Дядя Гриша: «У мене дві бригади під опікою»

Минулого тижня з черговою волонтерською місією у Кропивницькому перебував легендарний херсонець Григорій Миколайович Янченко, більше відомий як Дядя Гриша. Його безкорислива, добровільна допомога воїнам ЗСУ та пораненим ветеранам – це справжнє багаторічне служіння. Це вияв моральної зрілості, сильного духу та послідовної турботи про інших.

Дяді Гриші півроку тому виповнилося 78. Він давно міг би придбати на пожертви автоматизований візок, але вже багато років пересувається на звичайному, за допомогою рук. Які в нього теж поранені. Але про це пізніше. Тут йдеться про скромність і невибагливість. Якщо рахувати з 2014 року, а саме тоді Григорій Миколайович почав займатись волонтерством, то на сьогодні, за неточними підрахунками, він зібрав і передав для українських вояків приблизно 15 мільйонів гривень.

Поки ми розмовляли у фоє «Велмарту», до нього підходили чи не кожну хвилину. Хтось мовчки опускав купюри в скарбничку, хтось з подякою і добрими побажаннями. Діти ділились цукерками та шоколадом. Якась бабуся піднесла батон «Гірчичного» і пляшку води.

– Мене сприймають тут, як завжди, дуже добре. Як і по всіх містах. Я не можу виділити якесь окреме місто, де гірше чи краще. В кожному місті я відчуваю себе своїм. Тому що мене знають усі люди в Україні. І навіть за кордоном. І сприймаю це як данину тому, що я веду волонтерську роботу.

– Григорію, чи можете сказати, скільки ви приблизно зібрали за ці три візити до нашого міста?

– Я не веду таку статистику. Розумієте, чим більше збереш, тим більше ти повезеш. Все залежить від того, які потреби у військових. От зараз, наприклад, найбільше потрібні приціли, оптичні прилади для дронів, комп’ютерне обладнання. Незабаром повезу хлопцям Старлінки, FPV-дрони,і дрони-камікадзе, і дрони-скиди, і розвідувальні – все, що замовляли.

– А з чого починалася ваша волонтерська діяльність? І чому ви обрали для цього саме 25-у і 59-у бригади?

– Починаючи з 2014 року, ми просто їздили на Схід. І проїжджаючи між Маріуполем і Авдіївкою, заїжджали у будь-яку частину, що зустрічалася по дорозі. Зупинялись і розподіляли те, що мали. В основному продукти харчування. З часом встановились більш тісні зв’язки з певними батальйонами, ротами. Наприклад, 79-а бригада за місцем базування є Миколаївською. Потім з’явилася 36-а бригада морпіхів, теж миколаївці. Потім я познайомився з капітаном Вадимом Сухаревським, нині він заступник командувача оперативного напрямку «Схід». Коли його перевели, підійшли до мене його хлопці з 25-ї бригади і попросили взяти їх під крило. До речі, їхнім комбригом потім став командир 79-ї. Тобто всі знайомі, всі свої. І як ти залишиш земляків без допомоги, без підтримки? Тепер у мене дві бригади під опікою. До речі, я так само надавав допомогу «Вовкам Да Вінчі».

– Розкажіть про ті дні, коли ви були в окупації. Тоді ви їздили містом з прапором і гімном України. Чи зупиняли вас орки, чи відчували ви загрозу життю?

– Як місцевий житель Херсона я більше боявся місцевих колаборантів. Вони знали усю мою сім’ю, знали, де я мешкаю, знали, що я робив, починаючи з чотирнадцятого року.

Так, орки мене зупиняли. На той час в Херсоні стояли буряти, чеченці та підрозділи ДНР-ЛНР. Бурятам і чеченцям було байдуже, яка там музика звучить. Вони навіть «донатили» своїми грошима. А я потім обмінював у мінял рублі на гривні і відправляв у Тернопіль, Запоріжжія, інші міста. Ті люди, кому я переправляв гроші, мали виїзд на Донецький напрямок з волонтерськими місіями.

Одного разу я навіть спілкувався із донецьким. Запитав: «Що тебе спонукало до того, щоб ти воюєш на боці Московії?Ти ж наче непогано жив в Україні?» Відповідає: «Я хочу, щоб Росія зайшла в Донбас». «Але ж ти уже не в Донецьку, – кажу. – Ти вже на півдні України. Ти воюєш проти українців». І тут дивлюся, до нього стали підходити інші, все більше й більше. Тому я швидко ретирувався.

