Як же нам не вистачає хороших новин! Хоч щось, хоч трохи, але не про війну, не про ожеледь, не про блекаут, не про корупцію тих, кому повірили і довірили, не про відверту дурість тих, кого призначили. Про щось таке, що дає надію на нормальне життя в нормальній країні. І не десь у Буковелі, а тут, у нас.
Ну ось же воно! Державна служба геології та надр оголосила 26 лютого аукціон в електронній системі ProZorro з продажу 20-річного спеціального дозволу на користування надрами з метою видобутку бурого вугілля в Кіровоградській області. Йдеться про 8,5 га в північній частині Південної лінзи Протопопівської ділянки Бандурівського родовища в Олександрійському районі.
Історія Олександрійського вугільного басейну без перебільшення трагічна: буре вугілля виявилося Україні не потрібним, кар’єри перетворилися на озера, а іржаві остови крокуючих екскаваторів здаються сучасниками динозаврів і цікавлять лише туристів-екстремалів.
Але кому тепер потрібне низькокалорійне буре вугілля? Від нього відмовилася не тільки Україна, а навіть Німеччина, яка вважається країною передових технологій. Тоді навіщо цей аукціон? Щоб чиновники продемонстрували імітацію бурхливої діяльності? Чи це робиться з надією виручити хоч якісь гроші в бюджет? Хоча стартова сума аукціону мізерна – мільйон гривень, від застав корупціонерів дохід в казну – на порядки більший.
Запитати практично нема в кого: Держслужба геології та надр не вважає за потрібне мати свого представника в багатій корисними копалинами Кіровоградській області. Але слава Богу, є в нас людина, яка знає про підземні скарби Кіровоградщини все. Патріарху, багаторічному і дбайливому керівнику нашого краю Миколі Олексійовичу Сухомлину можна просто зателефонувати і почути відповіді на багато запитань.
– Раніше ми, коли видобували буре вугілля, – ділиться Микола Олексійович, – його в кращому разі переробляли, вилучали звідтіля смолу, це називається гірський віск або озокерит. Це те буре вугілля, яке має підвищений вміст смоли.
Решта бурого вугілля – з нього робилися буровугільні брикети, і ми приблизно кожного четвертого жителя Олександрії забезпечували побутовим паливом. А половину бурого вугілля спалювали на ТЕЦ і виробляли або пару, або електроенергію. Але при цьому застосовували таку технологію, що мали до 40 відсотків попелу.
Останнім часом деякі країни, а саме китайці і росіяни, зробили ривок вперед у використанні вугільних родовищ. Вони винайшли нову технологію використання вугілля – його підсушують, подрібнюють на борошно, а тоді беруть 60 відсотків вугілля, 40 відсотків води додають, і ще додають 1,2 – 1,6 відсотка пластифікатора. Цю пульпу накопичують у цистернах, вона не застигає, не осідає, потім із цистерн насосами закачують у теплові електростанції і з допомогою форсунок спалюють. І коли спалюється оця рідина, утворюється висока температура, і вихід попелу становить максимум 10 – 11 відсотків. Не 40, а 10 – 11 відсотків. І оцей попіл можна використовувати для виготовлення будівельних матеріалів – шлакоблоків. Вони цілком безпечні, з екологічної точки зору, для будівництва.
Це називається водно-вугільним паливом, воно показує високу ефективність. І дехто з вчених прогнозує, що в майбутньому воно буде альтернативою отим видам енергії, які сьогодні пропагують, – сонячній, вітровій. В Україні ніхто цим поки що не займається, до сьогоднішнього дня спалюємо газ і рідке паливо. Так що в перспективі там можуть добувати буре вугілля, підсушувати, подрібнювати, перетворювати у водно-вугільне паливо і врешті-решт побудують поблизу рентабельну електростанцію.
У бізнесі діє залізне правило: не зробиш ти – зроблять інші. Маю на увазі, що чверть століття тому «на борту» олександрійських кар’єрів вже збиралися будувати ТЕЦ. Щось завадило. Більше того, на початку двотисячних великий кіровоградський мрійник Олександр Нікулін серйозно вивчав можливість будівництва пульпопроводу від Олександрії до кіровоградської ТЕЦ.
Тепер цей проект можуть реалізувати інші люди, і не факт, що українці. І можливо, це на краще – щоб не повторився варіант з фірмою «Укрлітійвидобування», яка ще 2017 року купила ліцензію на розробку одного із потужних родовищ літію в Україні – Полохівського, вклала кошти на розвідку, на буріння, і на тому все. Не виключено, що тепер наші підприємливі підприємці просто чекають, коли американці покладуть око на це родовище, і тоді вони його продадуть з чималим зиском. Нічого особистого, тільки бізнес по-українськи.
Перспектива розвитку чи чиясь заначка?