Уявіть собі село на Київщині. 1920-ті роки. У хаті з розфарбованою піччю сидить жінка з пензлем у руках. На папері з’являються квітки-птахи та фантастичні істоти.
Це Параска Власенко створює ескізи для тканин і килимів. А у селі Вербівка на Черкащині Ганна Собачко-Шостак виводить на папері такі динамічні композиції, що й сьогодні виглядають сміливіше за половину сучасного дизайну.
Існує думка, що український авангард – це щось маргінальне й периферійне. Мовляв, десь там, у Парижі та Нью-Йорку відбувалася справжня мистецька революція, а ми тут печі розмальовували. Критична помилка, бо без перебільшення можна стверджувати, що українські митці були не тільки в тренді світових течій, а подекуди їх випереджали.
Згадайте Казимира Малевича, супрематизм і чорний квадрат. Або Олександру Екстер, чиї театральні костюми вражали Європу. Або Давида Бурлюка, який разом із Володимиром Маяковським підривав основи традиційного мистецтва. Українські футуристи, конструктивісти, кубофутуристи були частиною глобального художнього процесу.
Симбіоз, якого не було ніде
Не менш цікавий рух відбувався в невеликих селах. На початку ХХ століття спостерігався знаковий феномен – симбіоз професійних художників-авангардистів з народними майстрами. У селах Вербівка, Скопці (нині Веселинівка) виникли артілі, де освічені митці працювали пліч-о-пліч зі звичайними селянками, які ніколи не вчилися в академіях, проте мали неймовірне відчуття форми та кольору.
Цей симбіоз дав початок унікальному мистецькому явищу. Роботи Ганни Собачко-Шостак, Тараса Власенка, Євмена Пшеченка, Василя Довгошия, Глікерії Цибульової не мають аналогів ні в українському, ні у світовому мистецтві. Це не народне мистецтво в чистому вигляді – занадто складне й інтелектуальне. Але й не академічний авангард – надмірно вільне, емоційне, позбавлене холодної концептуальності.
Їхні роботи експонувалися у Парижі, Берліні, Нью-Йорку. Європейські критики захоплювалися «світлим примітивізмом» та «віртуозністю ліній» українських майстрів. Та потім там про них забули, а на наших теренах радянська влада перетворила митців на безіменних «колгоспників», які «всупереч відсутності умов» щось там малюють, демонструючи «розквіт народного мистецтва».
Ревіталізація як культурний опір
Тепер, через майже сто років, імена митців повертаються. У Кропивницькому, в Обласній універсальній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського, відкрилася мандрівна виставка, що розкриває спадкоємність між українським авангардом 1920-х і сучасним дизайном.
Вона є промоцією найкращих робіт міжнародного конкурсу «Modern.UA. Принти для текстилю», який організувала платформа UA.Heritage.
Сучасні дизайнери переосмислювали роботи забутих українських майстрів та створювали на їхній основі принти для тканин. На конкурс надійшло 170 робіт з України, Німеччини, Нідерландів, США, Швейцарії, Польщі. Найкращі п’ятдесят відібрали для виставки, яка спочатку відкрилася у Національному музеї декоративного мистецтва в Києві, а тепер мандрує Україною.
«Це відновлення історії, адже той період практично відсутній в українському мистецтвознавстві, – каже завідувачка відділу мистецтв бібліотеки Чижевського та співорганізаторка виставки Світлана Ушакова. – Ми намагаємося показати, що українське мистецтво – це не лише вишиванки та петриківський розпис, а складна, багатошарова традиція.
Проєкти з ревіталізації важливі і через тридцять років після утвердження незалежності України як спосіб деколонізації українського мистецтва, звільнення його від радянських та пострадянських кліше. Коли ми повертаємо імена Параски Власенко чи Євмена Пшеченка, ми доводимо, що українська культура завжди була частиною європейського модернізму, а не якоюсь екзотичною периферією».
Переможці з Кропивницького
Серед переможців конкурсу – двоє кропивничан. Художниця Тетяна Савченко, яка отримала гран-прі, та Данило Воробйов, студент третього курсу Центральноукраїнського державного університету.
Коли UA.Heritage оголосили конкурс, Тетяна почала вивчати біографії майстрів початку ХХ століття. Найбільше її вразила історія Параски Власенко, яка стала головною натхненницею для Тетяниної роботи. «Вона народилася в 1900 році, померла в 1960-му. За ці 60 років пережила голодомори, дві війни і страждання. Але вона зберегла в собі світло», – розповіла художниця.
Втім, за її зізнанням, процес переосмислення виявився складним. «Модерн і особливо авангард – це суцільна фантазія. Було багато спроб, багато ескізів, поки я не зрозуміла, що хочу. Я намагалась створити щось на кшталт її букету, її композиції, але як мережево», – пояснила Тетяна.
Додатковою складністю стало створення рапорту, який би органічно з’єднувався при друці на тканині.
Данило Воробйов обрав іншого героя – Макара Муху, одного з основоположників станкового декоративного розпису, уродженця Черкащини. Його робота «Сонце сходить над Україною» – це складна композиція, де є море, берег, корабель із українськими прапорами й сонце, що сходить.
