«Люблю грати гострохарактерні ролі»

Актриса Ірина Ликова має чималий багаж ролей і стаж роботи в обласному музично-драматичному театрі. Як правило, її роботи яскраві, пластичні, динамічні.

Яким трудом це дістається і чи завжди тобі пропонують органічну роль – у нашому інтерв’ю.

– Як відомо, все починається з дитинства. Пані Ірино, де пройшло ваше?

– Я родом із Запоріжжя, Кам’янсько-Дніпровський район. А народилася в селі, на березі Дніпра. Там і зростала. І на той час, коли я вперше задумала стати актрисою і до сімнадцяти років, я жодного разу не була в театрі.

– Чому?

– У моїх батьків було тепличне господарство. Ми займалися вирощуванням огірків. І на відкритому ґрунті теж. Майже все моє дитинство пройшло на городі. Садила, полола, копала, збирала. Це дуже тяжкий труд. Я собі думала: Господи, колись таки поїду з цього села і ніколи не повернуся, стану актрисою, але ніколи більше не буду вирощувати огірки. До речі, я їх донині майже не їм.

– Розкажіть ще трохи про батьків, будь ласка.

– Мама була завучем школи у тому селі, де ми жили. Через це деякі учні ставились до мене, скажімо, з прихованою ворожістю. Однокласники навіть бойкотували. І це завдало мені психологічну травму і навіть вплинуло на вибір професії. Тоді мені так хотілося довести усім, що я гідна кращого відношення, що я насправді маю талант. Нині я розумію, що то були звичайні дитячі образи.

Батьки тримали мене в «їжових рукавицях». Виховання було дуже строгим. Жили ми не у розкошах, у невеликій квартирі у двоповерховому будинку. Пам’ятаю, коли почався розвал Радянського Союзу, нам відрізали спочатку опалення, потім воду. Тому воду носили з городу, де була колонка. А батько змайстрував електричну батарею для обігріву квартири. Часом було дуже скрутно. Мені доводилось навіть перешивати старі мамині плаття, щоб пристойно виглядати. На дискотеки я не ходила.

– А чим же ви займалися у вільний час?

– У тих умовах загального розвалу?.. Клуб закрили, він не опалювався… Хоча до того, поки він ще працював, з дев’яти до одинадцяти років я ходила на танцювальний гурток.

Так, удома я дуже багато читала. У батьків була гарна бібліотека. На той час улюбленою книгою був «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюма. Звісно, шила одяг собі та своїм лялькам. Подруг у мене не було, тому що у цьому будинку жили лише хлопчики. Та й часу на якісь розваги не було. А коли народився братик, я стала його нянькою. Батьки повсякчас то на роботі, то на городі. А я взагалі-то мріяла про сестричку. Тому, коли братик підріс, я наряджала його у свої платтячка і зав’язувала бантики. Він дуже пручався, але за цукерки погоджувався.

– Можливо, щось іще вплинуло на ваш вибір професії? Певно ж був ще якийсь поштовх?

– Мені дуже пощастило з класною керівницею. Зі Світланою Анатоліївною ми й понині спілкуємося. Вона вела у нас українську мову і літературу. Якось поставила з нами уривок з п’єси «За двома зайцями» для шкільного конкурсу. Я там грала Проню. Ми так вдало зіграли, що нас послали на обласний. Після нашого виступу до Світлани Анатоліївни підійшла якась жінка з журі, показала на мене і каже: «Це талановита дитина. Їй треба на сцену». Мені вже було років тринадцять, я це запам’ятала. Потім на усіх шкільних заходах не обходились без мене. У мене це виходило, і мені це дуже подобалось. Так формувалась мрія про майбутню професію.

