Мабуть, так щастить тільки на Новий рік: випала нагода зробити ексклюзив з відомим спортивним блогером, журналістом та ще й сином легендарного футболіста Микитою Дмитруліним.
– Як це – бути сином дев’ятиразового чемпіона України, шестиразового володаря Кубку України, володаря Суперкубку України, півфіналіста Ліги Чемпіонів, людини, яку Валерій Васильович Лобановський характеризував як одного з найкращих захисників, Юрія Дмитруліна?
– Звичайно, це відповідально, тому що мій батько – авторитетна людина не тільки в світі футболу, а і в родині.
Пам’ятаю, коли в школі вчився, то робили разом домашні завдання. В мене склад розуму – радше гуманітарний. Історія, географія, література – оці науки легко давалися. А ось математика, всі інші точні науки – дуже важко. І ось ми робили разом, умовно кажучи, щось з алгебри і геометрії, й коли я помилявся в простих прикладах, то діставалося. Це був навіть не крик, а є в футболі таке слово – пиханина. Реальний пресинг.
До речі, тато також – радше гуманітарій. Він до того, як серйозно зайнятися футболом, десь до класу 9-го чи 10-го, відмінником був. Батько – така людина, що якщо якихось банальних, примітивних помилок припускаєшся, то отримуєш дозу критики.
Про нефутбольні риси
– Він такий самий як на полі, так і в побуті, в житті. Вміє все. Якщо чогось не вміє, то неодмінно вчиться. Після деокупації нашого будинку в Стоянці, після того, як орків погнали, батько з нашим сусідом Михайлом і родичем Романом власними руками відновив будинок.
Про окупацію
– Почнемо з того, що мене не було з ними. Я за два тижні до повномасштабного вторгнення придбав квитки до Кракова на день народження до свого шкільного друга. І саме 24 лютого о п’ятій ранку виїхав до Польщі. Закон про невиїзд чоловіків прийняли о 21-й годині, а я перетнув кордон о 16-й. Мені дозволили виїхати.
І ніхто ж не знав, що воно далі буде. Вже були новини, звичайно, про бої в Гастомелі, Іванкові, взагалі в Київській області. Це все вже ми знали. Мої рідні просиділи вдома у нас до 4 березня. А коли вже йшли активні бої за Ірпінь, за Бучу, вирішили виїзджати частинами родини. Сіли по авто й поїхали на захід України. Там знайшли людей, які погодилися допомогти та прихистити.
І вони всі виїхали й таким чином пережили ці події. А потім прийшли рашисти, й почався жах. Зайняли наш будинок, винесли парадні двері, вхідні, паркан повністю зруйнували. Дах також постраждав. Навіть курник розбомбили. Всі дерева, які на нашій ділянці й поруч, – з отворами від куль. Деяким нашим сусідам не пощастило. Троє чи четверо загинуло. Їх розстріляли, це правда.
Про втрачене та врятоване
– Під час кар’єри батькові не те щоб подобалося обмінюватися футболками із зірковими суперниками. А ті, які все ж виміняв, переважно презентував друзям. І він кумові подарував футболку Луїса Енріке, та й ще комусь футболку Зідана, здається.
Але певна частина в нас вдома зберігалася. І, зокрема, були футболки Рівалдо, Тюрама і Андрія Вороніна, коли той грав за леверкузенський «Байєр». І ось, на жаль, ці три футболки були, скажімо так, скомуніздили наші вороги. Це були нелюди зі Пскова. А ось футболку Япа Стама часів «МЮ» знайшов Олексій Литвин, який безпосередньо визволяв нашу місцевість. Знайшов недалечко від нашого дому в окопі.
А ті, які вкрадено, ми знаходили. Не на OLX, а на якихось сайтах, оголошеннях. От Рівалдо я знаходив. Я не впевнений, що вони навіть знали, який раритет ці футболки.
Про пам’ятний подарунок
– Це було декілька років тому. В мене є на Google диску величезна тека, в якій зібрано фотографії, відео, вирізки з газет. Дуже багато архівних пам’яток з кар’єри Юрія Дмитруліна. І я відібрав, на мою думку, найкращі з цих фотографій. Ми зробили дві величезні рамки і наклеїли їх туди. Там фото з Рівалдо після матчу, коли «Динамо» на «Камп Ноу» виграло 4:0, й коли тато йому руку подає. Рівалдо сидів дуже засмучений, а батько його підіймав з газону та заспокоював. Людина через рік виграла «Золотий м’яч».
