських зборах, його обирали до батьківського комітету. Син навчався на «відмінно», але вдався жвавим й іноді, граючи з хлопцями в футбол, влучав у вікно вбиральні поряд зі стадіоном. Тоді Олексій Олексійович брав інструмент, ішов склити. Ремонтував шкільні меблі, коли просили вчителі. Дитина була записана у всі гуртки у школі. Батько знав розклад кожного, цікавився успіхами Богдана. Якось дізнався, що однолітки насміхаються над Богданом: мовляв, бісероплетіння – дівчаче заняття. Пояснив синові, що професії не поділяються на чоловічі й жіночі, треба займатися тим, до чого лежить душа.

Далі – про те, як Сергієнки взяли до себе двох племінників, які залишилися без матері.

– 2012 року моя сестра Олександра зникла безвісти. Двоє дітей залишилося без матері. Едикові – п’ять років, Максимові – три місяці. Чиновники хотіли влаштувати їх в дитбудинок. Олексій сказав: цьому не бути, візьмемо племінників до себе. Заходилися оформлювати тимчасове їх проживання у себе. Було непросто. Пройшли двадцять вісім комісій. Люди казали моєму чоловікові, що він божевільний. А він не здавався і таки домігся того, що племінників віддали нам. Важко було з малим Максимом – погано спав, прокидався ночами. Я й чоловік підіймалися, заспокоювали. Старшого племінника Олексій водив у гуртки, як і Богдана. Однаково ставилися до рідного сина й до племінників. І ніяких ревнощів від Богдана не було. Олексій ніколи не кричав на дітей, не нервувався. Діти його слухалися. Сама з ними не впоралася б. Едик прожив з нами рік, потім його забрав рідний батько. А Максим залишився з нами. Моя мама оформила опікунство над ним. Максим живе на дві домівки – у нас і у моєї мами. Виявився музично обдарованим, Олексій подбав про те, що дитина розвинула свій талант. Піднатужилися, купили Максимові цифрове піаніно. Нині Максимові – дванадцять років.

Ольга розповідає, що Олексій перепробував кілька робіт, поки знайшов підходящу – у ТОВ «Панорама», це – меблеві майстерні. Останніх 15 років трудився в ТОВ «Катеринославські меблеві майстерні», де виготовляють матраци. Працював на дільниці з шкідливими умовами – виготовляв клей. Якось запропонували стати бригадиром. Відмовився категорично: цю посаду обіймає достойна людина, він на її місце не хоче. Умілий, добросовісний, міг би податися за кордон, заробити там грошей. Але цей варіант навіть не розглядав.

– Чоловік був прив’язаний до Олександрії. Вважав: у тому, що молодь їде на заробітки за кордон, – нічого доброго немає. Патріот своєї Олександрії.

У лютому 2014 року росіяни почали шматувати нашу країну, а в серпні Олексій Сергієнко отримав повістку.

– Наш син саме мав піти в перший клас. Чоловік сприйняв повістку як належне. Я кинулася шукати чотирнадцять тисяч на бронежилет, у сусідів позичала. Олексій служив навідником в артилерії. Там йому знадобилися знання, здобуті в інституті. Воював спокійно, методично. А вдома не міг курку зарізати. Якось косив траву і їжака поранив. Возив його до ветеринара в Кременчук, бо олександрійські не бралися лікувати. Воював чоловік на Донеччині. Вижив під час виходу з Дебальцевого. Відслужив, повернувся додому, продовжив працювати у «Катеринославських меблевих майстернях». В адміністрації підприємства – молодці, тримають місця для хлопців, які воюють. Й армію підприємство підтримує. Я там працювала, бачила, як це відбувається. З АТО чоловік повернувся нездоровим. Спина боліла. Про те, щоб оформити групу інвалідності, і слухати не хотів: «Не треба робити з мене інваліда». Про АТО не розказував. Він і коли воював, не розказував. Бувало, телефоную йому і чую вибухи. «Що воно гепає?» – питаю. «Собачки лают», – відповідав. Він з російськомовної сім’ї, говорив російською. На українську перейшов 2022 року. Як учасникові АТО чоловікові виділили земельну ділянку. Здавав її в оренду, а на ті гроші купив старшого, ніж сам, «Жигуля». Колупався в ньому, це як хобі було. Незадовго до повномасштабного вторгнення машина уже їздила.

Звісно, Ольга пам’ятає початок великої війни.