– Отже, після закінчення школи ви поступили в …

– Я зробила спробу поступити у Запорізький університет. На той час там відкрили спеціальність з акторської майстерності. Я пройшла всі тури. Але там була така умова: усіх, хто рік ходив на підготовчий курс, зараховують на бюджетній основі, решті запропонували контракт. У моїх батьків таких грошей не було. Вони порадили вступити в інженерну академію, а наступного року знову спробувати. Я так і зробила, пішла навчатися на програміста.

Пам’ятаю, наприкінці першого курсу нас привели на практику на Запоріжсталь. Гігантські корпуси, все шумить і гуде. Я подумала: «Господи, невже все моє життя пройде серед оцих машин і механізмів?!» Остаточно впевнилася, що це не моє. Тому рушила до Харківської державної академії культури і поступила на факультет сценічного мистецтва. Це був курс акторської майстерності Ігоря Бориса.

– Чим відзначились ваші студентські роки?

– Мені тоді поставили голос. І викладачі з Харківського театру були прекрасні, за що всім я вдячна. Ми кожного року їздили у Запорізький театр на практику. А коли закінчували академію, увесь наш курс запросили туди на роботу. Та на випускному керівник курсу Ігор Борис повідомив, що зателефонували з театру, що вони беруть тільки місцевих, тобто тих, хто родом із Запоріжжя. Група була в шоці, адже ми повірили у те, що усі сімнадцять працюватимуть разом. І до того ж ніхто не шукав роботу в інших містах, ми втратили час. Я теж була розгублена і спантеличена.

Скажу так: навчання багато чого дає, але актором по-справжньому ти стаєш, коли приходиш у театр і зіграєш не один десяток ролей. Роки навчання – це база. Але на актора вивчитись неможливо, якщо у тебе немає такого дару. На курсі його можуть лише огранити. Якщо Бог тебе поцілував, то буде користь. А якщо людина просто ну дуже хоче стати актором, то вона буде мучити себе і усіх, хто поряд. І це буде трагедія.

– То як ви потрапили до Кіровоградського академічного обласного театру імені Марка Кропивницького?

– В цьому театрі тоді працювала моя подруга Таня Цявкун. Вона зателефонувала і сказала, що тут є вакансія, і дала мені номер телефону директора. Я подзвонила, Михайло Ілляшенко підтвердив: «Приїжджайте». Я приготувала танець, байку, монолог… Чекаю перед кабінетом. Секретарка запрошує. Заходжу і думаю, ну от, зараз як покажу всю програму. А він глянув і каже: «Ну що, коли на роботу можете вийти?» А я: «Ви що, не будете слухати? Я ж все приготувала!» «Ні, я вже все зрозумів, – відповідає. – Коли приїдеш на роботу?» Це було за кілька тижнів до Нового року. Михайло Васильович дав мені цей час на збори. Приступила я до роботи в театрі Марка Кропивницького сьомого січня 2007 року. З того дня почалася моя акторська кар’єра.

– За цей час вам довелося виконати не один десяток ролей. Яка з них була для вас найбільш знаковою?

– Знаковою?.. Такі ролі, напевно, можна чекати усе життя. А можна і не зіграти ніколи.

Люблю грати гострохарактерні ролі. Я ніколи не грала героїнь і ніколи не хотіла їх грати. Тому що героїня, як правило, змушена завжди страждати, боротися з обставинами, вона плаче, сумує. Наприклад, Наталка Полтавка. Вона нерішуча, робить те, що їй кажуть, підкоряється своїй матері. А є гострохарактерні, це в основному ролі другого плану. Але саме вони мені дуже подобаються. Так от в «Лісовій пісні» я зіграла Русалку і дуже задоволена своєю роботою. Я вдячна режисеру, який надав можливість зіграти цю роль і проявити себе. Я цією роллю насолоджуюсь. Вона для мене знакова.

– А яка з ролей улюблена?