Про зіркових динамівців
– Звичайно пам’ятаю. Владислав Ващук, напевно, найчастіше у нав вдома бував. Адже він – мій хрещений батько. Завжди якісь подарунки привозив. Є десь фотки навіть, де батько – у футболці «Баварії», а Ващук – у футболці «Барселони». Ще ми жили певний час у одному будинку з родинами Головка та Косовського. І всі часто-густо збиралися у нас вдома. Із родиною Гусіних ми, можна сказати, – родичі. Адже Христина – дружина Андрія, Царство йому небесне, хрещена моєї сестри. Зараз я з Андрієм-молодшим – сином Гусіна – також підтримую зв’язок. Ми бачимося інколи, в футбол граємо, на більярді.
Раніше про тематичні вечірки Андрія Гусіна легенди ходили. Це ж не було просто зібрання, щоб шашлики посмажити та поїсти. Він завжди вигадував тему. І збиралися або в гавайському стилі, або в смокінгах. І це справді було цікаво та дуже весело.
Андрій ділив людей на команди, грали в баскетбол, в футбол, у настільний теніс. Тобто там завжди якісь змагання були, щось цікаве, подарунки різні.
А ще Валентином Белькевичем в мене є цікавий спогад. Ми відпочивали разом родинами в ще українській Феодосії. Це був 2011 чи 2012 рік був. Грали в пляжний футбол. І так вийшло, що я був у одній команді з Белькевичем, а тато – в іншій. Ну і ось Валентин, стоячи спиною біля своїх ворот, віддав мені геніальний пас п’ятою по діагоналі через три лінії. Я після такої передачі навіть забив лівою ногою, яка в мене переважно для ходьби, перекинувши м’яч через воротаря. Ну, напевно, це магія Белькевича. Цей гол ще й вирішальним виявився, й ми на радощах побігли купатися.
Про Валерія Лобановського
– Із того, що я чув, що знаю, напевно, вони сприймали Лобановського як Ісуса Христа. Ось таке в мене відчуття є. Ну і, в принципі, з усіх історій, які розповідали Лобановський, скоріш за все, був першим футбольним НЛПшником. Він чудово володів інтонацією. Він гіпнотизував, напевно. В нього такий тембр голосу був, інтонація, що не потрібно було другий раз говорити. Він був неймовірним психологом. Цих історій, напевно, мільйони.
Про те, як вмовив батька на інтерв’ю
– У нас із ним два інтерв’ю було. Перше, після деокупації, коли я повернувся додому, ми записували. Там такий мікс був, поєднання бойових дій і футбольного минулого. Друге, ми зробили інтерв’ю до його 50-річчя і згадали, напевно, найяскравіші моменти. Я йому пояснив, що взагалі в мене дуже часто розмова з легендами футболу, не тільки з батьками, не тільки з гравцями «Динамо», починається зі слів, що ми маємо зробити певну історичну пам’ять про людину, оскільки є що розповісти. І що це інтерв’ю треба зробити, поки ще людина жива, щоб це були яскраві спогади. Молодь не повинна забувати те, чим ми просто маємо пишатися.
Чому не став футболістом
– До п’ятого класу не любив взагалі спорт, а футбольні матчі не дивився. Тільки хіба що у дворі десь побігати. А 2007 року вчитель фізвиховання зранку спитав про враження від гри «Динамо» з «Манчес8тер Юнайтед». Наші тоді, здається, 2:4 програли. Сказав, що не дивився, й мене присоромили, адже я син легенди. І якось тоді це вплинуло, що я реально почав цікавитися футболом. Це був переломний момент мого життя. Саме тоді почався мій шлях до спортивної журналістики.
Чи можна навчити журналістиці
– Журналістика – практична професія. Це або дано, або не дано. І навчити цьому ніхто не зможе. Можливо, це зараз буде трошечки образливо звучати, але це моя думка. Можливо, тому й жалкую, що свого часу перевівся з факультету політології на факультет журналістики. Знання в політолігії були б більш корисними.
Про вчителів
– На початку писав для сайту Football24 якісь блоги, нариси, свої думки про різні питання. Потім для ресурсу Збірна.com почав писати. Але найголовніше сталося тоді, коли заслужений наш спортивний журналіст Семен Случевський запросив до школи молодих журналістів, де вони з Валентином Щербачовим ділилися досвідом та дававали корисні поради. До цього не був впевнений, що стану спортивним журналістом. Працював в магазині просто продавцем-консультантом. І вантажником був, і барменом.
Валентин Щербачов і Семен Случевський за рік мене піднатаскали. Потім попросився на практику на «Плюси», коли в нас у школі з майстер-класом був Дмитро Поворознюк. Це був шалений досвід, коли ти працюєш з такими людьми, як Володимир Звєров, Ігор Циганник, Василь Пехньо, Вадим Скічко, Сергій Пейчев, Віталій Звєров, Олександр Золотогорський, Костянтин Андріюк, ну й Роман Бебех.