– О п’ятій ранку зателефонувала з Харківщини чоловікова родичка: «Оля, калавур, війна, танки шурують через село, по хатах, по всьому». Я увімкнула телевізор. Справді, війна. Чоловік – у військ­комат. А перед тим причепив ящик до «Жигуля». Ящик – для наших тварин. Шість котів, двоє собак і гуска, яку догодували «до пенсії», бо рука не піднімається зарізати живу істоту. Гуска жива до цих пір, їй шістнадцять років. Збираючись у військкомат, Олексій наказав мені: «Якщо не втримаємо фронт, маєш вивезти матір, собак, котів і гуску». Олексій планував, як жити, прораховував. До дев’ятого березня не міг потрапити у військкомат через довжелезні черги. Нарешті мобілізували. Відправили у Любомирівку.

Ольга Сергієнко має на увазі село Любомирівку Баштанського району Миколаївської області, за десять кілометрів від якого з березня по листопад 2022 року пролягала лінія фронту і яке зазнало великих руйнувань. В зоні бойових дій опинилися сусідні із Любомирівкою села – Тернові Поди та Шмідтове. Дослідники війни називають Шмідтове центром другої лінії оборони окупантів на півдні України. Прорив ЗСУ у цій місцині дав можливість визволити й Херсон.

– За ті три села загинуло 307 наших воїнів, рештки не всіх знайдено, – знає Ольга Сергієнко. – Олексій там з окопів майже не вилазив вісім місяців, поки не загинув. Тримав позицію. Не мився, не голився. Телефонував. Питав, як Богдан, як Максим. У серпні чоловіка відпустили ненадовго додому. Раніше він мав вигляд на десять років молодшого, ніж насправді. А коли приїхав з війни, ми його ледь впізнали, так змінився. Дід старий. Борода, стомлений. Поки був удома, хвіртка не зачинялася – приходили друзі, співробітники. Дехто з військової служби відпросився, щоб побачитися з Олексієм. Бабусі-сусідки приходили. Вони обожнювали мого чоловіка, він їм бур’яни косив. З тиждень був удома. Коли проводжали, я плакала. А він: «Моя країна, маю захищати». Справжній чоловік. Такі керують своїм життям, відповідальні за близьких, за країну. Наготувала йому в дорогу багатенько, не хотів брати: «Навіщо стільки!» Дорогою все знадобилося, з’їв з хлопцями, дякували.

Перед першим вересня чоловік зателефонував, попередив: «Буде наступ. Якщо не виходитиму на зв’язок три доби, навіть п’ять, не переживай, не колотися. А якщо не додзвонишся після п’яти діб, тоді вже йди у військкомат». Я цьому навчена ще з часу, коли чоловік в АТО був. Знаю: не треба відволікати тих, хто воює. Не можна публікувати інформацію про зниклих безвісти військових, бо це може зашкодити і їм, і тим, хто воює.

Про загибель чоловіка Ользі повідомили через кілька днів.

– Пятого чи шостого вересня зателефонував син: «Де ти?» – «Біля другої школи». – «Будь там». Під’їжджає машина, в ній – люди в формі військовій і син з ними. Посадили мене в машину. «Ваш чоловік загинув, нам дуже шкода». – «Такого бути не може. Він такий умілий, досвідчений». Поховала Олексія біля його батьків. На душі – тяжко, перший час без заспокійливих не обходилася. Пам’ятник поставили. Провідуємо. Незадовго до загибелі Олексія Максим почав вчитися грати на гітарі. Збирався дядечкові сюрприз зробити – виконати пісню Висоцького, Олексій ним захоплювався. Не встиг Максим порадувати дядька. Богдан, здобувши ступінь бакалавра, сказав, що виконав обіцянку, яку давав батькові, і пішов у військкомат, укладати контракт. У нашому ТЦК його, вісімнадцятирічного, гнали. Адже як син загиблого не підлягає призову. Богдан поїхав в інші міста, його й там не брали. Нарешті знайшов бригаду, уклав контракт. Більше року прослужив, воював в Авдіївці. Тепер – волонтер. Ганяє машини з Польщі, з Румунії для військових. Мабуть, уже з десяток машин перегнав.

Торік до мене звернулися жителі села Білозірки Миколаївської області, працівниці тамтешнього будинку культури. Дівчата вирішили створити залу пам’яті й шани на честь воїнів, які загинули, визволяючи їхній край. Я надала їм інформацію про свого чоловіка. У травні поїхала в Білозірку на відкриття зали. Там – портрети 307 загиблих, інформація про них читається через QR-коди. Приїздили люди з різних куточків України, дехто – із-за кордону.

Останнє запитання до Ольги: чи спілкується із чоловіковими побратимами?

– Ні, бо всі загинули, крім одного, який мого чоловіка мертвого витягнув з позиції.