Командир бородатих дітей

Його знає чимало кропивничан – професійний перекладач, ерудит, комп’ютерник, турист, учасник багатьох гуманітарних проєктів. А останні півроку воїн ЗСУ, чи як він сам себе називає – командир бородатих дітей. Як він ним став, розповідає старший лейтенант запасу Вацлав Єгурнов.

– Як ви потрапили до лав ЗСУ? Добровільно чи за повісткою?

– Не було ніякої повістки. Я просто поїхав велосипедом у магазин по чай. Зупинили буквально біля дому. Чемно попросили проїхати з ними на ВЛК. Я чемно запитав, чи можна закотити велосипед. Дозволили. Одразу було зрозуміло, що одним ВЛК не відбутися. Я взяв з собою майже оформлені документи на відстрочку по догляду за хворою мамою, але там чогось не вистачало. Мені пояснили: послужиш і оформиш.

Пройшов ВЛК в обласному військкоматі. Думав, що того ж дня відправлять за місцем служби. Минуло кілька годин. Думаю, та погодуйте мене вже швидше вечерею і поїдемо. Але «поїдемо» відклалося, тому що чекали на автобус з районних військкоматів. Він таки приїхав. І поки я чекав, побачив увесь «цвіт» того «врожаю». Наприклад, двоє майбутніх вояків ходили обійнявшись, як сіамські близнюки, тому що один міг ступати тільки на праву ногу, другий – лише на ліву.

А ще була курйозна деталь. Від обласного до міського ТЦК треба було проїхати у закритому автобусі. І саме там отримати усі папери і почути, що ти таки послужиш, і знову так само повернутися в обласний. Отакої! Кілька кварталів по-іншому пересуватися не можна. Хоча пішки було б швидше. Нарешті нас усіх усадили в шкільний автобус. Більшість – це були дядьки зростом 180+, за віком – під п’ятдесят і більше. А їхали ми по унікальній Кишинівській трасі. Дехто з дядьків перетворився на літеру «Зю».

– І ось ви потрапили у пункт прийому особового складу…

– Так, приблизно о п’ятій ранку. Тут же було наказано не демаскувати і чекати дев’ятої години на іншому краю села. Було ще доволі прохолодно, а ми усі «по гражданкє» – що на кому було, коли «запросили». З тої дюжини лише двоє пройшли через пункт прийому. Решта або категорично заявляли, що служити не будуть, або демонстративно курили «травку».

– А хто проводив відбір?

– Відбір проводила та військова частина, де я потім проходив службу. Вона належить до 159-ї бригади. Мені повідомили: «Чекай, поки прийде твій комбат. Він тобі щось скаже». Прийшов комбат і одразу запропонував командувати ротою. Я відповів, що останні 20 років працював у колективах, де було максимум семеро людей, і навіщо йому командир, який не буде справлятися зі своїми обов’язками. Він погодився і призначив мене командиром взводу. Так я став командиром бородатих дітей.

– Скільки ж вам років?

– Сорок сім. Я такий самий, як вони.

– І що, вони були такі безпорадні чи не розуміли, куди потрапили?

– Здавалося, не розуміли багато чого в організаційному плані. Люди абсолютно різні були… Наприклад, людина уміє і може копати. Але щось придумати, аби зробити це швидко і раціонально, не здатна. Тобто треба було для початку налагодити взаємодію між ними. Когось треба було приструнити чи навіть обмежити фінансово, інакше це була б вічна п’янка.

Через мій взвод пройшло приблизно дев’яносто бійців. Частина з них тікали, частину перевели спочатку в інші бригади, потім в інші підрозділи бригади. Один дядько пару місяців побув у СЗЧ в рідному Херсоні, але потім його привезли, і він місяць чекав, поки його юридично повернуть у нашу частину.

– Як і з чого почалася служба?

– На той час все було ще в стадії формування. Та бригада формувалася вже тривалий час. І за дивним принципом: якісь люди вже навчалися, якісь тільки набиралися, якісь роздавалися іншим підрозділам і частинам. Але через кілька тижнів, як я туди потрапив, ситуація змінилася. Прийшов новий комбриг, який розумів, як треба реально формувати бригаду, і переведення людей в інші частини закінчилося. Закінчився і розподіл по підрозділах. А в той перший день мені видали те, що було з форми. Причому в якихось клунках, бо ні баулів, ні рюкзаків в наявності ще не було. Кілька днів я жив при штабі у селі біля великого ставка.