– Була у нас постановка «Казка про Скомороха та царя Гороха», де мені дали роль Баби Яги. Ця казка йшла у нашому театрі давно, років з п’ятдесят тому. І цю роль в ній завжди грав чоловік, причому у віці. Один з них – Анатолій Андрійович Литвиненко, якого я дуже поважаю і яким захоплююсь. А мені тоді було 29 років. Попри все я насолоджувалась цією роллю. Я дуркувала, жартувала, грала з куражем. Це була моя атмосфера, це було в моєму характері. До речі, в історії нашого театру я так і залишилася наймолодшою Бабою Ягою.

– Тепер, будь ласка, назвіть найскладнішу роль.

– Не буду називати режисера і конкретну виставу, але скажу так. Бувають складні ролі. Але це, як на мене, неточний вибір режисера. Коли раптом режисер дає тобі якусь роль і ти думаєш: «Чому мені її дали? Я взагалі не бачу себе в цій ролі. Цей образ, цей характер далекий від мене». Складна роль – це повне неспівпадіння з твоїм внутрішнім світом, з твоїм психотипом. Бувало таке, що я просто плакала на репетиціях від того, що мала повністю поламати себе, щоб зіграти якусь сцену.

Актор, коли грає, він уявляє, що переживає цю ситуацію, і певним чином на неї реагує. А від мене вимагались такі реакції, що коли я уявляла це, я не могла вийти на ту реакцію, яку чекав від мене режисер. Але ж ми професіонали… В тому і полягає акторський професіоналізм – уміти грати все. Режисер тобі ставить завдання, і твоя проблема, як ти до цього приходиш. Ти просто повинен виконати це завдання.

– Пані Ірино, скажіть, за ці 19 років з яким з режисерів вам працювалося легко, творчо, натхненно?

– Скажу відверто. Не було такого, з яким працювалося легко. Я не маю на увазі якісь конфліктні ситуації. В професійному плані кожна роль, кожна вистава – це робота. Коли роль народжується, коли ти у пошуках якогось образу, якогось характеру, це непростий період роботи. Тому я не можу пригадати, щоб з кимось було легко і просто.

Ще додам таке. У нашій акторській професії не завжди кар’єра залежить від твого таланту. Один режисер тебе бачить у певних (твоїх) ролях. Можна сказати, він тебе «читає». Він дає відповідні ролі, у вас іде співпраця, і результати дуже хороші. Приходить інший – і він може тебе не побачити, він тебе не «читає», не бачить твою «органіку». Коли трапляється таке неспівпадіння, оцей тандем або народжується, або ти можеш залишитись на рік-два без ролей.

– От Роман Бутовський вас таки побачив? З чого почалася ваша співпраця?

– Вона почалася тоді, коли Вікторія Петрівна Майстренко подзвонила мені і повідомила, що Роман Борисович починає роботу над п’єсою «По ревізії» і хоче запросити мене на роль Прісі. Я погодилась прийти на репетицію і подумати. Для мене приємним сюрпризом стало те, що Роман Бутовський робить цю виставу у такому сучасному водевільному стилі. Це не якась шароварщина, а синтез національного колориту і сучасного погляду. Це був цікавий досвід. З гордістю зазначу, що я була однією з перших, з кого починався Муніципальний Театр Сатири.

До речі, якось на його дні народження я перед усіма сказала, що Роман Борисович людина досить складна, талановита, чудовий організатор. І коли він з’являється у чиємусь житті, у кожного відбуваються якісь позитивні зміни. Він начебто на це і не впливає, це відбувається так органічно, що ти думаєш, ну, це такий талан. Наприклад, я працювала в театрі імені Кропивницького, він запросив мене у Театр Сатири. Потім рекомендував для роботи в обласний центр народної творчості, де я нині працюю методистом з театрального жанру. Ось так він вплинув на мою долю.

Або, наприклад, актор Юрій Тушевський, якого Роман Борисович теж запросив у МТС. Хоча на той час Юрій – колишній «сміхач» і стендапер – не був пов’язаний з театром. Потім порекомендував його для роботи в академічному обласному театрі. Так само було і з Олександром Теслею. Роман Борисович – «талісман», який міняє долі людей.

