Кропивничанина Віктора Філоненка мобілізували 56-річним у перші дні великої війни. Починав службу в теробороні, дивом не загинув під час ворожого обстрілу аеродрому «Канатове». Невдовзі відправили на схід. 2024 року зазнав тяжкого поранення на Донеччині. Частково втративши слух і зір, з хворим серцем і осколками в ногах продовжував служити. Помер у зоні бойових дій другого січня нинішнього року за півтора місяця до шістдесятиріччя.
– Вітя добряком був. На першому місці – сім’я. Старався для нас, особливо для онучки, Маші, їй уже чотирнадцять. Обіцяв їй: «Дєд все для тебе зробить», – каже Ольга Філоненко, якій Віктор був надійною опорою протягом майже сорока років.
Звісно, Ольга пам’ятає, як чоловіка мобілізували.
– Уранці 24 лютого я на роботу вирушила, а чоловік – до мами старенької в село. У маршрутці я почула від людей, що почалася війна. Приїхала на роботу, Вітя телефонує: «Дзвонили з військкомату, сказали прийти». «Може, розіграш? Ти ж немолодий», – кажу. Автобуси рейсові перестали ходити, та чоловік добрався додому, збирається у військкомат. «Вітя, може, не йтимеш?» – «Викликають, треба йти». Комісію пройшов швидко, визнали придатним. Зарахували в тероборону. Служив в охороні «Канатового». Ледь не загинув, коли росіяни обстріляли аеродром. Я йому казала: «Вітя, ти в сорочці народився». У червні їх відправили на схід. Він перед тим заїхав додому, ще й не знав, куди саме відправляють. Я переживала. «Вітя, може, не поїдеш?» – «Як це – «не поїдеш»? Побратими поїдуть, а я – ні? Буду з хлопцями до кінця». Хотіла провести його до місця збору, а він не дозволив: «Буде море сліз, а в тебе – хворе серце». Провели його дочка з чоловіком. Вітю відправили в Луганську область. Їх там бомбили, а в них і їсти нічого. Звідти їх вивели у Костянтинівку. Там теж – обстріли. Вітя мені майже нічого не розказував про війну, скільки не питала. «Воно тобі не треба», – казав.
Ольга перераховує місця, де за чотири роки побував її чоловік, – Лисичанськ, Костянтинівка, Борівське, Тоненьке, Часів Яр, Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Іванкове, Прип’ять, Слов’янськ.
– Хлопці йому казали: «Дєд Мопед, ти такий шлях пройшов! Де тільки не бу!в» Його Дєдом Мопедом назвали, коли розповів про свого мопеда, переробленого власноруч з велосипеда. Вітя на ньому на роботу на цегельний завод їздив, на риболовлю.
У Часовому Ярі Віктор Філоненко здобув статус УБД, у Тоненькому зазнав осколкового поранення з контузією, це сталося 2024 року.
– Спасибі хлопцям, витягли його, пораненого, з осколками в ногах. Він слух і зір втратив частково. Йому робили операції на обох очах. А ніг не відчував і після госпіталю та реабілітації. Ходив у кросах, щоб легше було. Навіть у мороз в кросах. «Оля, ніг не відчуваю», – казав. Пройшов ВЛК, але рішення про непридатність не поспішали видавати. То документ якийсь загубиться, то ще щось…Після поранення Вітю вже на залучали до бойових завдань, останнім часом служив у Слов’янську, де бойові дії. Був за завгоспа. Коли їхня кухарка пішла у відпустку, взявся куховарити. Мені телефонував, питав, як приготувати те й те. Хлопці ним задоволені були.
Наприкінці минулого року його нарешті визнали непридатним. Відіслала йому той висновок, він рапорт подав про звільнення. Поки той рапорт розглядали, помер.
У ніч на 31 грудня чоловік мені зателефонував. «Олю, тут такі прильоти. Олю, так змерз, душу не можу нагріти». 31 грудня й 1 січня теж поговорили. Казав: «Олю, мене спишуть, підлікуюся, знову на цегельний завод влаштуюся. Вдома не сидітиму. Треба внучку на ноги ставити». Сказав, що наступного дня подзвонить. Не подзвонив. Я зателефонувала – не бере трубку. Аж увечері додзвонилася. Мене спитали: «Ви хто?» – «Дружина». – «Вашого Віктора Івановича немає». Швидше за все, серце не витримало. Тепер чекаємо, що скаже експертиза. Поховали його в Кропивницькому, на Далекосхідному, серед героїв.
Скоро сорок років буде, як ми одружилися. Ми з одного села, з Рощахівки тодішнього Бобринецького району. В одну школу ходили. Вітя з армії прийшов навесні 1986 року. Влаштувався на домобудівному комбінаті в Кіровограді. Ми збиралися подавати заяву, щоб розписатися. Домовилися зустрітися, а Вітя не прийшов. Думаю, обманув. Пішла до нього на роботу, там кажуть: Вітю відправили в Чорнобиль. Пробув там місяців зо три. Повернувся. У жовтні ми розписалися. Через рік дочка народилася. Купили будинок на Кущівці. Вітя працював у БМУ-5, в Укртелекомі, на цегельному заводі. Дружив з багатьма, усім допомагав. Добряк. Приїде додому з війни, зайде в магазин, чужим дітям цукерок купить. І там де служив, частував дітей. «Куплю їм по морозиву. Хай діти з’їдять», – розказував.
Ольга каже, що важко було сповістити про смерть Віктора його матері, Марії.
– Вона й кричала, і плакала. Досі каже, не віриться. Чекає дзвінка від Віті. Ми всі його чекаємо. Як телефон задзвонить, у мене найперша думка: Вітя дзвонить. Щодня розмовляю з ним. Портрет стоїть, а Віті немає.
Вони чекають на вас!