РУХ у друге життя

Максим Сліпець народився у Лисичанську. За спеціальністю електромонтер телефонних мереж. Але так сталося, що працював переважно в охоронних структурах. Спочатку в державних, а згодом у ТОВ «Служба безпеки “Барс”». Наприкінці 2018 року добровільно пішов служити за контрактом. Потрапив у 22-й окремий мотопіхотний батальйон 92-ї бригади, який стояв під Авдіївкою. 2020 року перевівся у 54-у бригаду.

Повномасштабну війну старший солдат Максим Сліпець зустрів під Мар’їнкою. 8 квітня 2022 року, міняючи позицію, потрапив під ворожий артобстріл. Важкопораненого його врятували побратими.

– Медики на передку давали лише три відсотки, – розповідає Максим. – Повноцінно прийшов до тями приблизно днів через десять після поранення. Перше, що чітко зафіксувала пам’ять, як я просив цигарку у лікарів. А вони: «Ти ще в реанімації! Яка сигарета?». А я подивився навколо і нічого іншого не зміг придумати як: «Міняю другу ногу на сигарету». «Ну, ти даєш, хлопче! Веселун, значить, виживеш!»

Далі понад рік лікування у шпиталях – Дніпро, Львів, Трускавець, де проходив реабілітацію. Максим не любить про це розповідати, тому я дізнався дещо про нього з інших джерел. Окрім ампутації ноги, у нього був перелом трьох хребців з розривом спинного мозку. Головний хірург 74-го шпиталю Ярослав Гавриш через директора Реабілітаційного центру в місті Маямі домовився, щоб Максима прийняли туди на реабілітацію. Американські медики зазначили, що таке лікування коштує 210 тисяч доларів, але для Максима готові знизити суму у сім разів. 35 тисяч доларів були зібрані за допомогою лікарів Нью- Йорка та доброчинців з української діаспори США. Через два з половиною місяці реабілітації він потрапив в один із шпиталів Кропивницького.

– Чому саме сюди? – запитав я його.

– Моя колишня дружина звідси родом. І коли я лежав у реанімації, вона зателефонувала, сказала, що втомилася і повідомила, що подала на розлучення. Потім забрала сина і подалася до Німеччини налагоджувати особисте життя.

У цю мить підійшла пані Вікторія, яка опікується життям Максима, поставила на стіл каву і, почувши його слова, зазначила: «Його родина втратила віру, а він – ні!».

Кропивничанка Вікторія Бобіта з 2022 року у волонтерському русі. Того дня вона вкотре прийшла до шпиталю, щоб допомагати пораненим. В одній з палат реанімаційного відділення побачила Максима.

– Я не дуже схильна називати себе волонтером. Чому? Тому що кожна свідома людина в Україні нині волонтерить. Це наша робота під час війни. Коли ми прийшли, Максим лежав третім. Привіталися. Він сказав, що з Лисичанська. Не знаю, що він в мені побачив, але саме у той день, коли він дізнався про розлучення, йому найбільше потрібна була допомога. І Максим зателефонував мені о першій годині ночі. Коли я почула його голос, відчула, який у нього психологічний стан. Попросила: «Тільки не клади трубку». Він розповів те, що на душі лежало. Емоційно я довела його до більш-менш стабільного стану і пообіцяла приїхати вдень. І ось з квітня 2023 року ми спілкуємося практично 24 на 7. Ми пройшли дуже складні періоди.

Якось Максим пропав на три тижні. Це коли він переїхав зі шпиталю додому. Я набираю номер, питаю: «А ти де?» Мовчання. Потім він каже: «Я думав, що ти як волонтер своє завдання виконала і на тому все». Проковтнула, попросила продиктувати адресу. Приїхала і здивувалася. Він у хаті один. Хоч ти наче і навчений, але ж як себе обслуговувати у непристосованих умовах. І це місто для нього чуже. До кого звернутись? Дивлюся – він заріс волоссям, худий і в очах немає життя. Беру каву, сідаю навпроти, очі в очі і говорю з ним. За годину бачу, що він вже виходить з депресії.

За цей час Вікторія допомогла Максимові оформити військову пенсію, групу інвалідності підгрупи «А». При цьому домоглася безстрокової інвалідності, щоб йому не доводилося проходити комісію щорічно. Потім допомогла купити будинок, зробити ремонт і облаштувати під потреби ветерана.

До речі, Максимові хотіли призначити цивільну пенсію. Чомусь відомостей про нього не було в базі даних. Тоді Вікторія зібрала усі довідки, одягла форму Максима, кепку, купила берці і так пів року «штурмувала» усі інстанції, від військкомату до ЦНАПу. І перемогла! Так для Максима Сліпця почалося друге життя.

Насправді цей перехід дався йому не так легко. Треба було ще подолати посттравматичний стресовий розлад. І в цьому теж допомагала Вікторія.