«Мені подобається поєднувати так, щоб був не тільки якийсь фрагмент життя, а щоб можна було простежити від неба до моря весь український світ», – пояснив Данило.
Цікаво, що юний художник створював роботу в стані хвороби, з температурою. «Було складно малювати рівно, але було якесь таке натхнення», – згадав він. Можливо, саме цей змінений стан свідомості дозволив йому глибше відчути дух авангарду, де емоція важливіша за технічну досконалість.
Де закінчується один митець і починається інший?
Один із найцікавіших аспектів проєкту – питання авторства. Де проходить межа між копіюванням і творчістю?
Данило каже, що ця межа проходить на етапі ескізування: «Спочатку ти береш роботу Макара Мухи, але потім інтерпретуєш її під себе, під свій стиль. Він – точка входу для тебе».
Тетяна згадала слова Ганни Собачко-Шостак: «Якби я намалювала квітку такою, якою вона є, як її всі бачать, люди в селі сказали б: “Це не твоя квітка, Ганно, а звичайна городня квітка.” Тому я вигадувала її з голови». «Цей її художній вибір – не копіювати натуру, а творити власну фантазійну форму – мені дуже сподобався, тож я теж захотіла зробити щось цікаве».
Утім художники стикнулися з проблемою, як зберегти «душу» оригіналу, перетворюючи його на цифровий принт. Адже роботи народних майстрів – це живий мазок, нерівні контури, вібрація кольору. А цифрова векторизація все робить ідеально гладким. «У модерністів були більш емоційні розводи, щось від живопису, – пояснив Данило. – Мені довелося знайти баланс між точністю та емоційністю».
Як уникнути культурного спрощення
Коли розмова зайшла про те, як уникнути спрощення українського мистецтва до рівня «шароварщини», художники заявили, що все залежить від контексту та якості виконання.
«Побутове та велике мистецтво відокремлює гарний піар, і в той же час, щоб зробити картину, яка претендувала б на глядача по всьому світу, важливі сенси, які ти вкладаєш», – заявила Тетяна.
Данило запропонував іншу перспективу: «Чому авангардний розпис 1920-х виглядає сьогодні актуальніше, ніж класичні етномотиви? Тому що вишиванка – це кубики, поєднані певним чином. А в авангарді немає меж у формі, кольорі, тоні. Інтерпретація теж безмежна».
Але обоє зійшлися в одному: найважливіше і сто років тому і сьогодні – творити щось, що говорить універсальною мовою.
Принт чи арт-об’єкт?
Одним з результатів конкурсу з популяризації українського культурного спадку через переосмислення доробку геніїв українського народного модерну стали принти для текстилю. На фінісажі у Національному музеї декоративного мистецтва надруковані хустки та аксесуари подарували почесним гостям, серед яких були відомі акторки Олеся Жураківська та Наталя Васько.
Але Данило запропонував піти далі: «Чи вважатиметься принтом розпис на будинку? У нас багато споруд із пустими білими стінами, і малюнків багато. Тож пропоную перенести авангардні орнаменти на фасади, зробити їх частиною міського простору».
Тетяна ж бачить свої роботи інакше, для неї це радше арт-об’єкти, ніж утилітарний дизайн: «Мені подобається, коли вона в рамі висить, на стіні, великого формату, щоб можна було зайти в картину».
Але чи не втрачається щось, коли унікальну авторську роботу розмножують? Данило філософськи зауважив: «Важливо те, що за межами фізичного існування. Люди, коли носять одяг із принтом, його не так чітко видно, як картину, але на ньому є ідеї».
Не реліквія, а жива традиція
Конкурси на кшталт Modern.UA художники вважають важливим інструментом ревіталізації. По-перше, вони повертають забуті імена, створюючи попит на дослідження та публікації про майстрів початку ХХ століття. По-друге, доводять, що український авангард – не музейна реліквія, а живе мистецтво, яке може надихати сучасних дизайнерів.
«Платформа UA.Heritage робить дуже класну справу, – вважає Тетяна. – Вона на весь світ розповідає про українських митців і про українське мистецтво. Тому я буду брати участь у кожному їхньому конкурсі».
П’ятдесят яскравих принтів на стінах бібліотеки Дмитра Чижевського – доказ того, що українська культура має величезний потенціал, який ми все ще лише починаємо розкривати. Це історії про митців, які сто років тому, всупереч голоду, війнам і репресіям, створювали красу. І про наших сучасників, які дають цій красі нове життя.
Український авангард не потребує пояснень. Він яскравий, динамічний і космічний. Можливо, завтра хтось у Берліні чи Токіо одягне сукню з принтом за мотивами Параски Власенко, навіть не знаючи її імені. Але енергія, яку вона вклала в свої роботи сто років тому, житиме й рухатиметься світом. А це, зрештою, і є справжнє безсмертя мистецтва.
Лариса Семенова, спеціально для «УЦ».
Тайфун на ім’я Дональд