– Отже, після того як він вас «прочитав», які ролі ви грали у Театрі Сатири?

– Грала Тому, подругу головної героїні у виставі «Мазаль тов!». Це лірична комедія за п’єсою Олександра Володарського. Наступна роль Морін Фолан у виставі «Королева краси» була головною і набагато серйознішою. Адже вистава психологічна, про складні відносини дітей і батьків. Про те, що діти повинні вчасно сепаруватися від батьків. Відділитися і почати самостійне життя. І трагедія в тому, що у головної героїні цього не відбулося. Мати не хоче її відпускати. А це дещо перегукувалося з моєю біографічною ситуацією. Тому мені цей матеріал був дуже близький. Подібних ролей в академічному театрі у мене не було. Це був бажаний досвід, і я ним задоволена. З цією виставою ми їздили у Львів на фестиваль «Золотий лев».

– Десь я чув, що Роман Борисович як режисер часом буває жорстким, але частіше – іде на компроміс і дає творчий простір акторам. Як було у вас?

– Щодо вистави «Королева краси» – це саме той випадок, коли погляди на рішення цього образу мої та Романа Борисовича співпали. У нас не було ніякого тертя. Те, що я пропонувала, його влаштовувало. Робота йшла злагоджено. Співпраця з Романом Бутовським дуже цікава і плідна. До речі, він збирається поновити цю виставу.

– А що відбувається в театрі імені Кропивницького? Знаю, що там незабаром з’явиться прем’єра.

– Так, ми закінчуємо роботу над виставою, яка відбудеться на малій сцені. Коли Олена Горбунова задумала ставити «Алло» за п’єсою Сергія Марена, то, як вона потім сказала, одразу побачила у цих ролях мене і Юрія Тушевського (на фото). Інші кандидатури не розглядалися. І коли я ознайомилася з текстом, вистава здалася мені такою собі жіночою, про кохання. А як почали працювати, то виявилося, що це просто я, це мій характер. Це позитивна героїня. І ще виявилась дивовижна річ: ти працюєш над роллю, ти ставиш собі завдання, настроюєш себе на її характер, на її життєву позицію, і від того у мене з’являється відчуття, що я все можу.

– Який же у вас характер, якщо не секрет?

– Я ніколи не боюся починати спочатку. Знаю, що не пропаду ніде і ніколи. Наприклад, коли під Баштанкою розбили колону орків, мені стало страшно за доньку. Ми виїхали за кордон. Пів року жили в Латвії. Там я спочатку працювала в пекарні, це була важка фізично робота. І коли мені давали завдання на зміну, я питала, якщо справлюсь раніше, можна піти додому, бо донька залишалася сама. Казали, можна. І от о дванадцятій дня я всю роботу виконувала. Так відбувалося кілька разів поспіль. А мені кажуть: «Ти якось розтягуй цю роботу». Потім працювала у супермаркеті і насамкінець касиром в дьюті-фрі в аеропорту.

Хоча бувають такі життєві ситуації, коли опускаються руки, коли зневірюєшся, коли, здається, втрачаєш сенс життя. Проте як тільки я почала працювати над роллю Марго, до мене знову повернулося те відчуття впевненості, що у мене є я, що у мене є сенс життя. Я виходила з репетиції і пурхала, як метелик. Цей образ повернув мені мене, повернув справжньою.

– Що б ви побажали молодим акторам? Над чим замислитись і як працювати?

– По-перше, вірити в себе. По-друге, пам’ятати: не завжди твій успіх і кар’єра залежать від твого таланту. Колись до тебе підійде і ТВІЙ режисер. По-третє: аби не зациклюватися, не замикатися, треба ходити на вистави інших театрів. Це допомагає розвиватися. Один режисер мені колись сказав, що класний актор – це той, у кого велика палітра професійних штампів, тобто засобів втілення різних ролей. А наостанок повторюсь: акторами народжуються.