– Виходити з цього ми почали через ТікТок. Ми знімаємо тіктокерські відео і викладаємо на загал. Ось така нетрадиційна методика. Це якісь емоційні рухи, пісні, танці. Максим підспівує і це працює. Коли приїздять його побратими, теж беруть участь. Це гарна розрядка. І Макс захопився, почав стежити за коментарями, за кількістю лайків. Ми почали слідкувати за собою, їздимо до перукаря, пильнуємо бороду. Але спочатку треба було знайти доступну для його візка перукарню. Максим любить бувати у Depot, у різних кав’ярнях, на концертах у філармонії, на виставах у театрі.

– Отже, саме час обговорити проблему безбар’єрності в нашому місті, – зауважив я.

– Безбар’єрність – це не пандус, – відповідає пані Вікторія. – І це стосується не лише нашого міста. Це не тільки потрапити у кав’ярню. Це поїхати у Хмельницький, в Одесу або в Карпати. Ми іноді влаштовуємо тури – Максим любить подорожувати. Своїм прикладом він підтримує і мотивує побратимів.

Проте наші подорожі – це не просто заскочити в авто і поїхати. Це логістика високої складності. Все починається з плану. Що взяти? Скільки? Побудова маршруту – це не про краєвиди, а про пошук безбар’єрних заправок із обладнаними вбиральнями. Бо зупинятися треба кожні три години. Максиму потрібно катетеризуватися.

І ось як це виглядає. Зупиняємось. Я біжу на заправку з одним питанням: «Чи є у вас доступна вбиральня?». Часто немає. Їдемо далі. Коли знаходимо, я витягую візок, підвожу, допомагаю Максиму пересісти. В руках катетер і пуста пляшка. Ідемо до туалету. Я стою поруч. Як охоронець. Щоб ніхто не зайшов і не злякався. Іноді це окрема кімната і це ідеально. А іноді безбар’єрний туалет всередині жіночої кімнати. Не ідеально, але і за це дякуємо. Потім кава, їжа, обов’язкова цигарка для Максима. І знову пересадка в авто, складання візка, багажник. І так три-чотири рази на 600 кілометрів.

Це наші подорожі без прикрас. Це кілька кілометрів маршруту, які ми долаємо за годину. Це мільйон дрібних рухів, які разом складаються в одну велику справу – жити далі, жити, попри все.

За освітою Вікторія провізор, закінчила з відзнакою Харківський національний фармацевтичний університет. 15 років працювала у фармацевтичній галузі, мала свій бізнес. Нині разом з Максимом є засновницею Громадської організації «РУХ. Ресурси Успішних Ходів».

– Той шлях, який я пройшла за три роки разом з ним, це унікальний досвід. Тому зараз усі напрацьовані кейси ми хочемо відкрити і масштабувати для соціалізації таких ветеранів, як він. Діставати, мотивувати і піднімати їх з кожного куточка України. На жаль, таких хлопців нині багато. Головне для них – бути почутими. Це найкраще лікування для душі. Нині вже чотири місяці діє наш проєкт «Сила мистецтва – сила сталі». Ми їздимо по містах України. До нас доєднуються професійні артисти. Наше надзавдання – залучення ветеранів. Кожен їхній вихід на сцену – це не просто виступ. Це перемога. Перемога над страхом, над травмою, над тишею, над самотністю. Ще вчора ці люди боялися навіть думки вийти на публіку. А сьогодні вони справжні зірки, які діляться своїми переживаннями, творчістю та силою духу. Вони живі докази того, що після будь-якої бурі можна знайти в собі сміливість засяяти.

Вікторія Бобіта встигає також допомагати внутрішньо переміщеним особам, збирати і передавати медикаменти для наших захисників, співпрацювати і проводити спільні заходи з іншими громадськими об’єднаннями України. Удвох з Максимом вони часом роблять більше, ніж велика організація. Нещодавно її нагородили українсько-французьким орденом Королеви Анни «Честь Вітчизни».

– Моя робота – це мій щит. А мій щит – це моя віра. Віра в наших захисників, в нашу перемогу, в Божий промінь у кожному новому дні. Тому я допомагаю ЗСУ та ветеранам. Це не «благодійність». Це – моя щира подяка, мій обов’язок і моє служіння. Це не просто робота. Це спілкування з могутніми людьми. З хлопцями на інвалідних візках, на протезах. З тими, хто пройшов крізь пекло і продовжує йти. Коли хтось із них, подолавши біль і страх, вперше посміхається – це перемога.

На запитання, що Максим думає з приводу програми безбар’єрного простору, він відповів таке.

– Ні, ми не готові. По-перше: не готове суспільство. Для початку таких, як я, треба вважати звичайними громадянами, а не інвалідами. А ще, коли дивлюся на людей, мені здається, що у них війни немає. По-друге: тротуари, бордюри, пандуси, під’їзди, місця парковки – над цим треба ще багато і довго працювати. Зрушення є, але цього ще замало. Тому що таких хлопців, на жаль, більшає, в кожному місті й кожного року.