«Низький уклін усім, хто підтримав»

Про те, що Людмилиного сина визволено з російського полону, я дізнався тільки нещодавно, з привітання, яке отримав від неї з нагоди зимових свят. «Бажаю здоров’я, благополуччя, щастя, миру, успіхів в роботі. Син нас вивіз спонтанно, швидко в інше місто, так сталося. Спасибі вам за підтримку. З повагою Людмила», – написала. Звісно, приємно читати таке на свою адресу, хоча підтримка була зовсім незначною. І радісно було дізнатися, що Людмилин син, якого росіяни захопили ще в першу весну великої війни, – уже вдома. Я зателефонував Людмилі, щоб дізнатися, як це сталося. А передусім нагадаю про її історію, яка вже публікувалася в «УЦ».

Ми познайомилися трохи більше року тому в Кропивницькому. Людмила попросила не називати її прізвища і навіть міста на сході, з якого перебралася з чоловіком Андрієм і собакою Баксом у Кропивницький, рятуючись від війни. Також попросила заблюрити її обличчя на знімку.

– Боюся зашкодити синові, він у полоні, – пояснила. І розповіла, що війна для них почалася 2014 року. Кілька місяців місто контролювали проросійські бойовики, які називали себе повстанцями.

– Одного з них знаю. Погрожував: «Кто за Украину, получите». Тепер він начальником у деенері чи еленері. Наші їх тоді видавили. З того часу місто – повне наших військових. Терористи ж зачепилися за кільканадцять кілометрів, стріляли звідти. Багато наших людей виїхало, але ще можна було якось жити. Я з чоловіком перебралася у приватний сектор – його мати, виїхавши, залишила нам будиночок. Тримали курей. Все ж легше, ніж у квартирі. На початку 2022 року відчули: щось погане насувається. Президент обіцяв: все буде добре, радив смажити шашлики 9 травня. Ми слухали й не вірили. Потім росіяни почали бомбити. У наших не було чим відповісти їм. Син записався в оборону. Ми з чоловіком ховалися в сусідній хаті. Її власниця переписала на чоловіка перед смертю. Хата – непридатна для проживання, але під нею – погріб, крихітний, метр на метр, згори капає, немає вентиляції. Сиділи там, я – на мішку із сіном, чоловік – на лавці. Баксика в погріб важко затягти, не хоче. Вибухів теж боїться, гавкає. Топили пічку, стеліпаю супчику на ній, чаю нагрію. Поки магазин працював, накупили хліба, насушили сухарів. А я ж хворію: цукровий діабет, ішемія. Треба ліки приймати, їсти за розпорядком. Обстріли такі були, що ми боялися вийти по нужді чи курей погодувати. Потім сарай розбило, курей повбивало. Колодязь розбило, ворота металеві посікло, як ножем порізало, двері в хаті вирвало, вікна повилітали, протяги. Від літньої кухні – купа сміття. Газу не було – пробило трубу, електрики – теж. Влучило в будинок через дорогу, горів, а ми нічого не могли зробити. Через паркан дім згорів теж. У будинок, що навскоси від нас, потрапила фосфорна бомба, всередині все згоріло, але з людей нікого там не було, виїхали всі. Недалечко жінка померла. Мабуть, і досі лежить непохована, бо нікому. Людей убивало, хоронили в городах, під сараями. На вулиці жінці відірвало голову осколком, так і лежало тіло без голови. Мужчина вийшов з погребу покурити, відірвало голову. Біля хлібного магазину убило чоловіка. Багатьох убило за короткий час. Росіяни зайшли. Недалеко від нас – багатоквартирні будинки, дев’ятиповерхові. Там розташувалися їхні кулеметники. Хтось із наших, місцевих, був у них навідником. Доповідав їм, звідки стріляють наші. І росіяни нічним тепловізором спостерігали. Появишся на вулиці – стріляють. Їздили бронетранспортерами, обстрілювали. Була в них і важка техніка. Заїдуть у двір чи на город і пуляють. Так бахкало, аж земля здригалася, а машина, на якій гармата, дибки ставала. Гільзи падали з таким звуком, наче газовий балон падає. Наша вулиця була в епіцентрі. Росіяни просувалися містом і руйнували. Ми прощалися одне з одним кожного дня. З окупантами не спілкувалися. Мельком, бачили, як техніка і піхота рухалися вулицею. Ми ховалися. Якби вони нас побачили, не знаю що зробили б з нами. Ми не показувалися їм.