– А коли і як ви евакуювалися?

– Евакуювався я 19 вересня двадцять другого року, коли мені вже погрожували фсбешники. Мій товариш мене попередив напередодні. Каже: «Ти катаєшся вже останні дні». Справа у тому, що окупанти призначили на 24 вересня свій референдум з метою приєднання Херсонщини. Тому товариш забрав і поселив мене у свою пусту однокімнатну квартиру. Там я переховувався два дні і три ночі. Потім він домовився з рибалками і баркасом мене перевезли через Дніпро в Олешки. Звідти машиною в Каховку, з Каховки у Велику Лепетиху і так далі. Ми тоді проїхали 14 постів, з них чотири були дуже прискіпливі. Згодом я дізнався, що 22 вересня у тій квартирі «асвабадітєлі» виламали двері й провели обшук. 26-го зайшли в мою квартиру, а там на стінах висіли усі мої грамоти та подяки, так вони посікли ці стіни автоматними чергами та й пішли.

А я нарешті опинився у Запоріжжі й почав там волонтерити.

– Яка у вас сім’я і де вона нині перебуває?

– У мене двоє синів і четверо онуків. Нині всі вони живуть і працюють в Німеччині. Минулого року восени я їх навідував, бо у трьох онуків був день народження.

– Вони допомагають вам у волонтерській діяльності?

– Так. Вони назбирали коштів на два пікапи. Перегнали їх до Запоріжжя. А там я їх ще запакував деяким обладнанням і вже звідти вони поїхали на передову.

– А зараз ви де базуєтесь в Херсоні чи в Запоріжжі?

– Я зараз базуюсь в Україні. Чому, пояснюю. Тиждень Миколаїв, тиждень Одеса, тиждень Кропивницький. Після вас поїду на Покровськ, дещо повезу. Потім піде четверте коло – Дніпро, Кременчук, Полтава, Ужгород, Мукачів,Чернівці, Львів, Луцьк, Рівне.

– Отже, ви собі відпочинку не даєте?

– Коли на новий рік приїхав у Херсон, думаю: ну, все, роки беруть своє, мабуть буду закінчувати. Але перед тим я побував в Одесі, де нині живуть тридцять вісім тисяч херсонців. І коли вони підходять, обіймають, плачуть, то я розумію, що не можу собі дозволити цього відпочинку. Звісно, усі чекають нашої перемоги. А я що, лежатиму на дивані і чекатиму? Хлопчикам на передку нині тяжко, їм треба допомагати.

– У вас є своя команда, хто вам ще допомагає?

– В кожному місті завжди знаходяться помічники. От я приїхав до вас, мене зустріла волонтерка Вікторія Бобіта. Велику допомогу надає волонтер Геннадій Шевченко, повсюди мене супроводжує. Цілу культурну програму мені забезпечив, де ми тільки не були. Ми з ним також взяли участь в акції на підтримку полонених та зниклих безвісти.

– Як ви нині оцінюєте вашу участь у придушенні «Празької весни» ?

– То був останній рік строкової служби. Звісно, у 1968 році не було у мене такої свідомості. Але нині я розумію, що політика Московії не міняється століттями. Тільки за останні 80 років я нарахував п’ятнадцять війн з її вини та за її участі. Тоді я був олов’янним солдатиком і діяв за наказом. Тоді я не відчував себе загарбником. А у 2014-у мене наздогнали докори совісті.

– А як ви оцінюєте реалізацію програми «Безбар’єрний простір»?

– Як на мене, пройшло ще мало часу для точної оцінки. За один рік все не зробиш. Це дуже складна проблема. Крім того, що мають бути гарні дороги, мають бути доступні магазини, аптеки, поліклініки, культурні заклади. Для мене, наприклад, знайти десь доступну перукарню дуже складно, повсюди сходинки. Але якщо є допомога, то беруть за візок і піднімають. Проте в основному якось викручуєшся сам. Після війни, на жаль, з’явиться дуже багато інвалідів, дуже багато спинальників, котрі користуються візками, ходунками чи костурами. Про них треба дбати вже зараз.