Потім нашу майбутню роту, кілька спеціальних взводів і мінометну батарею перевели в інше село на пагорбі. Поки завершувалося формування, ми жили в ньому. У цей час регулярно приїздили усілякі «замполіти», як ми їх називали – «мандруючі проповідники». Ефективність їхніх візитів була фактично нульовою, тому що вони всі були якісь пафосні і не при пам’яті. Та найгірше, що люди після їхніх візитів тікали у більшій кількості.

– Ви про СЗЧ?

– Так. Самовільне залишення частини – величезна армійська проблема. Нині у СЗЧ перебуває мінімум мільйон військовослужбовців. При такій кількості судова система фізично з цим не справляється. Що з цим робити і як це подолати, поки що невідомо.

– Якийсь випадок можете описати?

– Приїхало у нашу частину якось десятеро людей. Один з них поставив клунки і нервово їсть ковбасу. Потім питає: «А де у вас туалет?» Показали. Він залишив усі свої речі. За кілька хвилин побачили, що він біжить кудись селом. Та хай собі біжить. Оглядаємо речі. А там у нього права, паспорт, ключі. Навіщо він усе це покинув, не зрозуміло. І що з ним було, не знаю, бо він не встиг навіть у штат потрапити. І взагалі це була якась не наша людина, бо навіть ковбасу кинув.

Ще пригадав випадок. Був у нас деякий час заступником командира роти молодший лейтенант з поліціянтів. А коли отримав зар­плату, втік. Та коли він ще служив, отримав я сім саперних лопаток. Попрацювали – здаю. Здаю послідовно три і чотири. А він каже: «Так тут же шість».

– А що можете сказати про тих, хто не тікали?

– Це люди міцніші залізобетону. Один мій підопічний став командиром гармати, зумів добре організувати свій розрахунок і показав гарні результати на стрільбах. Інший став прекрасним кухарем. Це теж досягнення, гарних кухарів можна по пальцях перелічити. Ще є найкращий водій, який на цей час вже зробив понад десяток рейсів на заміну позицій і підвезення УСЬОГО на позиції. Та й просто звичайні дядьки, які обороняють звичайні піхотні позиції в лісах.

– Як проходило навчання?

– Базова підготовка проходила на полігоні «Широкий лан», це в основному стрільби. А щоб не перевантажувати полігон, ми організували навчальні місця також і в селі, де розташувався взвод. На одній з покинутих вулиць були і дерева, і руїни хат, і величезні підвали. Отже, тут ми відпрацьовували тактичні дії та проводили теоретичні заняття. Потім пройшли бойове стажування в Запорізькій області.

– У чому полягали ваші обов’язки як комвзводу?

– Бути фактично нянькою при бородатих дядьках і організовувати, щоб усе було, як треба. Слава Богу, все було, як треба. А головне, що усі були живі та пройшли базову та фахову підготовку.

– Уточніть, будь ласка.

– Основне – це комунікація з кожним бійцем, щоб кожен розумів, чого від нього чекають і що йому треба робити. А наше спільне завдання – просто вистояти.

– Чим ви займалися до початку широкомасштабної агресії рф?

– Майже двадцять років я займався технічними перекладами. До 2015 року європейці ще займалися модернізацією російських нафтопереробних заводів. Вони замовляли деяким нашим українським перекладачам чимало технічної документації. З того часу і в мене, і в колег збереглося чимало і генеральних планів, і усіляких цікавих креслень технологічних ліній та резервуарів багатьох НПЗ, в які нині досить прицільно влучає наша зброя.

– Які висновки ви зробили після майже шести місяців служби?

– Краще б я не бачив усього того управлінського маразму зсередини. Це по-перше. По-друге, дуже дошкуляє «паперова армія», і деякі речі майже нереально реалізувати. Наприклад, рапорт на відпустку за сімейними обставинами чи на поховання когось із батьків. Чекати усіх офіційних погоджень можна кілька тижнів.

Побачив усю «ефективність» відбору кадрів, і тепер знаю, що вся надія на позитивний відбір знизу вгору, але це задача на десятиліття…

І найголовніший плюс: тепер є рідна рота, якій продовжу допомагати в міру сил, до чого ще й закликаю кожного читача: IBAN UA 76 322001 00000 2620 7360 9249 03. На ротну Bluetti нам ще збирати і збирати, не кажучи за купу інших нагальних потреб…

І наостанок маю величезний запас байок, бувальщин і анекдотичних ситуацій, які згодом переведу в щось матеріальніше, ніж зникаючі з часом спогади.