На запитання, чи була можливість евакуюватися до окупації міста, Людмила відповіла:

– У перші дні син телефонував, пропонував виїжджати. Ми з чоловіком не погоджувалися: «А що буде з курями, з кицьками? Ще й собака». Хіба знали, що війна буде такою страшною? Думали, туди-сюди, та й минеться, як чотирнадцятого року. Коли стало нестерпно, ніхто з влади уже не пропонував евакуюватися. Принаймні до нас ніхто не приходив. Але ми про всяк випадок склали сумку з новенькою одежею, поставили в сараї, щоб напохваті була.

Далі – про те, як зустрілася із сином, про евакуацію, про життя в Кропивницькому.

– Це було в квітні. Не скажу, яке число. Ми не знали тоді, який навіть день тижня. Коли в погребі довго сиділи, то не знали, день чи ніч. Місяць так прожили. Чую, щось гупає згори. Думаю, зараз нас уб’ють: або гранату кинуть, або… А згори – голос: «Всі живі?» Піднялася я по драбині, вистромила голову, пляшечку з водою під жупаном тримаю. «Живі», – кажу, а ноги тремтять. «Ніхто не поранений?» – «Ні». – «Вилазьте». Вибираюся першою. Бачу двох військових, в обмундируванні, з автоматами, на головах отакі шоломи, на них окуляри. Все, думаю, кінець. Недобачаю через діабет, придивляюся та як закричу: «Синок!» Він з товаришем відпросився у командира, під’їхали за кілометр до міста, залишили там машину, сюди пішки прийшли. Син каже: «Так, швиденько беріть документи, ліки, гроші які є і більш нічого». Хотіла взяти сумку з одягом, син не дозволив. Раптом – серцевий напад, задихаюся. Син з другом ведуть мене, чоловіка, собаку. «Обережно, дивіться під ноги – битий шифер, цвяхи». Дійшли до околиці, а там уже зібралися люди.

Син з товаришем поїхали до своїх. А нас вивозили УАЗиком. Привезли нас в інше місто, від нашого – і двадцяти кілометрів не буде. Висадили нас, куди далі йти – не знаємо. Самі – зарослі, волосся стирчить, у чоловіка – ще й борода та вусища. Брудні, одягнені тепло, схожі на бомжів. Йдемо, а на нас люди дивляться. Ходили ми, ходили. Зайшли до волонтерів. Вони запропонували взяти одежі, її там багато було, а ми не могли взяти, бо не знали, де будемо, та й як її тягати. Продуктів не було. Попросила я води пляшечку. Волонтер каже: «Баклажки нема, чашечку наллю». А що та чашечка? Попила води, питаю: «Куди нам іти?» Порадили викликати таксі, таксисти знають, де приймають таких, як ми. Таксист відвіз нас в якесь училище. Я тим людям дуже вдячна. Дали нам кімнатку. Там і душ, вода холодна. Два дні там побули. Чоловіковий друг подзвонив: «Їду в Дніпро, заберу вас». У Дніпрі ми чотири дні були, в навчальному закладі якомусь. Там нас нагодували. Чаї, супи, хліб, булки, згущене молоко, все-все. Далі чоловіковий друг забрав нас у Жовті Води. Телефоную синові, він і каже, що в Кропивницькому мешкає його знайомий. Я про Кропивницький чула, але нічого не знала про це місто. Найняли таксі, приїхали сюди. Добрі люди нам дали можливість мешкати у своїй квартирі, платимо тільки за комунальні послуги. Опалення – електричне, але ми ні разу не вмикали, нема з чого платить. Якийсь час отримували гуманітарку, потім перестали давати. Пенсії у нас невеликі. Переважно сидимо в квартирі. Ходити далеко не можу, немає здоров’я. Ще й побоююся, що забуду свою адресу, заблукаю. Собака все у вікно дивиться. А як у під’їзді двері гримнуть – здригається, гавкає, тулиться.

А найбільше Людмилі боліло за сина, якого не чула з травня 2022 року.