Якщо виділяти людей, які найбільше, напевно, вплинули на мій розвиток, то, це, перш за все, Валентин Щербачов, Семен Случевський, а потім Володимир Звєров і Олександр Золотогорський. Роман Бебех, напевно. Просто там було таке правило, що не можна нічого не робити. Ти постійно маєш щось робити. І це, в принципі, зумовило розвиток.
Про кількість інтерв’ю
– Чесно кажучи, інтерв’ю перестав рахувати колись, коли за 100, напевно, перетнуло, але то було дуже давно. Зараз же точно не можу сказати, але гадаю, що більше тисячі. Це дуже багато людей з різних сфер, серед спортсменів – і боксери, і хокеїсти, і дзюдоїсти, до речі, Даша Белодід, З Домініком Гашиком, так, спілкувався. Коротке спілкування було з Роберто Карлосом і Луішем Фігу.
З українських футболістів найбільш вразив інтелектом та відкритістю Рустам Худжамов. Також можу виділити у цьому аспекті Сергія Сидорчука, з яким обговорювали навіть роботу «Моссаду». Дуже щирим був Юрій Вірт, який відповідає навіть на такі проблемні питання, які б інші б просто проігнорували. Ще один колишній голкіпер «Шахтаря» Андрій П’ятов – також класний співрозмовник і щира людина. Олександр Алієв завжди каже що думає, не соромлячись. Із Тарасом Михайликом разом їздили до Бахмута, й взагалі він дуже багато допомагає ЗСУ. Майже ніхто не знає, що коли Тарас грав у московському «Локомотиві», то він гроші, які отримував, переводив на потреби наших воїнів. Я не знаю, скільки особисто машин він купив і передав, навіть не просто передав, а сам довіз до хлопців військових. Просто мега респект за машини, тепловізори, дрони.
Про сучасне покоління гравців
– Я вам скажу так, що нинішнє покоління – дуже талановите. Якщо стільки людей наших грає в Європі та в яких командах, якщо стільки вони забивають, то не можна сказати, що це покоління – погане. Можливо, тренерський штаб не може знайти взаєморозуміння, правильно підібрати тактику й унеможливити прикрі помилки.
Про стан справ в українському футболі
– Ну, напевно, це може бути гучно сказано, але, як на мене, він зараз в стані клінічної смерті. При тому, що наш футбол трішечки кращий, ніж менш розкручені види спорту, яким і фінансування, і популярності не вистачає. Але, мабуть, з того часу, як я цікавлюся спортом, журналістикою, то таких кепських часів, як зараз, не було у нас насправді. Найгірше, що невдачі деморалізують не тільки вболівальників, які не хочуть дізнаватися щось нове, які хейтять, критикують, але й самих журналістів і блогерів.
Тут думаєш, що є ж купа інших справ в житті, на планеті, чим можна з користю займатися, ніж дивитися таке безнадійне дійство на футбольному полі.
Проєкти, якими пишається
– Якщо говорити конкретно про проєкти, то тут варто сказати не про спортивний формат, а саме про військовий. Адже ми під час повномасштабного вторгнення почали робити багато відео саме про війну, про наших захисників, про героїв. І це, напевно, дві поїздки мої на фронт з президентом «Агробізнесу» Олегом Сабуцьким. У Бахмут ми їздили і були там декілька годин. Я був на фронті разів, не знаю, 15 – 20, але це, напевно, така одна з най-най-найпам’ятніших поїздок на фронт. Але, все ж таки, на першому місці, напевно, буде Часів Яр. Ми безпосередньо туди їздили, коли відбувалася осада… Там все ж таки вже почалась війна дронів. Тобто зправа, зліва, позаду, спереду ефпіві літають. І наші, і ворожі, а вибухи – кожні 10 секунд, 15. Війна в буквальному сенсі. І ми робили відео про роту БПЛА «Фаворит». Командир цієї групи –Денис Перч. Це віце-президент ММА WWFC в Україні. Тобто людина, яка стояла біля витоків створення цього виду спорту в Україні. Не весільний генерал, а реально бойовий командир, який завжди зі своїми хлопцями. І безпосередньо з ним ми їздили до Часового Яру.
А стосовно спортивної журналістської діяльності, то, напевно, YouTube – SportArena, яким безпосередньо займаюся останні роки, – проект, яким довів скептикам, що посів своє відповідне місце в професії. Це те, чим дійсно можу пишатися, й вже багато хто знає спортивного блогера Микиту Дмитруліна, а не тільки футболіста Юрія Дмитруліна.
Тайфун на ім’я Дональд