– Ми вже в Кропивницькому були, як син зателефонував: «Їду на завдання, буду там десять днів, не дзвоніть. Як повернуся, одразу подзвоню». Минуло двадцять днів, дзвоню, не відповідає. Ми почали волосся на собі рвати. Толком не знаємо, в якій він частині, він же нам не розказував. Потім мені зателефонували з Дніпра, сказали, що він у госпіталі і що наказав рідним про це не розповідати. Медсестричка потім дзвонила, казала, він поранений у легені, лікувався, заштопали його, він схопив автомат і на війну знову. Потім ми дізналися, що їхня група потрапила в полон. Ми – і в поліцію, і в військкомат, і в Координаційний штаб (з питань поводження з військовополоненими, – В.К.), в Червоний Хрест. Обмін іде, а його ніяк не визволяють. Дали мені можливість відправити йому листа. Конверт в конверті. Верхній конверт українською підписала. Той, що всередині, – російською. І лист російською. Короткий лист: «Сынок, мы тебя ждем». Чи дійшло, не знаю. Українцям, які в російському полоні, не дозволяють листи писати додому. А росіянам, які в полоні в наших, можна дзвонити додому кожен тиждень і листуватися. Чому так? Наші у них у полоні голодують, такі худі повертаються, скелети. А росіяни – товсті, мордаті. Десять тисяч в місяць витрачається, щоб прогодувати одного росіянина полоненого. Поки не довідалася, що із сином, спокою не знала, плакала, кричала. Головою об стіну билася. На ліках повністю. Просила: «Приснися, синочок». І він приснився, з костилем. Потім дізналася, що його поранено в ногу перед полоном. За кожним обміном слідкую. З одним визволеним, його з моїм сином в одній тюрмі тримали, спілкувалася. Питаю: «Як там мій?» – «А який він?» – «Під два метри зростом, дуже красивий, міцний, під сто кілограмів, але не жирний, а накачаний». – «А, він схуд сильно. Блідий, опирається на палицю, стояти важко». Тоді ще з одним визволеним з тієї тюрми спілкувалася. Розповів, що в мого сина все більш-менш… Продовжуємо дзвонити в Координаційний штаб. Нам кажуть, мовляв, що можемо, те й робимо. Кажу, він поранений двічі, не долікований. Міняють тих, хто місяць пробув у полоні, а наш – третій рік. Треба ж по-чесному…

Така у нас розмова була трохи більше року тому. Невдовзі після публікації мені зателефонував давній знайомий, колишній голова райдержадміністрації на Кіровоградщині. Володимир Петрович (прізвище не називатиму, не уповноважений) попросив Людмилин телефонний номер, обіцяв допомогти. Наступного дня – дзвінок від Людмили. Розповіла, що Володимир переказав їй гроші, дякувала. Після того я раз чи двічі телефонував їй, щоб довідатися, чи не визволено її сина. Вона відповідала, що ні, й плакала. І от нещодавно зателефонував уже знаючи, що син – вдома. Запитую, коли його звільнено, як почувається.

– Це сталося 24 серпня, в День Незалежності. Повідомила мені про це дівчина з нашої адміністрації, релокованої в Дніпро. Ми до війни на сусідніх вулицях мешкали, тепер телефоном спілкуємося. «Є відомості, що його обміняли», – сказала і скинула фотографію. Худий, блідий, його попід руки ведуть. Я: «Та це не він!», так змінився. З ногою у нього погано, поранено.

Зрозумівши, що хочу опублікувати про повернення її сина в газеті, Людмила знову просить не називати його прізвища й імені. Каже, син повернувся із полону виснаженим не тільки фізично, а й морально, дратується, коли розпитують про полон, і публікація з іменем і прізвищем йому не сподобається. Хоча Людмила була б рада, якби зустріч із сином відбулася публічно. Бачила ж в Інтернеті, як люди в селах і містах радо зустрічають визволених з полону земляків. А з її сином сталося по-іншому.

 – Через добу після повідомлення про визволення він мені зателефонував. Я така рада! А через три тижні відпросився з лікарні й приїхав до нас у Кропивницький. Худий, мовчазний. Два дні побув і сказав, щоб збирали манатки, їдемо в Одесу, у нього друг там. Посадив нас у бусик, йому друзі допомогли купити і відвіз. Я перед тим перестала ходити ногами. Такі болі! Цукор, ішемія, артроз хронічний. Тепер живемо в Одесі. Спасибі добрим людям, поселили. Свого житла немає ні в нас, ні в сина. Я тут з паличкою почала ходити. Приїздило військове начальство, нагороди вручило синові. Він у бою не ховався за інших, прикривав. Такий у мене син. Тільки хворий тепер, нервовий. Лікарі кажуть, з часом минеться. Мені все це – на нерви. А нервувати не можна. Кожен обмін з ума сходила. Не знаходила в списках – і знову істерика. Тепер знову нервую. Бо син хворий.

Днями всім написала, хто нам допомагав. І вам, і власниці квартири в Кропивницькому, і її матері, і Володимиру, який мені гроші перевів рік тому. Довіку не забуду. Купила тоді ліків, вітамінів, жирної риби – лікарі велять їсти, тільки за що? Я йому тоді зателефонувала, а він: «Не дякуйте». А як не дякувати за добро? Низький уклін усім, хто підтримав. Вірю, добро – воно крутиться, назад повертається.

Як сюди переїхали, газетку вашу знайшла в речах. Розкрила, почала ревіти. Все як є написали. Щоб у вас все було гаразд, щоб мир наступив. Захочете подзвонити – дзвоніть. Бо я не буду, ще подумаєте, нав’язуюся…